Бікіні - Паттерсон Джеймс - Страница 49

— Я тільки зараз дізнався про цю жахливу трагедію, — сказав він перед цілим букетом мікрофонів. — Я шокований і спустошений цією новиною. Міке Гельслоот була чемною й скромною молодою жінкою, і я жодного поняття не маю, навіщо комусь знадобилося вбивати її. Який страшний день! Міке мала невдовзі одружитися.

Раніше Анрі сказав мені, що Ян Ван дер Хойфель — то псевдонім одного з учасників «Альянсу», чоловіка, якого Анрі називав «голландець». Ван дер Хойфель був третім учасником походеньок Анрі та Джини в місцевості, що називалася Французька Рів'єра.

І ось, невдовзі після того, як Анрі убив Джину, убили й секретарку «голландця».

Якби я не був колись копом, то міг би подумати про ці два вбивства як не пов'язані одне з одним. Це були різні жінки. І вбиті вони були за сотні миль одна від одної. Але для мене вони стали ще двома червоними прапорцями-позначками на мапі, частиною схеми.

Анрі кохав Джину Працці й убив її. Ван дер Хойфеля він ненавидів. Можливо, він хотів і його вбити. І якщо добре подумати — то чому б не сталося так, що Анрі просто не знав, що того дня Ван дер Хойфель був у Данії?

А що, як він вирішив натомість убити його секретарку?

Я прокинувся з першими променями сонця, що просочилися в маленьке віконце. Аманда лежала на боці, спиною до мене, і її довге чорне волосся віялом розсипалося по подушці. І мене відразу ж охопила лють, коли я пригадав як Анрі — з чорним гримом на обличчі — приставляв пістолет до скроні Аманди, коли пригадав її очі, широко розкриті від жаху.

І тоді, у той момент, мені було начхати, чому Анрі убивав, що він збирався робити, чому книга була такою важливою для нього або чому він, судячи з усього, поступово втрачав над собою контроль.

Для мене було важливе одне: я мусив забезпечити безпеку Менді. І дитини.

Я схопив годинник і побачив, що вже сьома тридцять. Я тихенько посмикав Менді за плече, і її очі вмить широко розплющилися. Вона охнула й підскочила, судомно вхопивши ротом повітря, але потім побачила моє обличчя — й обважніло опустилася на ліжко.

— Мені на мить здалося, що…

— То був сон.

— Еге ж.

Я тихенько поклав голову їй на живіт, і вона погладила моє волосся.

— То дитина? — спитав я.

— То в мене в животі бурчить, дурнику. Я зголодніла.

Я уявив, що то не вона говорить, а дитина. Склавши рупором долоні, я гукнув:

— Гей, там, усередині! Слухай, жевжику! Це я, твій татко. — Неначе малесенький зародок, утворений нашими ДНК, міг мене чути.

Менді розсміялася, і я зрадів, що розвеселив її, але в душі, де вона мене не бачила, я розплакався від досади. І чому я не вбив Анрі, коли взяв його на мушку? Чому ж я цього не зробив? Усе б давно вже скінчилося.

Коли я розплачувався за номер, то не відпускав Менді від себе. Потім гукнув таксі і сказав водієві відвезти нас до аеропорту Орлі.

Менді спитала мене:

— Хіба ж ми можемо зараз повертатися до Лос-Анджелеса?

— Ні, не можемо.

Аманда повернула голову й запитально поглянула на мене.

— І що ж ми будемо робити?

Я розповів Аманді про своє рішення, дав їй короткий список телефонів та імен на звороті моєї візитки і сказав, що її зустрінуть, коли літак приземлиться. Вона спокійно й без заперечень вислухала мене, коли я сказав їй не телефонувати мені, не посилати імейлів і взагалі не контактувати зі мною. Що вона має відпочивати й добре харчуватися.

— Якщо тобі стане нудно, то подумай про нову сукню.

— Ти ж знаєш, що я не ношу суконь.

— Може, цього разу зробиш виняток.

Я дістав кулькову ручку зі своєї комп'ютерної валізи й на малому пальці Аманди намалював обручку з великим іскристим діамантом у центрі, а лініями зобразив сяйво, що він випромінював.

— Амандо Діас, я люблю кожну часточку твого тіла. Ти вийдеш за мене заміж?

— Бене…

— Ти й Малий Жевжик.

По її щоках покотилися сльози. Цього разу — щасливі. Вона рвучко обійняла мене.

— Так, так, так! — і поклялася не змивати намальований перстень доти, поки на його місці не з'явиться справжній.

В аеропорту я купив нам поснідати: шоколадні пончики та каву з молоком, а коли настав час сідати на борт, провів Аманду якомога далі. А потім оповив її руками, і вона почала плакати. І плакала доти, доки і я не став рюмсати. Що може бути страшніше за втрату того, кого ти кохаєш сильно-сильно? Ніщо.

Знову й знову цілував я напухлий від синців рот бідолашної Аманди. Якщо кохання й справді щось значить у цьому світі, то з нею не трапиться нічого лихого. З дитиною теж нічого не трапиться. І я невдовзі знову зустріну їх обох.

Та протилежна думка пронизала мене, мов спис. Я можу більше ніколи не побачити Аманду. Можливо, ми бачимося востаннє.

Я витер кулаками очі й побачив, що Менді проходить крізь пропускний пункт. Вона озирнулася, помахала рукою, послала мені повітряний поцілунок, а потім відвернулася й пішла далі.

Коли Менді вже не було видно, я пішов з аеропорту, узяв таксі до вокзалу «Гар дю Hop» і сів на швидкісний поїзд до Амстердама.

Через чотири години після посадки в Парижі я вийшов із потяга на Центральній станції в Амстердамі, де зателефонував Ван дер Хойфелю з громадського телефону. Перед тим, як виїхати з Парижа, я зідзвонився з ним і домовився зустрітися якомога швидше. Цього разу він спитав мене, чому така поспішність, і тепер я розповів йому:

— Анрі Бенуа прислав мені відео, яке, на мою думку, вам слід переглянути.

Запанувала довга тиша, а потім Ван дер Хойфель дав мені вказівки, як добратися до мосту через Кайзерграхт Канал за якихось кілька кварталів від залізничної станції.

Я зустрів Ван дер Хойфеля під вуличним ліхтарем. Він стояв і дивився у воду каналу. Я упізнав його з того відеосюжету з Копенгагена, де журналюги накинулися на нього, щоб він прокоментував убивство Міке Гельслоот.

Сьогодні на ньому був чепурний костюм із сірого габардину, святкова біла сорочка й чорна, як смола, краватка з шовковистим відблиском. Пробор на його зачісці був такий чіткий, наче його прорізали ножем, і це лише підкреслювало його й без того кутасті риси обличчя.

Я представився йому письменником із Лос-Анджелеса.

— А звідки ви знаєте Анрі? — поцікавився Ван дер Хойфель після довгої паузи.

— Я пишу історію його життя. Його автобіографію. Це Анрі замовив її написати.

— Ви зустрічалися з ним?

— Так, зустрічався.

— Дивно все це. Це він сказав вам, як мене звати?

— У видавничих колах така книга зветься «відверта розповідь». От Анрі й розповів мені все.

Видно було, що на вулиці Ван дер Хойфель почувається надзвичайно некомфортно. Він довго придивлявся до мене оцінюючим поглядом, явно вирішуючи, продовжувати цю зустріч чи ні, а потім сказав:

— Я зможу приділити вам п'ять хвилин. Мій офіс тут неподалік. Ходімо.

Я пройшов за ним через місток до красивого п'ятиповерхового будинку в районі для заможних мешканців. Він відчинив парадні двері й сказав, щоб я йшов першим, і я піднявся чотирма прольотами сходів на горішній поверх. Поки я піднімався, мої надії посилювалися з кожною сходинкою.

Цей Ван дер Хойфель був слизький, як вуж. Будучи учасником «Альянсу», він, безумовно, ніс повну відповідальність за численні вбивства, наче вбив усіх цих людей власними руками. Та хоч яким огидним не був цей архітектор, я потребував його сприяння, і тому мав стримувати свій гнів, приховувати його від нього.

Якщо Ван дер Хойфель зможе вивести мене на Анрі Бенуа, то я отримаю ще один шанс завалити цього психа.

І цього разу я не схиблю.

Голландець провів мене крізь дизайнерську студію — просторе, позбавлене претензійності приміщення, що світилося нефарбованим деревом, склом та сонячними променями. Він запропонував мені незручне на вигляд крісло навпроти себе біля довгого креслярського столу коло високого панорамного вікна.