Остання босорканя - Карюк Сергій - Страница 32

Цей аргумент подіяв. Спина Гусака, що хиталася в темряві, завмерла. Він зупинився, та так і не повернувся.

— Кажи негайно, а ні — тобі вистрілять прямо в око.

— Батько завжди казав: усі складні загадки насправді прості... Повторював це знов і знов, — швидко заговорив Голота. — Ти маєш це пам’ятати! І цього разу він нас обманув — послав не тим шляхом. Ми витлумачували всі ті символи й емблеми, а насправді все просто, Гусаче! — випаливши все це на одному диханні, Голота замовк.

— І?

— Усе насправді просто, — повторив, задихаючись від скоромовки, ліценціат. — Ще раз згадай малюнки. Дерево; лев, що спить; сонце, що сяє; ангел із мечем; ключі. Нічого не нагадує?

— Ні, — здивовано повернувся до ліценціата Гусак. — Кажи вже швидше!

— Це все на надгробку, де батько похований, — на якусь мить майданом розлилася тиша. Голота мовчав, ні слова не сказав Гусак.

— Схованка в могилі? Могилі Кшиштофа? — отетеріло запитав Гусак, а тоді заперечливо захитав головою

— Це неможливо! Ми ховали його, там нікуди було сховати...

— Це в самому надгробку, — усміхнувся Голота. — Замуровано в камені.

— Могила! Він завжди знав, де його поховають. Він замовив собі надгробок... — прикусив губу Гусак, роздумуючи. — Сам мені про те казав колись... — повільно проказав маляр, кривлячи свої товсті губи, а тоді різко сплеснув у долоні. — Добре! Дівки ідуть зі мною. А ви залишитеся тут, почекаєте, — показав він на колодязь і посміхнувся до Голоти, що вперто притискав до себе скриню. Гусак змахнув рукою. У Голоти забрали знахідку, прив’язали мотузок до пояса і спустили вниз. Лиш він упав у воду, як мотузок упав на нього зверху. Ляда скрипнула, її зачинили. Мнішека, що вже чекав унизу, і Голоту оповила темрява.

— Ти що роб-биш, Г-голото? Ти навіщо йому розповів? Він же все одно нас не відпустить. Повернеться й порішить, — вичавив із себе Мнішек, що від холоду зовсім задубів.

— Ми виграли час, мій графику!

— А навіщо він тобі? — обурився Мнішек. — Що нам із цим часом тут робити, у цьому проклятому колодязі?

— Ось це, наприклад, — Голота показав на торбу з інструментами, яка залишилася на дні, витяг звідти невеликий залізний клин, тоді ще один. Різкими рухами він всадив їх у муровану стіну криниці.

Львів. 3 вересня. 1768 рік. Субота

Мнішек і Голота бігли нічною Краківською, залишаючи за собою струмки води. Цокаючи від холоду зубами, Голота згадував коротку дорогу до батькового цвинтаря і щосили проклинав увесь цех малярів, зрадників і самого Гусака, якого божився нарізати скибочками й запекти у власному соку, як це роблять із гусками у варшавському шинку «Під золотим туром».

— Д-д-довго нам ще? — Мнішек, що плутано орієнтувався у Львові вдень, уночі взагалі не розумів, де він є, тож просто біг за Голотою, як прив’язаний.

— Ще трохи, Міхале, ще трохи...

Вони врешті вибігли до Краківської брами. Голота зупинився як укопаний, а Мнішек влетів у нього. Ліценціат немов онімів, а тоді ще запекліше почав божитися й згадувати всіх святих, кусаючи губи. Тепер він проклинав самого себе — у всій цій катавасії він забув про час: уночі брами стояли замкнені. Пробитися крізь охорону Краківської можна було хіба з сотнею або двома озброєних людей.

— До Єзуїтської хвіртки! — згадав він врешті єдиний прийнятний варіант.

— Голото, давай уже хоч куди, аби швидше. Там Ярина, — прохрипів Мнішек.

Шлях до єзуїтської хвіртки, проходу за мури, який пробили собі колись ченці і через який місто колись захопила армія войовничого шведа Карла XII, вони подолали хвилин за п’ять скаженого бігу. Коли двоє привидів у мокрих білих сорочках з’явилися з-за рогу, двоє вартових аж завмерли, кліпаючи заспаними очима. За мить вони їх ще більше збили з пантелику, бо ж один із привидів заволав нелюдським голосом:

— Іменем короля! Граф Мнішек має важливого листа! Відчинити ворота!

Сторожа, яка мить тому дивувалася, після цього репетування взагалі позастигала. Обличчя двох заспаних жовнірів набули на диво дурнуватого вигляду, і було очевидно — вони не зрозуміли ні слова з того, що говорив мокрий як хлющ незнайомець з упевнено випнутим підборіддям і розірваною на грудях сорочкою.

— Графе, покажіть вашого персня! — знову заволав Голота, люто крутячи очима.

Мнішек змучено подивився на Голоту, у думках проклинаючи театральну натуру друга, і протягнув уперед свого персня з графською печаткою, на якому було вибито горделивий герб Мнішеків.

— Міхал Єжи Вандалін Мнішек! Секретар великий литовський! Маршалок великий коронний! Кавалер ордену святого Станіслава та Білого Орла! Відчинити ворота! — верещав Голота, штовхаючи в спину свого патрона.

— Та вони й не зачинені, — разом пробубніли охоронці, розгублено переглянувшись і опустивши рушниці. Голота, що втомився кричати, мовчки відсунув ближнього плечем, пропхався повз і покрокував до відчинених воріт хвіртки — зупиняти їх ніхто й не думав.

— Е-е-е-е, — врешті зміг вичавити з себе один з охоронців.

— Більше розповість комендант! Він іде за нами, — махнув Голота за плече, чимчикуючи далі. Однак нерви в ліценціата не витримали, і він зірвався на біг.

— Біжімо! — крик ляснув Мнішека, який неспішно брів собі за Голотою, неначе нагай коня. Вони рвонули до воріт і, поки роззяви-охоронці оговтувалися, втиснулися між стулками й дали дьору. Перебігли невеликий місток через Полтву, тоді перемахнули через невеликий мур і промчали навпростець по чиємусь яблуневому садку, плутаючись у високій траві. Вони саме перелазили через огорожу, коли в литку Мнішека уп’ялися зуби вовкодава, що охороняв хазяйські яблука. Цівкою по нозі потекла кров, та Мнішек лише беркицьнув пса ногою й стрибнув. Тільки тоді вони зупинилися, щоб віддихатися.

— Ось, — відсапуючись, Голота показав на ковані ворота з ангелом над ними. — Цвинтар. Дісталися. Тепер треба думати. Що робити з Гусаком. І його. Попихачами. Маєш щось?

Мнішек підняв і зважив у руці величеньку каменюку. Голота скептично скрився.

— Таке собі. Але маємо те, що маємо.

Вони кивнули один одному й полізли на мур, що оточував цвинтар.

Знайти людей Гусака було легко. Світло на цвинтарі бачили, мабуть, і за валами в самому місті. Вони обережно пробиралися кущами, поки ліценціат не став як укопаний і не схопив за руку графа, показавши мовчати. Мнішек обережненько висунув голову з-за кущів і відразу побачив одного з Гусакових попихачів, що стояв на стежці, вдивляючись у темряву й стискаючи пістоль у руках.

— Я піду, — прошепотів Голота товаришеві й, не чекаючи відповіді, вужем кинувся на землю і зник. Мнішек швидко загубив його в темряві і, скільки не вдивлявся, зрозуміти, де подівся його химерний товариш, не міг. Серце молодого магната часто билося, врешті він ледь не скрикнув — позаду вартового несподівано виросла тінь. Ще мить — і тінь вихопила з-за пояса Гусакової людини ножа — його лезо зблиснуло на місяці. Короткий скрик — і тіло важким мішком упало на траву. Мнішек виломився з кущів і побачив, як Голота витирав ножа об убитого.

— А мені всі казали: чого ти йдеш на те Запоріжжя, — зло посміхаючись, прошепотів Голота. — Чого тебе там навчать? А хоч би й такого... — бурмотів він далі, обшарюючи покійника.

— Ось, Міхале. Тепер ми маємо два пістолі, ще один ніж та шаблю. Що візьмеш?

— Пістоль і шаблю.

— Тоді так. Залишилося їх там четверо. Це разом із Гусаком. Розподілимо хто кому, коли підійдемо, я тобі покажу. Стріляй у того, що далі, рубай того, хто ближче. Це я так, нагадую, бо ж ти й так знаєш... Готовий? — Мнішек лише хитнув головою, облизавши пересохлі губи.

Вони обережно рушили стежкою, а коли почули голоси, то стали на коліна й поповзли поміж плит і надгробків.

Врешті голоси стали такі гучні, що можна було розрізнити слова. Голота обережно визирнув із-за могили, порослої густою ліщиною. Біля хреста, під яким заховали Кшиштофа, було світло — горіло вогнище. Гусак тримав смолоскип, інші двоє копали дерев’яними заступами могилу, ще один напружено вглядався в темряву, то підносячи смолоскип угору, то опускаючи його вниз. Раптом ліценціат вгледів ще дві фігури, що сиділи долі. Сташка, змарніла та похмура, напружено дивилася на копачів, кусаючи губи. Ярина злякано дрижала. Несподівано Гусак нахилився й голосно прочитав епітафію, написану на могилі.