Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер - Страница 12

На столах блюда з фазанами в перцевому соусі стояли біля куріпок, запечених із імбиром; свинячі вуха, печені у вині, сусідували з рибою, поданою в зеленому соусі з різних трав; миска омарів в оцті височіла над якимись дрібними пташками в повному оперенні, через що вони й досі мали вигляд живих. Здавалося, що тут присутня вся їжа на світі.

Сквайр Олівер Ботлер був сьогодні в гуморі.

— Знаєте, — спитав він, — що мені сьогодні вранці сказав прокуратор Арчського суду?[38] Вам відомо, що він нещодавно одружився. Ну от, я спитав його, чого він обрав собі таку маленьку жінку. Вона ледве дістає мені до стегна, бачите. На що він одповів: «Ex duobus malis minus est eliendum». Тобто, мовлячи англійською, з-поміж лих слід обирати найменше. Хіба не гідна відповідь? — Перед ним стояв бутель, вирізаний у формі лицаря на коні, і він налив собі в келих вина. Згідно зі звичаєм, вони припинили розмови, поки він пив. — Проте як, — сказав він, утираючи губи рукавом, — він її проштрикує?

Під кінець м'ясної переміни внесли делікатес; він був вирізаний із цукру та пастили у вигляді чоловіка, обгорнутого бур'янами, з серпом у руці. Він призначався не для їжі, а тільки як так званий «розігрів» на відзнаку наступної переміни — мигдального крему, печеної айви, пирогів із шавлією та фінікових цукатів.

Коли на стіл було подано салати, бесіда знову повернула до короля.

— Тяжкі зараз часи, — мовив лицар. — Кам'яні. — Він невпевнено подивився на петрушку, кріп і шавлію, наче підбираючи трави, що якнайкраще пасують до його природного гумору.

— Ніщо не вічне. — Сквайр загріб жменю часнику та зеленої цибулі. — Це колесо. І я прив'язаний до нього.

Вони прекрасно знали, в чому криється причина його скарги. Аби оплатити свою подорож до Ірландії, король наклав величезні податки на своїх супротивників серед лордів та простолюдинів; він запровадив систему платежів за судові «помилування», але став настільки жадібним, а ще й жорстоким. Як співалось у популярному вуличному вірші:

— Народ бурхливий. — Свіндербі досі схилявся до підтримки монарха. — Я добре знаю Лондон. Я знаю його громадян. Вони нестримані та мінливі, немов флюгер. Вони завше радіють новим заворушенням. То вони кажуть, що Генріх Болінґброк виношує якусь змову проти короля. То заперечують, що то все. обман. Подібно до місяця вони зростають і меншають. Вони повні балачок. В одну мить — ах, добрий король Річард, Боже, бережи його шию від заліза. Аж раптом уже їм Річард нещадний і непослідовний.

— Так, — сквайр зітхнув. — А що є постійного?

Цей заяложений сентимент викликав у всіх трьох щирий сміх.

— До мене доходили чутки, що Генріх Болінґброк може схилитися до Бенедикта. Тож Боніфацій пише королю: «Age igitur», тобто інакше кажучи: «Зроби щось». — Джеффрі де Каліс говорив про Великий розкол останніх років, коли дві суперницькі групи кардиналів обрали двох пап. ⁹ Річард II підтримав претензії папи Боніфація ГХ в Римі, тоді як, із чуток, Генріх Болінґброк збирався стати на бік Бенедикта XIII в Авіньйоні.

— Я чув, — мовив Свіндербі, — що Бенедикт носить волосся.

— Та він просто нікчемний священик. Безводна хмара. — Олівер Ботлер був запеклим прихильником ортодоксії у справах релігії. — Буллами Бенедикта можна хіба що гірчичниці прикривати.

— Але Боніфацій прагне нашого золота. — Джеффрі де Каліс був менш ортодоксальним. — Кажуть, що він — сліпий кріт, що порпається в мирській багнюці. Священики — за винятком вашого священства, Вільяме, — вивозять королівське золото з нашої країни та привозять навзамін мертвий свинець. Свіндербі люб'язно проігнорував висловлювання лицаря про священиків.

— Шалена черниця співає з цього приводу гучну пісню.

— Он як? — Лицар набив рота м'ятою. — Що так?

— То ти спитай у дами Агнеси. Але я чув, що Клариса мала припадок під час заутрені та побачила у видінні двохголового звіра. Вона прорекла, що Церква впаде, а Річард утратит корону.

Олівер Ботлер презирливо пирхнув собі під ніс.

— Та черниця — ліва рука диявола. Хіба не можна забрати її з Клеркенвеля й кудись заслати?

Свіндербі всміхнувся, уявивши собі це постійне ув'язнення.

— На кожного, хто вважає її повією, інший має її за святу.

— Вона просто верескуха. Розум давно полишив її.

— Я не можу сказати, так воно чи не так. Але вона пречудово керує громадянами.

Було подано яблучні та шафранові пироги, а до них — цукровані горіхи та спеції. По столу передавали величезні карафи з «моміні» — солодким вином для солодкого завершення трапези. Потім архієпископ підвівся зі свого чільного місця. Він привітав їх за чином, «з великою пошаною та сумирністю», як він висловився, та повів мову про свою невправність.

— Даруйте мені за прості слова, — мовив він. — Я так і не навчився мистецтву риторики, тож усе мною сказане мусить бути простим і безхитрісним. — Це було стандартне попередження, що аж ніяк не відображало його здібності (з точки зору ораторського мистецтва) узгоджувати голос і вираз обличчя зі змістом промови. — Причина, з якої ми тут зібрались, є вкрай вагомою та серйозною справою, адже було вчинено багато зла і капостей. Усі ми стривожені через величезну шкоду, що в прийдешні часи може торкнутися нас унаслідок цих подій. Подумайте про тих лиходіїв — лолерів чи лолардів, розпусних і нетямущих дурнів, уражених сліпотою… — Присутні лондонці схвально замурмотіли, хоча всім було відомо, що лолардська секта процвітає в самому місті. — Ці жалюгідні проповідники лолардства відкрито виступають проти Христового вчення. Я чую їхній дух у повітрі. Вони — лицеміри та єретики, які накликали вогонь на священні місця спасіння, їхню розпусну похіть слід придушити на пні. Вони — чорні потвори, що викликають у нас праведний жах. Усім вам добре відомо, що ще два роки тому шановні єпископи обох провінцій зверталися до парламенту з вимогою прийняти закон про спалення на багатті… — Лондонський світ знову закивав. — Мерзотне осліплення християнського люду антихристами має бути припинено вогнем. Цих чортових лукавців, котрі виколюють людям їхні духовні очі та насилають грецький вогонь на наші престоли, має бути страчено. Тепер я звертаюся до іншої важливої справи. — Після цього архієпископ Вальден здивував товариство, повідомивши, що «клеркенвельську черницю» допитують учені ерудити, аби встановити, чи S візитації є благословенними, чи проклятими; він молив Господа Бога Всевишнього надати їм мудрості. — Моє слово сказане; приємної вам трапези.

Обід незабаром закінчився; останньою переміною був сир із білим хлібом, порізаний та розкладений по дошках. Громадяни воднораз підвелися, вклонилися архієпископові та вийшли процесією. Потім вийшли інші шановні особи, згідно зі статками. Шматки хліба, сиру та знехтуваного м'яса поклали в коробки, щоби потім роздати жебракам, які зі схрещеними ногами сиділи на підлозі кам'яного покою поряд із залою. Вільям Свіндербі пройшов повз них із гримасою відрази. «Що, перець у носа потрапив?* — гукнув один із них йому вслід.

Драго вийшов за своїм господарем на лондонське повітря. Він був високим парубком із солом'яним волоссям і ніжно-блакитними очами, ніби в голові у нього було небо. Він тихо розмовляв із Свіндербі, залишаючись на крок позаду нього.

— Ти маєш стільки ж жалю до бідноти, як торгаші до кішок: вони би повбивали їх заради шкурок, якби тільки могли зловити.

— Меа culpa.[39] — Лице духовника заливав піт.

— Ти зарозумілий і гордий.

— Меа culpa.

— Ти — мавпа в людському обличчі.

— Меа maxima culpa.[40]

— Я поміщу твої останки в свиняче лайно.

— Benedicite fili mi Domine. — Він повернув голову і благально подивився на свого йомена. — Confiteor tibi.[41]