Бікіні - Паттерсон Джеймс - Страница 24

Всівшись на місце водія, Анрі захлопнув дверцята, увімкнув лампочку на стелі і, простягнувши руку до дзеркала заднього виду, увімкнув відеокамеру.

— Можете звати мене Анрі, якщо бажаєте, — сказав він Макденіелсам. Ті не зводили з нього немигаючих очей. Анрі засунув руку в кишеню своєї куртки, видобув звідти елегантний годинник у формі браслета й простягнув уперед, демонструючи своїм невільникам.

— Бачите? Як я й обіцяв. Годинник Кім. «Ролекс». Упізнаєте його?

З цими словами Анрі засунув годинник до нагрудної кишені куртки Левона.

— А тепер, — продовжив він, — мені хотілося б пояснити вам, що насправді відбувається й чому мені доведеться вбити вас. Утім, наразі я можу відповісти на ваші запитання — якщо вони у вас є.

Того ранку я прокинувся й увімкнув місцеві теленовини, а там скрізь — Джулія Вінклер. Фото її до болю прекрасного обличчя, а під ним — біжучий рядок крупним курсивом: Знайдено вбиту супермодель.

Як так? Невже Джулію Вінклер справді вбили?

Я прожогом вискочив із ліжка, збільшив звук і витріщився на наступний кадр, де Кім та Джулія разом позували для фоторепортажу в «Спортивному житті» — їхні притиснуті одне до одного обличчя випромінювали безмежну радість і насолоду життям.

Потім телеведучі почали переповідати цю сенсаційну новину для тих, хто «щойно увімкнув телевізор».

Не в змозі відірвати очей від екрана, я всотував приголомшливі деталі: тіло Джулії Вінклер знайшли в номері п'ятизіркового готелю «Айленд Брізис» на острові Ланаї. Прибігла на смерть перелякана прибиральниця й повідомила, що знайшла задушену жінку із синцями на шиї, а вся постіль була заляпана кров'ю.

Наступним кадром було інтерв'ю з офіціанткою, Еммою Лоран. Минулої ночі вона обслуговувала столики в барі й упізнала Джулію Вінклер. Сказала, що модель вечеряла з якимось симпатичним чоловіком років тридцяти з гаком. Цей чоловік був білошкірий, мав каштанове волосся та добру статуру. «Він явно спортом займається», — додала офіціантка.

Партнер Джулії Вінклер підписав чек номером кімнати, зареєстрованої на Чарлі Ролінза. Цей Ролінз дав щедрі чайові, а Джулія залишила свій автограф. Й Емма підняла перед об'єктивом серветку з написом: «Еммі від Джулії».

Я знову дістав із холодильника сік, зробив добрячий ковток і став дивитися прямий репортаж знадвору побіля готелю «Айленд Брізис». Скрізь були спецавто та джипи; чулося безперервне скрипіння та скавчання поліцейських рацій. Об'єктив камери вперся в репортера місцевої філії Ен-бі-сі.

Це був досить поважний репортер, Кевін де Мартін, відомий, зокрема, тим, що в 2004 році був прикомандирований до бойового підрозділу в Іраку. А тепер він стояв спиною до бар'єру, схожого на козли для пиляння дров, і йа його бородате обличчя тихо падав дощ. Позаду картинно колихалися пальмові віти.

Де Мартін казав: «Наразі відомо ось що: дев'ятнадцятирічну супермодель Джулію Вінклер, що мешкала в одному номері зі зниклою моделлю Кім Макденіелс, знайшли сьогодні вранці мертвою в номері, зареєстрованому на такого собі Чарльза Ролінза з Аоксагетчі, що у Флориді».

Далі де Мартін розповів, що Чарльза Ролінза в його номері не знайшли, що його розшукують для допиту і що будь-яку

інформацію про цього чоловіка слід повідомляти за номером, указаним у нижній частині екрана.

Я спробував увіпхати цю моторошну історію у свою свідомість. Джулію Вінклер знайдено мертвою, Є підозрюваний, але він зник. Або, як люблять висловлюватися в поліції, «здриснув».

Біля мого вуха заскреготів телефон і вирвав мене з моторошної реальності. Я схопив слухавку.

— Левоне, ти?

— Це Девід Аронштайн. Твоя грошова дійна корова. Гокінсе, ти вже працюєш над оцією історією, що трапилася з Джулією Вінклер?

— Ага. Працюю, начальнику. І працюватиму й далі, якщо ти не заважатимеш і покладеш слухавку. Добре?

І я знову прикипів очима до телевізора. На екрані знову з'явилися ведучі Трейсі Бейкер та Кенді Коалані. Поруч у квадратику з'явилася ще чиясь пика. Виявилося, що то Джон Манці — колишній фахівець-криміналіст із ФБР. Бейкер спитав у нього:

— Чи можна припустити зв'язок між убивствами Рози Кастро та Джулії Вінклер? Можливо, це робота серійного вбивці?

Оці два моторошні слова — «серійний убивця». Тепер історія Кім стала відомою на увесь світ. Цілий світ тепер прикипить до Гаваїв та до загадкового вбивства двох вродливих дівчат.

Колишній агент ФБР Джон Манці задумливо почухав за вухом і сказав, що зазвичай серійні вбивці вирізняються тим, що мають власний почерк, тобто віддають перевагу якомусь одному способу вбивства.

— Розу Кастро також задушили, але мотузками, — зауважив він. — Хоча насправді вона захлинулася. Не поговоривши із судмедекспертом, я можу лише покладатися на показання свідків, що Джулію Вінклер задушили руками. Тобто хтось убив її, стиснувши за горло.

— Іще рано стверджувати, — продовжив Манці, — що ці вбивства скоїла одна й та сама особа, але про задушення руками я можу сказати, що це особистий почерк. Задушення дає убивці більше задоволення, аніж, скажімо, вбивство за допомогою пістолета, бо жертва помирає не відразу.

Кім. Роза. Джулія. Це випадковість чи закономірність, що загрожувала перерости в епідемію вбивств? Мені захотілося негайно поговорити з Левоном та Барбарою, перш ніж вони побачать у новинах повідомлення про Джулію, якимось чином підготувати їх до найгіршого, але я не знав, де вони.

Учора вранці Барбара зателефонувала мені й сказала, що вони з Левоном їдуть до Оаху перевірити одну — можливо, фальшиву — наводку, і відтоді я від них нічого не чув.

Прикрутивши звук на ТБ, я набрав номер мобільного Барбари, а коли той не озвався, зателефонував Левону. Він також не відповів. Я залишив їм повідомлення і спробував зв'язатися з їхнім водієм. Мій дзвінок був переадресований на голосову пошту; я залишив Марко своє повідомлення, сказавши, що справа невідкладна.

Прийнявши душ, я швидко вдягнувся. Збираючись із думками, я відчув щось невловиме і важливе, на що мені слід було звернути особливу увагу, але мені ніяк не вдавалося встановити — що саме. Воно було схоже на ґедзя, якого ніяк не вдається прибити. Або слабкий запах газу, що витікає невідомо звідки. Що ж це таке?

Я знову спробував зв'язатися з Левоном, і коли в мене знову нічого не вийшло, я подзвонив приватному детективу Едді Кеолі. Хто-хто, а він мусив знати, як знайти Барбару та Левона.

Бо то була його робота.

— Слухаю, — гаркнув детектив.

— Едді, це Бен Гокінс. Ти новини бачив?

— Гірше того. Бачив не лише по телевізору, а й вживу.

І Кеола розповів, як прибув на острів відразу по тому, як поліції повідомили про смерть Джулії Вінклер. Він був присутнім при винесенні трупа й говорив із копами на місці вбивства.

— Убили сусідку Кім по готельному номеру, уявляєш? — сказав він.

Я розповів йому, що мені не вдалося зв'язатися з Макденіелсами та їхнім водієм, і спитав Едді, чи не знає той, де зараз можуть бути Барбара з Левоном.

— У якомусь ганделику на східному березі Оаху. Барбара сказала мені, що не знає назви.

— Може, я перебільшую, — сказав я детективу, — але мені лячно. Уникати спілкування — це на Макденіелсів не схоже.

— Зустрінемося біля їхнього готелю за годину, — сказав Кеола.

Я прибув до «Вейлі Прінсес» якраз за кілька хвилин до восьмої і вже рушив до реєстраційного столика, коли почув, як мене гукнув Едді Кеола. І швидко, підтюпцем підбіг до мене мармуровою підлогою. Його вибілене волосся було мокре й скуйовджене вітром, а обличчя зморене.

Черговий по готелю виявився молодим парубком у габардиновому піджаку з чепурненькою стодоларовою краваткою. На його лацкані висіла табличка: «Джозеф Кейсі».

Коли він скінчив говорити по телефону, ми з Кеолою ввели його в курс нашої проблеми: ми не можемо знайти двох постояльців готелю «Вейлі Прінсес» і їхнього водія, спеціально найнятого готелем. Я додав також, що нас серйозно непокоїть безпека містера та місіс Макденіелсів.