Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер - Страница 26

Лікар дістав пенні.

— Нехай утішить тебе Господь, — ось і все, що він сказав.

— Сер, дякую за вашу доброту, — це була явно добре відпрацьована, ритуальна подяка. — Я благатиму Бога, щоб він коли-небудь дозволив мені віддячити вам.

Ґантер давно звик до запахів людського тіла, і сморід, який ішов від цієї людини, що містив натяк на нічні неприємності, не викликав у нього відрази. Жебрак, здавалося, був у доброму здоров'ї, якщо не враховувати дивні кільцеподібні плями в нього на лобі. — В тебе під волоссям є ознаки сифілісу? — Жебрак кивнув. — Коли підеш у поле, збери рослину, яку зазвичай називають печіночник. Росте вона у вологих місцевостях. Зроби з неї пасту із власною слиною, а потім приклади до лоба.

На це жебрак розсміявся.

— Що ж це за світ, пане, коли чоловікові доводиться вирощувати травичку замість волосся?

— Не такий уже поганий, якщо це тобі допоможе. Бережи тебе Бог, — сміх жебрака нагадав йому пісню, яку він вивчив у дитинстві. Він стиха наспівав її собі, коли завернув за ріг.

Був такий собі вираз, що жебраки — то менестрелі Господа. Пісня ніяк не йшла в нього із голови, поки він рухався вздовж Вотлінг-стрит, але знову відчув острах, знову здалося, що його переслідують. Він швидко повернув на Лемб-еллей, потім — на Сінк-корт; він почув кроки за спиною і став нетерпляче чекати на людину, яка лякала його. З-за рогу вийшов чоловік середніх літ, одягнений у старомодну шкіряну мантію ташкіряну шапку. Це був Бого-пристав, якого він нещодавно лікував од запалення у стегні. Відчувши несподіване полегшення, Ґантер вигукнув до нього:

— Як справи, Бого? Ти ж знаєш, де я живу. Навіщо ж переслідуєш на вулицях?

— Я побачив вас під час процесії, майстре Ґантер, і не міг втриматися від того, щоб якомога швидше розповісти вам свою історію. Ще святий Павло казав: настали лихі дні. — Бого ніхто особливо не любив. Він був приставом щойно створеного району міста — Фаррінгтон-Візаут, до якого входили Смітфілд і частина Клеркенвелю, яка обмежувалася річкою Фліт, чи Тернміл-Брук, через велику кількість млинів, і вулицею Комон-лейн, але він був відомий далеко за межами цього району. В його обов'язки входило повідомляти городян про те, що вони мають узяти участь у церковному суді чи у виїзній сесії суду присяжних, хоча і ходили чутки, начебто ордери знищувалися після виплати певної суми грошей. Його прозвали «диявольське брязкало», і всі намагались уникати з ним зустрічі. Зараз Бого так близько підійшов до лікаря, що Ґантер відчув сморід із його рота; у смороді спостерігався присмак якоїсь внутрішньої хвороби, наприклад раку. — Ви чули про те, що король утік із Кармартена, перевдягнувшись ченцем?

— Цим новинам уже триста років, Бого.

— І з ним кілька дворян. Кажуть, видовище було жалюгідним.

— Зараз Річард і Генріх проводять переговори. Треба трохи почекати. Але нащо турбувати мене цим зараз, Бого?

— Це ще не все, я маю до вас й іншу справу, — і він зазирнув просто у вічі лікарю. — Майстре Гантер, хтось затуманив це місто!

— Ти занадто туманно висловлюєшся.

— Ви чули про єпископа-велетня, що його знайшли на дворі собору Св. Павла два тижні тому?

— Звичайно ж.

— Разом із ним знайшли перстень, прикрашений смарагдом, — Ґантер промовчав. — На тому персні був дивний візерунок із кіл.

— Це старовинний символ святості. І що з того?

— Так, знак добрий, але ж його використовують у лихій справі. Останніми днями він завдав великої шкоди.

— Якої шкоди, майстре приставе?

— Коли на вулиці Сент-Джон-стрит спалили каплицю, то на стіні знайшли зображення кола. Я це знаю напевно. Сам це бачив. Коли біля дверей Si quis? знайшли мертвого писаря, то наштовхнулися на ще одне. коло. Кажу вам, майстре Ґантер, це пемза, яка має відшліфувати Лондон.

— Бого, не поводься наче дитина. Так можна уявити собі щось таке, що нікому й на гадку не спаде.

— Коли я заарештував такого собі Фровіка, за звинуваченням у єресі, то побачив у його кімнаті книжку, в якій усе це пророкувалось. їх п'ять в одному і один у п'ятьох. Кількість ран нашого Благословенного Спасителя дорівнює п'яти, і також це число струн на арфі Давидовій, які грають музику сфер.

— Дивні речі ти кажеш, Бого.

— Дивні речі мені відомі.

Лікар вважав пристава людиною хитрою та спритною, але не такою, що ні з того ні з сього почне вигадувати всілякі дива. Також він підозрював, що Бого ходив таємними й найкоротшими стежками, щоб дізнаватися місцевих новин першим; він був знайомий із нічними тінями й чужинцями.

— Чи бачив ти ці кола в інших місцях, Бого?

— Знаки я бачив усюди. Вони передвіщають смерть. Вони наспівують заупокійну вечерю й поминальні пісні.

— То ж хто вони — ті, хто пише свої плани на стінах? Єретики на кшталт Фровіка?

— У цьому місті, майстре Ґантер, є такі люди, котрі не впадають у вічі, а в ясний день ходять поміж нами в убранні чесних городян. Вони вправні у дивних ремеслах. Світ ось-ось розколеться.

— Не так швидко, гадаю, щоб ти цього заздалегідь не помітив.

— Тоді, заради страстей Христових, пам'ятайте мої слова Ви все ще спілкуєтесь із Майлзом Вавасюром? — Лікар років зо три тому вилікував баристера від свища, і на річницю операції вони вечеряли вдвох у номерах баристера на заїжджому дворі Скроупсінн. — Неодмінно передайте йому це. Він людина достойна і зрозуміє, що спитати, а що сказати. Послухайте. Бачите ці смолоскипи? — Провулком пролунали кроки. — Парад закінчується. Бережи вас Господь.

І пристав пішов не попрощавшись. Він інстинктивно уникав скупчення народу і світла смолоскипів — боявся отримати ляпаса чи погрозу. Насправді, серед групи гульвіс, яка зараз заходила на Сінк-корт, перебував відомий шахрай і дурисвіт Джон Доу, якого Бого заарештував тільки кілька місяців тому. Злочин його полягав у тому, що він прикидався німим через втрату язика і просив милостиню. Зазвичай тримав залізний, гак і кліщі, з яких стирчав шматочок шкіри, за формою дуже схожий на частинку язика; він був оздоблений сріблом і мав напис: «Це язик Джона Доу». Чоловік видавав звук, схожий на ричання, і постійно відкривав та закривав рота таким чином, щоб язика не було помітно. Пристав запідозрив його і пройшов за ним до самої оселі на вулиці Біллітер-лейн, де і побачив цього Доу, який дуже вправно та швидко розмовляв із власницею будинку. Він відвів Доу до кур'єра при суді, і шахрая затримали; його засудили до ганебного стовпа, але після цього випробування він вирішив залишитися в місті. Ніхто не знав, звідки він бере гроші, хоча той був завсідником однієї поганенької таверни. Пристав розгледів його в світлі смолоскипа, але швидко забрався звідти.

Бого вийшов на вулицю Олд-чейндж, де горіло кілька вогнищ. їх називали «вогнями дружби», які розпалювали напередодні літнього сонцестояння, але було в них іще одне завдання — вони очищали п8овітря від інфекцій, що накопичуються спекотними літніми днями. Перед кожними дверима були розміщені чани зі смолою, надаючи дивного блиску букетам квітів і гілкам навколо порога. На вулицях встановили столи із напоями та наїдками; один з них перекинувся через занадто жваві танці кількох молодиків, що вже встигли відзначити свято. Через це Бого і не любив свято передодня літнього сонцестояння: загальний настрій свавілля загрожував його безпеці. Навколо вогнища. танцювало кілька жінок; вони співали пісню про поні, що гарцював; на кількох із них були маски як ознака їхньої свободи, тоді як інші начепили фальшиві бороди, зроблені з фарбованої вовни.

І тут його помітили. Одна з жінок заверещала: «Он іде Бого, пристав!» Він був не у своєму районі, але багато городян знали його в обличчя. «Он іде Бого!» Дві руки схопили його й затягли у коло; його міцно тримали під руки, і вже скоро він відчув, як його закружляли навколо вогнища із несамовитою швидкістю, яка, здавалося йому, ставала все вищою. А потім жінки наблизилися до вогню; вони гойдалися біля самого краю вогнища, і Бого зрозумів, що шкіра його черевиків, так само як і тканина його штанів, почала тліти. Він закричав злякавшись, жінки відскочили назад і впали; сміючись вони дивились, як він намагається знову стати на ноги. Дві з них підскочили до нього, знову збили його на землю і почали бити його кулаками. Потім одна із них, інстинктивно імітуючи звичайну практику вуличних бійок, відкусила йому мочку вуха. Він завив, а жінки, відчувши його біль, заволали від радощів. Це був дикунський крик — голосний, довгий, переможний, який часто лунав Лондоном. Це був крик самого міста. Вони залишили його лежати на Олд-чейндж, і кров із його рани лилася на землю й каміння бруківки.