Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 12

— Щиро зізнаюсь — я ревнував, — казав Бавдоліно Никиті. — Фактично, тільки недавно я знайшов названого батька, а тут мачуха от-от мала забрати його в мене, принаймні почасти.

Тут Бавдоліно замовк, трохи зніяковівши, провів собі пальцем по рубці, а тоді відкрив моторошну істину. Коли він приїхав туди, де мав бути шлюб, виявилося, що Беатриса Бургундська була двадцятилітньою дівчиною, надзвичайної вроди — принаймні такою вона здалася йому, — й, уздрівши її, він застиг на місці, лиш дивився на неї витріщеними очима. Волосся її блищало, мов золото, обличчя було прегарне, уста маленькі й червоні, мов зрілий овоч, зуби рівні й білосніжні, постава пряма, погляд скромний, а очі ясні. Вона була тоненька та струнка, а висловлювалась скромно, та переконливо, і здавалось, ніби краса її сяйвом своїм затьмарює всіх, хто її оточує. Вона вміла показати (а це найвища чеснота майбутньої королеви), що підкоряється чоловікові й боїться його, але сама була його володаркою і виявляла свою супружну волю таким ласкавим способом, що будь-яке її прохання відразу сприймалося як наказ. Якби треба було ще щось додати на її прославу, можна б було сказати, що вона була письменна, грала на музичних інструментах і чудово співала. Тому, закінчував свій опис Бавдоліно, вона була справжньою Беатрисою, себто Благословенною.

Никиті не треба було багато, що%зрозуміти, що юнак з першого погляду закохався у свою мачуху, хоч — адже закохатися йому трапилося вперше — він сам не знав, що з ним діється. Коли закохуєшся вперше, навіть якщо ти селянин, а твоя обраниця — вугрувата селянка, почуття це запалює серце до краю; то що вже казати про селянина, який уперше закохався у двадцятирічну імператрицю з білосніжною шкірою.

Бавдоліно відразу зрозумів, що супроти батька почуття це схоже було на крадіжку, і намагався переконати себе, що через молодий вік мачухи він дивиться на неї як на сестру. Але згодом, хоч він і не вивчав морального богослов'я, він усвідомив, що йому не дозволено любити її навіть як сестру — принаймні поки постать Беатриси вселяла в нього такий трепет і таку глибоку пристрасть. Отож коли Фрідріх представив їй свого малого Бавдоліна (химерне й миле чортеня з Паданських рівнин, як він висловився), а Беатриса ніжно простягла до нього руку і погладила спершу по щоці, а тоді — по голові, Бавдоліно опустив голову й почервонів.

Він мало не зомлів, очі його нічого не бачили, а у вухах немов задзвеніли великодні дзвони. До тями його привела важка рука Оттона, який дав йому потиличника, прошепотівши крізь зуби: «На коліна, поганцю!» Він згадав, що стоїть перед священною римською імператрицею, а також королевою Італії, клякнув і відтоді поводився як досконалий придворний, хіба що вночі йому не спалося, і замість того, щоб тішитися так незбагненно знайденою дорогою до Дамаска,[70] він залився слізьми через нестерпний пал цієї незнаної пристрасті.

Никита дивився на свого левогривого співрозмовника, милувався делікатністю його бесіди, стриманою риторичністю майже літературної грецької мови і чудувався: що то за створіння сидить перед ним — здатне використовувати грубу мову, говорячи про селян, і мову королів, говорячи про монархів. Чи є насправді в нього своя душа, питав він себе, у цього чоловіка, який у своїй оповіді здатен давати вираз багатьом душам? А якщо він має багато душ, устами котрої з них скаже він мені колись правду?

Наступного дня суцільна хмара диму все ще вкривала місто. Никита скуштував трохи фруктів, неспокійно забігав по кімнаті, а тоді спитав Бавдоліна, чи не можна послати когось з ґенуезців за чоловіком на ймення Архіт, щоб той почистив йому обличчя.

Дивіться-дивіться, казав собі Бавдоліно, місто пропадає пропадом, людей ріжуть на вулицях, ще два дні тому він міг втратити цілу родину, а нині йаму вже конче треба почистити обличчя. Видно, двірський люд у цьому зіпсутому місті звик до такого; а Фрідріх когось подібного вже давно викинув би з вікна.

Згодом прийшов той Архіт, несучи кошик, повний срібного приладдя й плящинок з найнеймовірнішими пахощами. То був справжній митець: спершу він розм'якшив обличчя шматинами, намоченими в гарячій воді, тоді став укривати його пом'якшувальними кремами, а відтак почав його розгладжувати, звільняти від усяких нечистот; врешті він вкрив зморшки гримом, легенько підмалював очі, трошки нарум'янив губи, вищипав волосинки з вух, не кажучи вже про все те, що він робив з підборіддям і волоссям. Никита сидів собі із заплющеними очима і дозволяв цим умілим рукам гладити себе, а голос Бавдоліна, який далі провадив свою історію, заколисував його. Бавдоліно сам час від часу переривав свою оповідь, щоб подивитися, що робить цей віртуоз краси: ось він, приміром, вийняв з банки ящірку, відрізав їй голову й хвіст, порізав її дрібненько, розтер і поставив це місиво варитися у горщику з олією. Та ви що, не знаєте, це ж відвар для укріплення ріденького волосся, яке Никита ще мав на голові, — він зробить його блискучим і пахучим. А ці ампули? Це ж есенції мускатного горіха й кардамону, трояндова вода — усі вони відживляють якусь частину обличчя; оця мазь з меду має зробити губи пружнішими, а ота, склад якої — таємниця, слугує для того, щоб укріпити ясна.

Врешті Никита постав у всій своїй красі, як і личило судді Покрову та логотетові таємниць, і, немов заново народившись, засвітився власним світлом у цьому блідому поранку, на несамовитому тлі Візантію, який димів в агонії. І Бавдолінові якось уже навіть перехотілося розповідати йому про своє юнацьке життя в латинському монастирі, холодному й непривітному, де, з огляду на стан здоров'я Оттона, він мусив їсти харч, що складався лише з вареної городини і подеколи рідкого бульйону.

Того року Бавдолінові судилося провести при дворі небагато часу (а буваючи там, він блукав повсюди боязко і водночас з надією зустріти Беатрису, і була то чиста мука). Фрідріх мусив спершу звести порахунки з поляками (Polanos de Polunia, писав Оттон, gens quasi barbara pugnandum promptissima[71]), у березні його знов чекало зібрання сейму у Вормсі для підготовки нового походу на Італію, де знову ж таки дедалі більше бунтувався Мілан разом зі своїми сателітами, відтак у вересні сейм у Гербіполісі, потім у жовтні в Безансоні — одне слово, він гасав, мов чорт. Натомість Бавдоліно здебільшого сидів разом з Отгоном у Морімондському абатстві, далі навчаючись у Рагевіна, і правив за переписувача єпископові, який дедалі більше страждав від недуг.

Коли вони дійшли до тієї книги «Хроніки», в якій оповідалося про Пресвітера Йоана, Бавдоліно спитав, що означає бути християнином sed Nestorianus.[72] То ці несторіани були трохи християни, а трохи ні?

— Сину мій, правду кажучи, Несторій був єретиком, але ми багато чим йому завдячуємо. Щоб ти знав, що в Індії, після того, як там проповідував апостол Тома, саме несторіани поширювали християнську релігію аж до кордонів тих далеких країн, звідки привозять шовк. Несторій допустився однієї-єдиної, хоча й вельми серйозної помилки щодо Ісуса Христа Господа Нашого та його Пресвятої Матері. Бачиш, ми твердо віримо, що існує єдина божественна природа, а все ж Трійця, в єдності цієї природи, складається з трьох окремих осіб, Отця, Сина і Духа Святого. Але ми також віримо, що Христос — це одна особа, божественна, яка має дві природи, людську й божественну. Натомість Несторій твердив, буцім Христос мав не тільки дві природи, людську й божественну, але й дві особи. Отже, Марія породила лише людську особу, тому її не можна називати Богоматір'ю, а лише матір'ю Христа-чоловіка, тобто вона не Theotòkos чи deipara, тобто Богородиця, а щонайбільше Christotòkos — Та, що породила Христа.