Как котенок Правду искал - Крихели Ангелина - Страница 6

раптом поряд хтось зойкнув.

Він і сам злякався і відскочив убік, уважно дивлячись на пеньок. Звідти

на нього дивилися великі очі, приховані безліччю гострих голок.

«Їжачок!» - радісно подумало кошеня, згадуючи, що бачило такого ж

на картинках в розумних книжках Івана.

- Здрастуйте, дядьку Їжак! - ввічливо промуркотів Мурзик.

Їжак посміхнувся йому у відповідь і теж привітався.

- Ти як, такий маленький, в лісі опинився? - запитав Їжак. - Адже скоро

сутенітиме. Малюкам не варто без батьків в ліс так пізно рушати.

- Мій друг Ваня потрапив у халепу, - безхитрісно розповіло кошеня. -

Щоб його виручити, мені потрібно Правду знайти. І тоді його мама більше не

сумуватиме. Мама-кішка сказала, що люди Правду бояться і тому навряд чи

самі відшукають. А Вода в ставку сказала - Правда прекрасна. Я запитав

дідуся Бора, де мені Правду відшукати, і він відправив мене до Синиці. А вже

Синичка - до вас.

Їжак уважно вислухав його, поважно кивнув і сказав:

- Більше мене знає Білочка. Я-то все по землі ходжу. А вона і по землі

ходить, і по деревах скаче. Їй звідти видніше. Білочку ти знайдеш в дуплі,

там вона свої горішки ховає від чужих очей, запаси на зиму робить.

- Дякую вам, дядечку Їжак! - подякував котик і почимчикував далі в ліс,

навіть і не знаючи, куди йому йти і де Білочку шукати, яка знає, де Правда

ховається.

Маленькому Мурзику здавалося, що йде він дуже довго, тоді як

насправді пройшло не більше однієї години. Кошеня злякано озиралося в

лісі, де ставало дедалі темніше, коли почуло грізне:

- Ух! Ух!

Кошеня перелякано вигнуло спинку і позадкувало до дерева, як

раптом побачило просто перед собою великого Філіна.

- З-здрастуй, дядечку Філіне! - заїкаючись від переляку, вимовив

Мурзик, помалу випрямляючи спину. Щось підказувало йому, що лякатися

нема чого.

Філін уважно подивився на кошеня перш, ніж привітатися. А потім

сказав:

- Ти чого це так пізно один в лісі гуляєш?

- А я не гуляю, дядечку Філіне, я Правду шукаю, - відповіло кошеня.

- Правду кажеш? Що ж, Правду шукати - справа хороша, шляхетна, -

величаво кивнув Філін.

- Дядько Їжак порадив мені звернутися по допомогу до Білки.

- Вірно він тобі підказав. Чекай тут, нікуди не йди. А я зараз повернуся.

Філін розкрив свої величезні крила, змахнув ними, злітаючи в небо, і

зник з поля зору. Кошеня розгублено дивилося йому вслід, намагаючись

відшукати великого мудрого птаха, але не бачило нічого, крім темного неба

над верхівками старих сосен. Він присів біля дерева і став слухняно чекати.

Невдовзі Філін повернувся: він спікірував вниз, плавно змахуючи

крилами, біля самої землі склав їх уздовж міцного тіла і впевнено

приземлився. А з дерева долинув гомін голосів, і вже в наступний момент

вниз - одне за одним - спустилися маленькі білченята, а слідом - їх мама

Білка. Білченята весело щебетали, розглядаючи кошеня і ховаючись за

старим Філіном.

Кошеня замилувалося кумедними китицями на їхніх вушках,

золотавим хутром і величезними пухнастими хвостами. Мурзик мимоволі

змахнув своїм хвостиком, щоб краще його бачити, і зажурився, що у нього

самого немає такого пухнастого хвоста. Білка пройшла повз своїх малюків,

кожному приділивши увагу, і звернулася до кошеняти.

- Кажуть, заради друга ти мужньо вирушив в густий і темний ліс, щоб

відшукати Правду... - заговорила Білка.

Кошеня несміливо кивнуло, стоячи перед двома дорослими і цілим

виводком грайливих білченят.

Білка посміхнулася кошеняті підбадьорливо.

- Навіщо ж твоєму другові знадобилася Правда? - запитала вона

маленького Мурзика.

- Тітко Білко, мій друг Іванко потрапив в халепу. Його мама

засмутилася через розбиту вазу, і йому дуже потрібно повернути їй гарний

настрій. Він сказав, що Правда допомогла б йому. А я почув це і вирушив її

шукати. Дорогою я зустрів курча і каченя, добру Воду зі ставка, старого

дідуся Бора, Синичку та Їжака. А потім Філін полетів за вами, тому що всі

говорять, що ви точно знаєте, де знайти Боровичка-Лісовичка, який знає, де

Правду шукати, - торохтіло кошеня на одному подиху.

- Що ж, - поважно відповіла йому Білка, - повернути Іванковій мамі

гарний настрій - справа варта уваги та сил. І Правду шукати - намір гарний. Я

допоможу тобі.

Білка свиснула щосили, так що кошеня навіть прикрило вушка

лапками. Свист обірвався, але нічого навкруги не відбувалося. Кошеня стало

озиратися. А білченята примчали під мамин захист. Вона обійняла їх усіх,

притуляючи до себе. І тут почулося важке:

- Уф-уф-уф...

Котик теж притулився до Білки злякано, дивлячись в той бік, звідки

линув звук. А за хвилину з-за дерев до них вийшов маленький ведмідь. Він

важко сопів, намагаючись віддихатися від швидкого бігу. Сповільнюючи

кроки, Потапич-молодший підійшов до Білки.

- Здрастуйте, тіточко Білко! Почув, що ви мене кличете, і примчав, -

сопіло ведмежа.

Білка махнула білченятам лапкою, і вони миттю помчали на дерево. І

вже звідти, з гілки, спостерігали за тим, що відбувається внизу, помахуючи

величезними пухнастими хвостами і нагостривши вушка з кумедними

золотистими китичками. Одне білченя постійно гризло горішки і було

найпухкішим з усіх. Друге ні секунди не могло сидіти на місці і було

худеньким і рухливим, третє - завжди нагострювало вушка і чуло краще за

інших. А двоє інших білченят завжди тулились ближче до мами в пошуках

тепла і захисту, тому що були наймолодшими.

- Все правильно ти зробив, маленький Потапичу, - відповіла Білка

ведмежаті. – Маленькому котику потрібна твоя допомога. Відведи його до

Боровичка-Лісовичка.

- Добре, - пихнуло ведмежа, і підставило свою спину кошеняті. Мурзик

нерішуче простягнув лапку і одразу ж боязко відсмикнув її. Але він ні на

хвилину не забував, що йому неодмінно потрібно допомогти другові. Тому

виліз на спину ведмедика і, попрощавшись з усіма, вони вирушили в дорогу.

Ведмедик пробирався лісом, а над їхніми головами небо, ніби теж бажаючи

допомогти малюкам, розкидало зірки-лампочки, висвітлюючи дорогу.

Кошеня сонно позіхало, і кілька разів навіть згорталося клубочком на

спині ведмедика, але трималося, забороняючи собі спати. І його терпіння і

наполегливість не були марними. Просто перед кошеням і ведмежам

стелилася галявина, повна вогників, що виблискували в темряві. Маленький

Потапич допоміг кошеняті спуститися зі спини.

- Ми прийшли вже, - промовив ведмедик. - Тут знайдеш Боровичка.

Але пильнуй, старий хитрий. Будь обережний. А мені до мами час вертатись,

бо вона хвилюватиметься, якщо не повернусь вчасно.

- Спасибі тобі, ведмедику, - сказав котик на прощання, і ведмедик

попрямував додому, в густий і темний ліс. А Мурзик присоромлено подумав,

що, напевно, і його мама-кішка зараз хвилюється, куди поділося її кошеня.

Але він був упевнений, що мама-кішка неодмінно зрозуміє його, коли

дізнається, що йому вдалося знайти Правду.

Поки ж він захоплено обводив поглядом блискучу галявину,

намагаючись устежити за світлячками, але щоразу не встигав за їх

пересуваннями.

- Здрастуйте, світлячки! - сказало кошеня, і йому відповів цілий хор

голосів.

- Здрастуй, кошеня!

- Я шукаю Боровичка-Лісовичка. Мені дуже потрібно другові

допомогти, - пояснив Мурзик, сідаючи коло величезного гриба з широким

коричневим капелюшком, який цілком міг би бути кошеняті парасолькою,

якби раптом пішов дощ. Але, на щастя, дощу не було. А ось гриб виявився

непростим. Тому що, коли кошеня замовчало, гриб несподівано відкрив очі,

повернувшись до кошеняти обличчям, і випростався. Виявилося, що це і не