Бікіні - Паттерсон Джеймс - Страница 7

Він бачив, як по щоках Барбари котяться сльози й капають їй на коліна, чув, як вона нервово цокотить нігтями по своєму смартфону «БлекБері», посилаючи повідомлення всім родичам, друзям, колегам по роботі. І Кім.

Коли Левон припаркував авто на стоянці, Барб знову подзвонила на мобільний Кім і простягнула свій телефон до Левона, щоб той почув механічний голос: «Поштовий ящик, що належить… Кім Макденіелс… заповнений. Повідомлення наразі не приймаються».

Макденіелси перестрибнули літаком із Гранд-Репідс до Чикаго, а звідти — рейсом, на який вони заздалегідь замовили квитки, — до Лос-Анджелеса, де якраз устигли на літак до Гонолулу. Прибувши до Гонолулу, вони, з квитками та посвідченнями особи в руках, мерщій кинулися через аеропорт до турбогвинтового літака авіалінії «Айленд Ер». Вони встигли на нього останніми. Щойно Макденіелси вмостилися на місцях біля перегородки, як дверцята «кукурузника» грюкнули з лячним брязкотом.

Тепер лише сорок хвилин відділяли їх від Мауї.

Лише сорок хвилин відділяли їх від Кім.

Відтоді, як Макденіелси полишили Гранд-Репідс, їм вдавалося поспати лише уривками. Після моторошного телефонного дзвінка промайнуло стільки часу, що він почав здаватися нереальним, наче його зовсім не було.

Їхній настрій коливався. Спочатку вони захоплено розвивали ідею про те, що після добрячого прочухана, який Кім влаштує їм за те, що вони сюди приїхали, уся щаслива родина сміятиметься з цієї пригоди й милуватиметься фото Кім із виразом «чого приперлися?» на її обличчі. Донька стоятиме поміж своїми батьками, а на їхніх шиях красуватимуться квітчасті віночки — типові гавайські туристи, та й годі!

А потім їх знову охоплював страх.

Де Кім? Чому вони не можуть до неї додзвонитися? Чому вона й досі не зв'язалася з ними по домашньому телефону чи по мобільному Левона?

Коли літак набрав висоту й поплив над хмарами, Барб сказала:

— Мені чомусь пригадався мопед.

Левон кивнув і взяв її за руку.

Інцидент, який вони назвали «мопедом», теж почався з моторошного телефонного дзвінка сім років тому, того разу — з поліції. Кім було тоді чотирнадцять років. Вона їхала на мопеді зі школи. На шиї в неї був шарф. Кінець шарфа, що теліпався позаду, намотався на заднє колесо, придушив Кім, стягнув із мопеда й кинув на узбіччя дороги.

Жінка, що невдовзі проїздила тією ж самою дорогою, побачила мопед, зупинилася і знайшла Кім. Та лежала непритомна, притиснувшись до дерева. Жінка, яку звали Енн Клогессі, зателефонувала 911, а коли приїхала «швидка допомога», то фахівці з надання невідкладної допомоги не змогли привести Кім до тями.

Лікарі сказали, що її мозок постраждав від браку кисню. Кім перебувала в комі. У шпиталі Барбарі повідомили, що завдана шкода може бути непоправною.

На той час, коли Левону нарешті додзвонилися на роботу, Кім уже перевезли гелікоптером до травматичного відділу в Чикаго. Вони з Барбарою їхали на авто три години, а коли дісталися до шпиталю, то застали свою доньку в кімнаті інтенсивної терапії — ошелешену, але вже притомну, зі страшним синцем навколо шиї. Так само синім, як і той шарф, що ледь не вбив її.

Проте Кім не загинула. Вона ще не зовсім оговталася, але все мало бути нормально.

— З моєю головою коїлися химерні речі, — розповідала тоді їхня донька. — Я була наче уві сні, але набагато реалістичнішому. Я чула, як зі мною розмовляв отець Марті, наче він сидів на краю мого ліжка.

— І що ж він сказав тобі, дорогенька? — спитала Барбара.

— Сказав: «Я радий, що тебе охрестили, Кім».

А зараз Левон зняв свої окуляри й витер рукою очі. Барбара подала йому хустинку і сказала:

— Знаю, любий, про що ти зараз думаєш, знаю.

Саме такою вони сподівалися знайти Кім і зараз — у нормі. Левон криво посміхнувся Барбарі. їм пригадалася стаття в «Чикаго триб'юн», де Кім назвали «Чудо-дівчинка». Відтоді вони й самі інколи так її називали.

Чудо-дівчинка, яку ще на першому курсі взяли до університетської баскетбольної команди. Чудо-дівчинка, яку прийняли на підготовчі курси медичного коледжу в Колумбії. Чудо-дівчинка, яку відібрали для зйомок реклами бікіні в журналі «Спортивне життя». Відібрали тоді, коли, здавалося, її шансів було не більше, ніж один із мільйона. «А що це було за чудо?» — подумав Левон.

Барбара скрутила хустину у вузол і сказала:

— Не треба було мені так метушитися через оте модельне агентство.

— Вона сама цього хотіла, Барб. Тут ніхто не винен. Вона завжди була дуже самостійною.

Барбара витягнула із сумочки зображення доньки — фотографію обличчя Кім, коли їй було вісімнадцять. Фото зробили спеціально для отого модельного агентства в Чикаго. Левон поглянув на це фото, де Кім була в чорному светрі з глибоким декольте, а її русяве волосся звисало за плечі. Така собі сяюча красуня, яка збуджувала фантазії чоловіків.

— Після цього більше не буде ніяких модельних агентств, — сказав Левон.

— Їй же тільки двадцять один, Левоне.

— Вона стане лікарем, Барб. Який їй сенс працювати моделлю? Це — глухий кут. Час поставити на цьому крапку. Я спробую переконати її в цьому. Гадаю, вона зрозуміє.

Стюардеса оголосила, що невдовзі літак піде на посадку.

Барбара підняла завіску, і Левон поглянув у вікно на хмари, що пливли під крилом. їхні вершини виглядали так, наче на них упало рожеве світло сценічного прожектора.

Коли внизу показалися будинки та дороги острова Мауї, Левон повернувся до своєї дружини, до свого найкращого товариша, до своєї коханої.

— Як ся маєш, манюня? Нормально?

— Гарно, як ніколи, — цвірінькнула Барб, силуючись жартувати. — А ти?

Левон посміхнувся, притиснувся до дружини щокою й відчув запах дезодоранту, яким вона збризнула волосся. Як гарно пахне Барб! Він поцілував її і стиснув руку.

— Тримайся, — сказав Левон, коли літак почав крутий запаморочливий спуск. І подумки послав доньці повідомлення: «Ми летимо до тебе, люба. Мама й татко летять до тебе».

Макденіелси вийшли з літака на хиткий трап і зійшли на бетонну поверхню летовища. Після прохолодного салону спека була просто задушливою.

Левон озирнувся, оглядаючи вулканічний ландшафт, що являв собою разючий контраст у порівнянні з Мічиганом, оповитим нічною темрявою, де за комірець йому падав сніг, коли він обіймав на прощання своїх синів.

Знявши свій піджак, він помацав внутрішню кишеню, щоб пересвідчитися, чи на місці квитки назад на літак — включно з квитком, який він купив для Кім.

У терміналі було повно народу, а зал очікування розташовувався в тій же секції на відкритому повітрі, що й видача багажу. Вони з Барбарою пред'явили свої картки службовцеві в блакитній формі, присягнулися, що не везуть із собою ніяких фруктів, і відразу ж заходилися шукати стоянку таксі.

Левон ішов швидко, йому хотілося якнайшвидше добратися до готелю, він не дивився під ноги й тому, коли обходив візок із багажем, ледь не налетів на маленьку дівчинку з жовтими кісками. Стискаючи в руках пухнасту м'яку іграшку, вона просто стояла посеред гармидеру і спокійно озиралася довкола. Дитина виглядала такою впевненою в собі, що Левону знову пригадалася Кім. Його знову охопила паніка, а в грудях неприємно похололо.

Левон рушив, як на автопілоті, далі, питаючи себе, чи не вичерпала, бува, його донька, відпущену їй квоту чудес. Чи не скінчився її позичений долею час? Чи не зробила вся родина страшну помилку, купившись на заголовок, придуманий чиказьким репортером, і утвердившись у переконанні, що Кім була такою чудесною, що їй більше нічого не загрожує?

Левон знову подумки став благати Бога, щоб Він, коли буде Його ласка, зробив так, щоб вони знайшли Кім у готелі цілою й неушкодженою, щоб вона радісно зустріла своїх батьків і сказала: «Вибачте, я не хотіла вас турбувати».