Остання босорканя - Карюк Сергій - Страница 35

— А чим? — не зрозуміла його знахарка.

— Із цієї скелі ще скидали злочинців...

— Страти! — вигукнула Сташка. — Нам треба на гору Страт!

***

Гора стриміла на краю міста дивним зубом. Уся заросла чіпкими кущами та будяками, вона обдирала шипами та колючками, не пускала щільним гіллям та хапала за ноги в’юнкою травою. Нагорі Голота і Сташка довго стояли, віддихуючись та витираючи кров із роздертих рук та облич. Вони запалили куці смолоскипи, стояли й оглядалися. Саме так, дивлячись востаннє на черепичні дахи, важкі мури та стрункі башти церков, від катівських рук помирали львівські злодії та вбивці. Однак нині на лисій вершині гори страт панувала темрява. І вітер.

— А що тут... — задихаючись, почала Сташка, але Голота різко її увірвав.

— Тихо! — знахарка замовкла, а Голота прислухався. Вітер, що гуляв вершиною, розвіював їхнє волосся й протяжно гудів, немов співаючи якусь тужливу пісню. Голота слухав. Здавалося, що в какофонії і свисті він вловив те, на що сподівався.

— Те Deum! — збуджено крикнув він і закружляв на місці, як підстрелений пес, вглядаючись. Врешті зупинився й кинувся до каменя, що одинаком стояв прямо біля урвища. Здоровенна каменюка була вся посічена невеликими тріщинами. Гуляючи щілинами, вітер видавав дивні звуки, що нагадували пісню.

— Слухай, Сташко. Ось він — Те Deum! — закричав ліценціат і поліз на камінь, за ним подерлась і знахарка.

— Дивись у щілинах! — проказав Голота, а вже за мить його руки наштовхнулася на западину. Він довго вибирав звідти сухе листя, гілки і ще якийсь мотлох, поки не натрапив на щось тверде. Із зусиллям він витяг із заглиблення вузький дерев’яний циліндр, завдовжки в лікоть. Шукачі й тепер мовчки дивилися на невеличкий предмет, що аж зовсім не справляв враження джерела багатства й таємних знань, за який нині помирав у кармелітів Мнішек, померла Ярина та Гусак і ще багато інших, імена яких привели їх сюди. Вони стояли так, і Голота не відчував у собі сили навіть розкрити цю дивну скриню.

— Нарешті ми дізнаємося, за чим же скільки біга... — ліценціат не договорив. Темрява навколо збунтувалася, завертілася в скаженому танці. Його голову розітнуло на тисячу шматків, кожен з яких пульсував своїм згустком болю. Чорнота навколо стала ще чорнішою, і він повільно почав падати у вирву без дна.

Львів. З вересня. 1768 рік. Субота

Після безнадійного ніщо настала... просто темінь. Темрява перетворилася на сутінки. Голота покліпав очима, призвичаюючись, і потер затерплі руки. За мить він почав розрізняти деталі, а головне — вгледів світло. Ліценціат, який досі відчував у роті смак старої, запиленої, не надто ароматної мішковини, з радістю вдихнув повітря, піднявся на ліктях і сів. Сторожко обернувся, оглядаючи напівтемне приміщення, і лише цього разу зміг розгледіти чоловіка, що сидів за великим столом, освітленим тьмяним вогнем канделябра. Обличчя незнайомця тонуло в темряві, і видно було лише руку з дебелими пальцями, що барабанила по столу. Ледь не на кожному з них виблискувало по масивному персню. Надто очевидна прикмета, щоб Голота забарився похвалитися своєю спостережливістю.

— Ви могли б запросити. На гостини до князя Любомирського всі йдуть із радістю. Особливо, якщо буде та ваша труба з вином.

Якийсь час стояла тиша, врешті людина посунулася, й вогонь освітив її важке масивне обличчя. Швидким рухом Любомирський запалив люльку й посунув канделябр на столі ближче до Голоти.

— Сідайте, он крісло, — кивнув він убік. — Ні, пане Богуславе, вина не буде. Міщани тоді вижерли все угорське. Головна проблема людей у Речі Посполитій, пане Богуславе, — то жадібність. Вони не вміють вчасно зупинятися, поки не заберуть усе.

— Ви це про себе? — іронічно підняв брову Голота.

— І про себе також, — спокійно погодився, пихнувши люлькою, Любомирський. — Я, якщо ви помітили, кров і плоть Речі Посполитої. Її стовп, можна сказати. Але я забув привітати вас, пане Голото. Чи пане Корибутовичу? Або ж ваша світлість пане Вишневецький? Ви знайшли те, що шукало багато людей. Шукало багато, але пощастило вам. Хоча ви й мали перевагу.

— Мене зроду ніхто не називав Вишневецьким, пане Любомирський. Давайте й не починати. Я Голота, — крекочучи, ліценціат заліз у крісло.

— Чого ж? Ви стидаєтесь ваших вельможних предків? — знову вколов магнат.

— Просто я не маю до них жодного відношення, — Голота вже встиг заспокоїтися й задер голову, роздивляючись усе навколо.

— О, так ви живете з трагічною позою, Голото? Мандрівний принц-вигнанець? Видно, видно, що ви росли у своєї тітки-поетеси. Від неї взяли трохи акторської патетики й надриву. Я, знаєте, також люблю театр і бачу, що ви мастак грати пафосні ролі. Я таких, зізнаюсь, не надто люблю й називаю кривляками.

— О, то ви любите театр? — криво посміхнувся Голота. — Мабуть, оті англійські вистави, де в фіналі купа мертвяків, а головний герой схибнувся?

— Поважаю Шекспіра, у молодості навіть хотів його перевершити, — погодився Любомирський, хитнувши важкою головою.

— Не маю нічого проти трагедій. Але мені завжди ближче були комедії, я, знаєте, прихильник Мольєра.

— Безперечно. Французи — то королі кривлянь, вам мало це бути до вподоби, — скривив губи Любомирський. — Однак нинішню нашу виставу важко назвати комічною, пане Вишневецький.

— Завдяки вам, пане Любомирський. Це все ваших рук справа. Якщо я правильно все розумію, — нахилив голову Голота.

— Завдяки мені, — легко погодився князь. — Як я вже й казав, у молодості я хотів перевершити Шекспіра. Але згодом зрозумів: Шекспір — то просто писака, хоч і з яскравим талантом відчувати прекрасне. Я ж куди вище за нього.

— То ось ви які, — іронічно нахилився Голота до князя, ніби бажаючи його розгледіти краще.

— Так-так. Не дивуйтеся, пане Богуславе, я не просто хвалюся. Просто знаю: вмію розігрувати вистави з живими людьми. І, повірте, це куди більш захопливо. Трагедії нашого повсякденного життя дадуть фору всім тим п’єскам, навіть хай і великих творців. Наприклад, остання, учасниками якої є ми. Її я назвав — Пекло в пеклі. Добре ж, га?

— Просто геніально.

— Антураж — прекрасний. Давнє місто. Пекельна спека. Загадкові смерті. Моторошний убивця, — не слухав його магнат, — Від мене вимагалося лише трохи палітри. Більше відтінків жаху.

— Навіщо? Лише заради театрального шику?

— Ну що ви, звичайно ж, ні, — дружньо усміхнувся Любомирський. — Це лише одна грань. Один зубчик колеса. Але питання «навіщо» і мене давно мучить. Навіщо це все? Усе наше дріботіння по цій землі? Га, Голото? Філософи розбивають собі голови, покладаючи життя, аби відповісти на ці питання. І я мучився, та відчув одного дня, що це смішно і по-дурному. Бо рух і є життя. Жадібність — і є життя. Ненажерливість — життя в квадраті. І лише ти врешті-решт маєш для себе вирішити: сидіти з вудкою на березі й чекати смерті або ж наплювати на стару з косою й до самого кінця грати й вигравати, гребти і загрібати.

— То ви граєте? Розмальовуєте своє життя чужою кров’ю?

— Усі грають. Особливо ви, мій друже. Якби ви не грали, то вас би тут не було.

— У що ж ви граєте нині? Яка вона, ваша п’єса про Пекло?

— О, ви нетерплячі, мій друже. П’єса про Пекло — лише частина іншої гри. Моєї найулюбленішої — політики. Спробуйте колись пограти в політику, це цікаво. Хоча поки це не про вас. Ви надто баский, як той молодий кінь. Можливо, тому не можете обернутися навколо себе й угледітися пильно в те, що відбувається нині перед самим вашим носом...

— І що відбувається?

— Руйнація. Скоро все, до чого ми звикли, до чого звикли наші батьки й батьки наших батьків, перетвориться на руїни. Башта Речі Посполитої тріщить і розпадається на шматки. Скоро вона з гуркотом завалиться. І задача в усіх буде одна — вижити під уламками. Але це для дурнів. Виживати. Для тих, хто вміє грати, — це шанс. Шанс отримати більше, шанс отримати все. Усе, що треба мені, — зайняти гідне місце в новій башті. А для того, щоб посісти це місце, мені потрібно небагато — влада і гроші.