Бікіні - Паттерсон Джеймс - Страница 32

Леонард Загамі теж пішов угору. Зараз він був виконавчим директором і президентом компанії, представником вершків видавничої еліти, а новоутворений концерн виготовляв понад двісті книжок на рік.

Як і в їхніх конкурентів, більшість проектів «PB» були збитковими або виходили в нулі, але три автори (і мене серед них не було, до речі) давали більший дохід, ніж решта сто дев'яносто сім разом узяті.

Леонард Загамі більше не вважав мене дійною грошовою коровою, але він симпатизував мені й запросто міг би взяти мене в штат. Я сподівався, що після нашої зустрічі він побачить мене в іншому світлі, уявивши, як безперервно дзенькають касові апарати від Техасу до Аляски.

А ще я сподівався, що Анрі скасує свою смертельну погрозу.

Коли я прибув о дев'ятій до супермодернової приймальні видавництва «PB», то вже встиг добре обдумати свій невідпорний хід. О дванадцятій помічниця Леонарда вийшла на килим із леопардовим візерунком і сказала, що в містера Загамі є для мене п'ятнадцять хвилин і чи не буде моя ласка пройти слідком за нею.

Коли я переступив через поріг, Леонард підвівся, потиснув мені руку, поплескав по спині й сказав, що радий мене бачити, хоча й зауважив, що виглядаю я, немов огидний кізяк.

Я подякував йому за «комплімент» і зазначив, що то я встиг постаріти на пару років, поки чекав його з дев'ятої до дванадцятої.

Леонард розсміявся, вибачився й сказав, що зробив усе можливе, аби втиснути мене у свій і без того напружений графік. А потім запропонував сісти напроти нього потойбіч столу. Невеликий на зріст, Леонард Загамі скидався на хлопчака за своїм гігантським робочим столом, але й досі випромінював владну енергію та обачливість людини, яка швидко відрізняла справжнє від туфти.

Я скористався запрошенням і сів.

— А про що буде твоя книга, Бене? Коли ми говорили востаннє, ти нічого не мав на думці.

— Ти стежив за історією вбивства Кім Макденіелс?

— Отієї моделі з журналу «Спортивне життя»? Аякже. її та кількох інших людей убили на Гаваях кілька днів… Гей, та це ж ти дав репортаж про цю подію, еге ж? Тепер ясно.

— Я був близько знайомий із декотрими жертвами…

— Слухай, Бене, — перервав мене Загамі. — Поки не спіймають убивцю, це — харчі для таблоїдів. Це ще не книга, ні.

— Це — не те, що ти думаєш, Лене. Це — повна розповідь від першої особи.

— А хто ця перша особа? Ти?

І я зробив свій невідпорний хід, почуваючись при цьому так, наче від нього залежало все моє життя.

— Убивця зустрівся зі мною інкогніто й запропонував угоду, — пояснив я. — Він дуже обачливий та розумний маніяк, який хоче мати книгу про свої вбивства й хоче, щоб цю книгу написав я. Він не бажає розкривати свою особу, але збирається розповісти, навіщо він убивав і як.

Я чекав, що Загамі щось скаже, але вираз його обличчя так і лишився байдужим. Схрестивши руки на шкіряній поверхні столу, я втупився поглядом у свого приятеля так, щоб йому нікуди було очей подіти.

— Лене, ти мене почув чи ні? Цей тип може бути найнебезнечнішим розшукуваним убивцею в Америці. Він кмітливий. Він на свободі. І він убиває руками. Каже, що бажає, щоб я написав про його «подвиги», бо йому потрібні гроші та лиха слава. Він хоче чогось на кшталт суспільного визнання за свою вправно виконану роботу. А якщо я не напишу книгу, то він вб'є мене. І може вбити й Аманду. Тому мені потрібна твоя проста й чітка відповідь: «так» або «ні». Тобі це цікаво чи ні?

Леонард Загамі відхилився на спинку крісла, злегка погойдався пару хвилин, пригладив рукою сиві залишки своєї шевелюри, а потім поглянув на мене в упор. Коли він заговорив, то в його голосі почулася розпачлива щирість, і в мене від неї защеміло серце.

— Ти знаєш, як я тебе люблю, Бене. Ми з тобою знайомі ось уже — скільки? Дванадцять років?

— Майже п'ятнадцять.

— Отож. Цілих п'ятнадцять років. Тому я, як твій друг, не буду дурити тебе й вішати спагеті на вуха. Ти заслуговуєш на правду.

— От і добре, — сказав я, але мій пульс загупав так, що я ледь чув, що каже Лен.

— Я зараз кажу вголос те, що хороший бізнесмен може лише думати, тому не ображайся, Бене. Ти мав перспективну, але не сенсаційну кар'єру. Тому зараз тобі здалося, що ось вона — книга, що забезпечить прорив, книга, яка підвищить твій статус у видавництві «Рейвен-Воффорд» і серед видавців загалом. Я правильно кажу?

— Гадаєш, це — трюк? Гадаєш, що це я з відчаю? Невже ти серйозно таке подумав?

— Дай мені скінчити. Ти ж знаєш, що сталося, коли Фріц Келлер видав так звану «справжню історію» Рендольфа Грехема?

— Знаю. Вона виявилася туфтою.

— Спочатку були «вражаючі рецензії», потім — тележурналісти Матт Лауер та Ларрі Кінг. Опра Вінфрі вводить Грехема до свого книжкового клубу — і тут починає просочуватися правда. Грехем не був убивцею. А лише дрібним бандюком із непересічними письменницькими здібностями, котрий прикрасив історію свого життя. А коли все це вибухнуло, то уламки накрили й Фріца Келлера.

Потім Загамі розповів, що Келлеру погрожували пізно вночі по телефону, а на мобільний безперервно дзвонили ТБ-продюсери. Скінчилося це тим, що акції його компанії впали нижче плінтуса й у Фріца стався серцевий напад.

Моє серце теж почало нервово тіпатися. Леонард подумав, що або Анрі бреше, або я роздуваю матеріал, що тягне щонайбільше на газетну статтю.

Хоч так, хоч сяк, а він давав мені відкоша.

Невже Леонард не почув, що я сказав? Анрі пригрозив убити мене й Аманду. Лен зупинився, щоб перевести подих — і я скористався цим моментом.

— Лене, зараз я скажу тобі дещо вкрай важливе.

— Давай, бо, на жаль, у моєму розпорядженні лишилося всього-на-всього п'ять хвилин.

— Я теж спочатку засумнівався. Думав: а може, Анрі — не вбивця, а просто талановитий шахрай, що зібрався з моєю допомогою провернути найбільший у своєму житті трюк і заробити грошей.

— Отож-бо, — зауважив Лен.

— Так от: Анрі — це серйозно й насправді. Я тобі можу це довести.

І з цими словами я поклав на стіл флешку.

— Що це?

— Усе, що тобі треба знати, і навіть більше. Я хочу, щоб ти сам зустрівся з Анрі.

Лен вставив флешку, і на екрані його комп'ютера з'явилася темнувато-жовта кімната, де горіли свічки, а під стіною стояло ліжко. Камера показала напливом тендітну молоду жінку, що лежала на ліжку животом униз. Вона мала довге біляве волосся, на ній був червоний купальник-бікіні й чорні туфлі з червоними підошвами. Вона була зв'язана «по-свинячому» вишуканими вузлами. Здавалося, вона спить чи перебуває в наркотичному трансі, але, коли в кадрі з'явився чоловік, дівчина заплакала.

За винятком пластикової маски на обличчі та синіх латексних рукавичок, чоловік був голий.

Мені не хотілося знову дивитися це відео. Підійшовши до скляної стіни, я зазирнув у колодязь атріуму. З висоти сорок третього поверху люди, що копошилися внизу, здавалися маленькими мурашками.

З комп'ютера залунали голоси, а потім почулося, як кавкнув Леонард. Я обернувся — і побачив, як він прожогом кинувся до дверей. Коли через кілька хвилин він повернувся, то був білий як крейда, а вираз його обличчя радикально змінився.

Важко опустившись у крісло, Загамі висмикнув флешку й витріщився на неї так, наче то був змій із райського саду.

— Забери оце, — сказав він. — 1 давай зробимо так, щоб я її більше ніколи не бачив. Не хочу бути непрямим співучасником злочину — чи як там воно зветься юридично. Ти повідомив поліцію? Чи ФБР?

— Анрі пригрозив, що коли я це зроблю, то він мене вб'є. Й Аманду заодно. Я не можу так ризикувати.

— Тепер мені все ясно. А ти впевнений, що ота дівчина на відео — це Кім Макденіелс?

— Так, упевнений. Це вона.

Лен зняв слухавку й скасував зустріч на дванадцяту тридцять, а також усі інші, призначені на цей день. Потім замовив із кухні бутерброди, і ми перейшли до куточка відпочинку в тильному боці його офісу.