Остання босорканя - Карюк Сергій - Страница 17
- Предыдущая
- 17/41
- Следующая
— Ідемо. Мої вірні супутники. Мої аргонавти, — прошепотів він.
— Голото, замовкни, — Мнішек не розділяв веселощів друга, був зосереджений і серйозний.
Голота хмикнув і огледівся. Перший поверх був пустий.
— Треба йти нагору, друзі. Якщо тут щось збереглося, то це горище, — тицьнув Голота пальцем угору. Вони мовчки дійшли до напіврозвалених сходів і обережно, крок за кроком, почали підніматися.
— Як вона не впала досі, одному Богу відомо, — пробурчав Мірек.
— Не бурчи, Міреку, ти ж старий жовнір і маєш сміливо дивитися в обличчя небезпеці, — підмигнув Голота Мнішековому вихователю.
Далі вони йшли, зберігаючи тишу. Сходи тряслися, хиталися. Не раз і не два всі злякано чіплялися до стін, однак, якимось дивом, східці витримували їхню вагу і не розсипалися. Врешті всі зупинилися перед входом до горища. До нього вели старі покручені й розсохлі двері. Голота обережно штовхнув їх рукою, і ті з тихим скрипом відчинилися.
Зсередини війнуло пилюкою. Один за одним вони зайшли до лігва босоркані.
— Чекайте, зараз я засвічу, — зашепотів Мірек, нахилився, дістав зі свого мішка кремінь і вже за секунду видобув невеликий вогник. Спалахнув невеликий смолоскип, який був у кожного. Слуга широко провів рукою, осяюючи приміщення. З мороку випливли якісь розкидані речі, ліжко, діжки, ящики, скриня. Усі сторожко йшли горищем, заглядаючи в кожен куток, і не помітили, як дійшли з одного краю до іншого.
— Нема тут нічого! — кинув Мірек.
— І справді, — підтримав свого камердинера Мнішек. — Голото, тут он пилюка роками назбирана. Немає тут нікого.
— Бачу, — буркнув Голота, випльовуючи з рота порох. — Але ж війт явно вказав на Павутиння і на те, що звідси нікого не можна викурити...
Бредучи по пилюці, вони по одному вийшли на сходи й почали спускалися донизу. Останнім ішов Голота. Вітер моторошно завивав у рештках будинку.
— Ідемо звідси, а то воно зараз завалиться нам на голови, — подивився навкруги граф. Голота лиш кивнув головою. Один за одним вони йшли геть, і Голоті здавалося, що вітер злорадно хихотів щось йому на вухо. Несподівано ліценціат зупинився. Його погляд упав на залишок міжкімнатної стіни, що дивом устояла й досі підпирала балку. Він підійшов до інших стін, від яких залишилося хіба кілька цеглин, а тоді знов повернувся до тієї, яка привернула його увагу. Усі звернули увагу на Голотині маніпуляції й тепер мовчки спостерігали за ним.
— Вона ширша ніж усі інші, — пояснив Голота свої дії і ще раз обійшов стіну з усіх боків. Врешті присів біля північної її сторони й провів пальцями зверху донизу, відкинувши сміття.
— Дивіться! — Голота показав пальцем, проте ніхто не бачив нічого надзвичайного — то була звичайна стіна розваленого будинку. — Уважніше! Можна роздивитися, — він натиснув на один бік, інший — і тут цегляна кладка біля основи стіни повернулася навколо своєї осі, відкривши невеликий лаз, що вів у чорноту.
— О, Господь! — вирвалось у Мнішека.
— Ні, я всього лиш уважний, — проговорив уїдливо Голота, запалив свого смолоскипа і першим поліз у кролячу нору. Усередині не було сходів, хід вів стрімко вниз, під кутом. За хвилину Голота вже стояв на втоптаній землі й освітлював нутрощі невеликого підвалу, поки його супутники один за одним вилазили з дірки. За хвилину в темряві підвалу, здивовано оглядаючись, стояли всі.
— Оце так схованка, — прошепотів Мнішек. — Тут можна ховатись, і навіть тисяча жовнірів тебе не знайдуть.
Несподівано темрява за великою скринею ворухнулася. Мірек підняв смолоскипа вище, приглядаючись, та раптом світло зникло — його вогонь погас. Ще один подих вітру — і тепер уже погасли всі. Тут же почувся здавлений крик, усіх осліпило миттєвим сяйвом і оглушило вибухом пострілу.
— Триматися разом!
— Хто тут?!! — закричав Голота, та відповіддю був скрипучий сміх.
— Світла! — крикнув Голота, нервово озираючись і тримаючи у руці пістоль, що ще димів. Поглянув у бік Мнішека, котрий стояв поруч, притискаючи до грудей руків’я шпаги. — Як ти, Міхале? Запаліть світло хтось! — а тоді згадав про своє, вийняв кресало. За мить підняв палаючий віхоть над собою, освітивши графа.
— Де воно? — Мнішек вийшов з оціпеніння. — Зі мною все добре, тільки вітер відчув на обличчі, коли хтось пробігав повз. Де воно? — повторив граф гарячково.
— А кричав хто? Де Мірек? — несподівано спитав Голота, а не почувши відповіді, повернувся. Сивий здоровань стискав руками розпанахану хрест-навхрест горлянку. Широко розкриті очі Мірека дивилися в пустоту, він намагався щось сказати, але не міг. Повільно пульсуючи, кров витікала з-під рук колишнього жовніра і крапала на земляну підлогу, завалену мотлохом. Ще секунду — і він важко опустився на коліна, а тоді впав на бік і завмер.
Розділ 10
Який починається сумними клопотами, а закінчується нескромними втіхами у лупанарії пані Гамст
Львів. 28 серпня. 1768 рік. Неділя
Крики, які час від часу розрізали монотонний гомін юрби на Жовківській, залітали в дірки в даху, наче верескливі галки. У малярській майстерні Кшиштофа вони зразу танули серед могильного мовчання. Тиша була в’язка, як масло, і, здавалося, її можна було різати ножем, яким зараз орудувала похмура Сташка. Усі сиділи навколо великого стола, на якому стояв полумисок із коливом, трохи овочів, яблук, порізаного сала, хліба й пляшок.
Лише півгодини тому всі повернулися на горище кам’яниці на Жовківській. Перед тим відстояли невелику панихиду в костьолі святої Анни, а тоді пішки йшли за катафалком аж до Городоцького цвинтаря, де ховали в основному жовнірів, яким більшу частину свого життя й був нещасний Мірек.
За столом мало їли, більше пили. Мнішек, що сидів білий як крейда, механічно переливав вудку з келиха в горлянку. Його почуття неважко було уявити. Довготелесого колишнього жовніра, якого годину тому закидали землею на цвинтарі, він знав років із п’яти. Для графа той був чимось середнім між учителем, нянькою, другом та батьком, якого молодий граф мало бачив у своєму житті, як, до слова сказати, і матір.
— Вип’ємо за упокій душі... — почав Мнішек, відкашлявшись. Знову зробив паузу, випив. — А щоб довго не розводити, бо ксьондз уже все сказав, хочу сказати: я тепер маю вбити ту істоту. І якомога швидше! Поки душа Мірека ще тут, поміж нами.
— Ми всі цього хочемо, Міхале... — Голота поклав руку на плече знервованому другові.
— Усе буде добре, коли я знайду це стерво! І своїми руками вб’ю. Присягаюся. Хай би як воно чаклувало, — люто скреготнув зубами граф.
— Чаклувало? До чого ти ведеш, Міхале? — нервово відгукнувся Голота. — Бачу й ти впевнений, що то босорканя? Відьма з гуцульських казок? Ти не жартуєш?
— Голото, ти не бачив ОТЕ? Не бачив страхіття, що реготало в темряві? — втупився в нього Мнішек.
— Хтозна, що я бачив! Якась тінь. Але де ви бачили чари? Мірека вбили ножем. Ножем! Ні жахом, ні страхом, ні спопелили поглядом, ні закляттям. Утік убивця не на коні, що літає, ні на змії, не розтанув у повітрі, а втік собі норами якимись. Хто то, що то — невідомо. Моя думка — людина.
— Босорканя, — уперто повторила Ярина. Дівчина сіла поруч із графом, і той, глянувши на неї, враз заспокоївся. Розтиснув пальці, якими обхопив руків’я шаблі, і накрив ними долоню Ярини. Та не відсмикнула руки. Голота, делікатно кахикнувши, відвів очі.
— Малярі все одно загинули від чарів, — і собі пробурмотіла Сташка. — Так, Мірека вона вбила ножем. Але малярів — магією! — уперто набурмосившись, закінчила знахарка.
— Чому? Очевидно ж, що це вбивства. Когось повісили, когось викинули з вікна. Когось отруїли. Чому це не може бути отрута? — швидко запитав Голота. — Але й це, — втомлено проказав він, — врешті, не головне. Якщо ми хочемо знайти вбивцю, то маємо відповісти на головне питання: навіщо. Навіщо вбивати?
— Бо ми знайшли лігво. Бо ми її переслідували.
— Так, Мірека вбили, захищаючись. Але я не про те. Нащо цьому комусь убивати малярів?
- Предыдущая
- 17/41
- Следующая