Катерина - Гнатко Дарина - Страница 2

Більше вона проти мачухи не йшла. Зачаїлася, стихла, з якимсь незнайомим відчуженням чекаючи, коли стане дорослою, побереться з гарним парубком і назавжди покине рідну хату, що вже давно стала чужою.

І ось вона вже дівчина на виданнí й може покинути батьківську стріху, та парубки не квапляться засилати до їхньої хати сватів, хоч заглядаються на неї на вулиці й лицяються. І Катерина знає, в чому тут річ. А річ у тому, що батько занадто зубожів, щоб дати за нею гарний посаг, та й тітка Килина щораз сатаніє, як доводиться потратити на Катерину хоч би й ламаного копія́. Щоправда, мала дівчина такого лицяльника, якого аж ніяк не лякав брак за нею посагу…

На саму лиш згадку про Макара Даниловича Яковенка Катерина здригнулась, хоч у хаті було зовсім не холодно, навпаки, жарко та задушливо. По спині в неї проповзли мурахи, мов холодом повіяло.

Відставний козацький сотник Макар Яковенко повернувся в Бориси зовсім нещодавно й оселився в батьківській хаті, неподалік їхнього обійстя. Мав він уже п’ятдесят два роки, посивіле русяве волосся й такі самі довгі вуса. Одружений був з якоюсь шляхетною полькою, котра померла, зоставивши йому сина Богдана, довго служив у козацькому війську, діставши нагороди й пошану односельців. А ще він мав те, що робило його досить привабливим женихом, принаймні в очах жадібної Килини Мальчихи.

Макар Яковенко мав гроші.

Чимало грошей, щоб поділитися ними якоюсь мірою з убогою Килиною в обмін на… шлюб з Катериною.

Після повернення чоловіка в село Катерина зустрічала його разів зо два чи три, але уваги зовсім не звертала. Ну, бачила цікавого дядечка в білій багатій свитці та червоних шароварах, який повагом простував селом, гордовито озираючись навкруги, то й що з того? Чи мало їх по селу вештається, тих дядечків? Та чи могла вона коли подумати про те, що однієї чудової днини він стрінеться їй коло річки й поведе якусь дивну розмову.

Вона вже набрала два відра води та підняла їх на коромислі, коли чиїсь дужі руки вихопили в неї важку ношу.

— Давай, вродниченько, допоможу, — геть поруч, майже над самим вухом, пролунав незнайомий чоловічий голос, і Катерина здригнулась, відчувши доторк чужих гарячих пальців до своєї руки. Вона стрімко обернулась, побачивши зовсім близько блакитні очі Макара Яковенка, що зорили на неї незвично пильно та уважливо. Погляд цей несподіваний засоромив її, налякав. Вона відсунулась од нього й захитала чорнявою голівкою.

— Дякую, дядьку Макаре, але не треба.

— Та коромисло ж важке!

Катерина опустила долі золотаво-зелені вічка.

— Я звикла, — тихо промовила вона, бо й справді звикла до важкого коромисла, від якого грубішала шкіра на її ніжних дівочих плечах і ночами ломило від болю шию.

Та Яковенко не послухав її слів, тільки глянув ще пильніше й відібрав у неї коромисло, ледь помітно всміхнувся та рушив нерівною стежкою, що тягнулась від берега до села, потопаючи в розкошах молодої травиці. Катерина ж зовсім зніяковіла. Здалося їй у ту хвилину, що цей поважний сотник Яковенко… залицяється до неї, зовсім так, як робили це деякі парубки, а особливо Микола Галушко, веселий рудий парубійко, погодок, який уже років зо п’ять не втомлюється повторювати, що її одну кохає та її одну за дружину хоче мати… ось тільки батько сватів засилати не годиться, та він усе’дно надії не втрачає.

Згадавши свого доброго товариша дитинства, Катерина всміхнулась і зітхнула. Ну, що за думки лізуть їй в голову? Чого б це такий поважний дядько, як сотник Яковенко, мав до неї лицятись? До неї, молодої дівки, якій ось-ось вийшла вісімнадцята весна? Нащо вона йому здалася?

Трішки заспокоївшись та повеселівши від таких думок, Катерина припустила за високою, повною, але все ще по-козачому стрункою постаттю Яковенка. Він не озирнувся, однак дочекавсь, поки вона порівняється з ним на вузькій стежці, й несподівано запитав:

— А що, Катрусю, чи добре тобі з мачухою живеться?

Катерина тільки знизала плечима.

— А як із мачухою може житися? — запитала вона й ступила декілька ступнів уперед, не добираючи глузду, чого питається він у неї про таке, невже не розуміє, що не може добре житися з мачухою, бо це ж не матінка рідна. Та Яковенко не дав їй далеко піти, вхопив за руку, промовив лагідно:

— Стривай, Катрусю!

Катерина мовчки поглянула на його довгі сильні пальці, які впевнено затисли її маленьку ручку, потім на самого Яковенка, який не зводив із неї напруженого погляду пильних блакитних очей, немов заглядав у саму глибінь душі, відшукуючи там невідомо чого. Однією рукою він зняв коромисло зі своїх широких, могутніх рамен, поставив відра в сіру пилюку стежки, підійняв руку й обережно торкнувся дівочого підборіддя, пильно вдивляючись у молоде, зачервоніле від ніяковіння лице.

— Чи знаєш ти, Катруню, якою вродою нагородив тебе Господь? Чи ж варта ти того, щоб гнути спину, розтрачувати молодість свою та вроду на якусь сварливу бабу? — Він говорив, обіймаючи кожну рису її гожого личка поглядом жарки́м, мов огонь. — Ні, Катруню, ти варта більшого, набагато більшого. Ти варта того, щоб тебе пестили, мов коштовну перлину, цілували твої маленькі пальчики й не давали їм роботи, важчої за вишивання рушників чи сорочок…

Катерина аж заслухалась — які то вже дивні та незвичайні речі лилися з вуст цього огрядного сотника. Ніхто й ніколи ще не казав їй таких слів, навіть без міри залюблений в неї Микола.

— Захочеш, Катруню, я й не так стану тебе шанувати, весь світ кину до твоїх ніжок, нічого для тебе не пошкодую…

Катерина спохмурніла, прудко вихопила з його долоні руку, відскочила вбік, мов налякана кізочка, і блимнула неприязно очицями своїми золотаво-зеленими, відьомськими, як казала мачуха.

— Здуріли ви зовсім, дядьку Макаре?

— Від тебе здурієш, — пробурмотів сотник, але Катерина вже не слухала його, хутко підхопила важке коромисло й припустила стежкою до села, напруженою спітнілою спиною відчуваючи важкий, палаючий погляд Яковенків. Вона так поспішала, що не вгледіла під старою вербою, яка росла біля двору Хотенків, непорушну Миколину постать. Катерина зойкнула, трохи не виливши воду, й здивовано поглянула на похмуре лице парубка.

— Чого це ти, Миколо?

Він блимнув на неї злими сірими очима. Обличчя його, продовгувате й тонкогубе, зробилось червоним, майже порівнявшись барвою з яскраво-рудою чуприною на голові.

— Хлопців тобі, Катерино, мало на селі? Чи намиста нового закортіло, що з дідом старим біля річки тискаєшся? — злим глухуватим голосом запитав Микола. Неначе в лице ударив він її оцими злими, образливими словами — Катерина відсахнулася. На якусь мить вона заклякла, не ймучи віри почутому. І від кого вона це чула? Від Миколи, з яким разом зростала, який був їй за брата, допоки не виріс і не почав заводити розмови про те своє сватання? І чого він оце так казиться, чого лютує? Невже й справді дума, що вона стала б із сотником тискатись?

Катерина поглянула на нього зверхньо, гордовито підняла чорняву голівку й процідила крізь зуби:

— Дурень ти, Миколо, — ні з ким я не тискалась!

— Та вже ж не повилазило мені!

Катерина промовчала, тільки поглянула ображено, мов поранена в самісіньке серце голубиця, й пішла стежкою, не звертаючи вже уваги на гнівливі слова Миколині, що лунали їй услід.

Із того дня між ними мов чорна кішка пробігла. Катерина, тільки забачивши на вулиці надутого Миколу та його руду чуприну, відразу ж вертала в інший бік або ж узагалі йшла додому. Так само вона цуралася й сотника, мужня постать якого досить часто мелькотіла тепер перед нею, та все ж оминути його так і не змогла. Чотири дні збігло по тій зустрічі біля річки, як погожої недільної днини, по обіді, щойно батько з мачухою повернулися з відправи в церкві, несамовито загавкав на подвір’ї собака й до хати вбіг маленький Андрійко, Назарів старшенький.

— Бабо, бабо, там сотник з гостинцями до воріт прийшов, — витріщивши блакитні оченята, загукав малий на всю хату.

Катерина, почувши таку новину, мало не випустила миски з гарячим борщем, який саме насипала з горщика. Невістки разом заметушились, а батько невдоволено буркнув: