Темний Світ. Рівновага - Дяченко Марина и Сергей - Страница 8
- Предыдущая
- 8/14
- Следующая
– Бери! – Ліза простягла мені розкриту упаковку.
Я подивилася на свої долоні:
– Можна руки помити?
Вхід у ванну виявився одразу за дверима кухні. Я зайшла…
На вішалці строкатіли махрові рушники. На поличках юрмилися шампуні й батарея косметики. Окремо на гвіздках розвішані були рибальські снасті. Вода у ванні виявилася вкрита товстою кригою, сантиметрів п’ятнадцять, якщо судити з краю вузької ополонки. Крига подекуди була вкрита свіжою риб’ячою лускою.
– Агов, – почула я свій голос, – у вас тут у ванні… Це так треба?
– Якщо тобі душ прийняти, ти скажи, – відгукнувся Гриша. – Але ж тобі тільки руки помити, так?
З крана текла нормальна, комунальна, тепла московська вода.
Коли я нарешті повернулася на кухню, там були готові бутерброди й кава. Кілька хвилин ми мовчки їли, і це були, мабуть, дуже хороші хвилини в моєму житті. Дуже спокійні й щасливі, попри луску й кригу у ванні.
– Народ, – сказала я нарешті, – а де ви миєтеся?
Ліза кинула косий погляд на Гришу:
– Це хороше питання…
– У сусідньому готелі, – відгукнувся той, ніби нічого такого.
– Бігаєте з рушниками… по вулиці?
– Навіщо? – здивувався Гриша. – Відкрив рамочку, помився в номері, закрив рамочку… Усе просто.
Я кліпнула:
– А якщо там, у цьому номері, вже хтось миється?
Гриша щиро всміхнувся. За нього відповіла Ліза:
– Тоді теж просто. Просимо вибачення, вертаємося. Іноді з того боку дуже голосно верещать…
– Розумієш, – проникливо сказав Гриша. – У мене у ванні, на дні, намальований унікальний портал… рамка в зимове озеро тисяча вісімсот дванадцятого року. Ловиться, уяви собі, осетер! Стерлядь! Екологічно чиста риба!
Він підвівся, відкрив морозилку – вона була забита вщерть. Я роззявила рота: справді осетер. І ще якісь рибини, з великою лускою й величезними хвостами. Повна морозильна камера.
– А готувати нікому, – буркнула Ліза. – Доводиться тупо смажити… До речі, ти вмієш готувати рибу?
Вона подивилася на мене досить-таки хижо, я прикинула обсяги роботи, заховані в морозилці, і про всяк випадок похитала головою.
Ми з’їли ще по бутерброду.
– Гришо, – сказала я, коли мовчати вже було несила. – Там, у підземеллі, такий портал, як ти малюєш?
Він замахав руками:
– Ну що ти! Це взагалі не можна порівнювати! Я відкриваю маленькі віконця туди-сюди, всього на кілька хвилин. А там здоровенна діра в Темний Світ. Її ніхто не малював, її пробили екскаваторним ковшем, це було нещасливе й дуже малоймовірне поєднання чинників… От ти знаєш історію Чорнобильської катастрофи? Її ймовірність була нуль цілих нуль-нуль…
– Гришо, – сказала Ліза, уважно за мною спостерігаючи, – у деяких випадках зайва інформація нічого не прояснює. Дар’є, ти не заморочуйся, як це діє. Це об’єктивна реальність – як податкова система або як будова ДНК. Вона існує поза нашою уявою, але іноді дається нам у відчуттях… Правда, не всім. Є Тіні – ти одну сьогодні бачила. Є служба Доставки, вона ловить Тіней, доставляє до порталу й викидає назад у Темний Світ. Усе!
За вікном визирнуло сонце. Я простягла руку над столом – тінь од моєї долоні впала на ковбасний кружечок зі слідами зубів.
– Тіні… що це таке?
Гриша зітхнув:
– Фрагменти ворожої матерії… оформлені, як людиноподібні істоти. Приблизно так. Там, де вони сидять, – у чужому просторі, який ми для простоти називаємо Темний Світ, – недостатньо ресурсів, вони лізуть до нас, ну, як кліщі в лісі – на тепло, на світло.
Я збагнула, що розтираю скроню, те саме місце, де бачила в Насті примарне «татуювання»:
– Моя сусідка в гуртожитку…
– Жертва, – авторитетно кивнула Ліза.
– Що з нею буде?
Гриша й Ліза перезирнулися.
– Вона жива, – сказала Ліза з певним сумнівом у голосі.
– А що, могла вмерти?!
– Різні бувають Тіні, – сказала Ліза й підібгала губи. – Деякі висмоктують життя… Деякі відбирають час…
– А ця конкретна?
Вони не поспішали відповідати.
– Про що парилася твоя сусідка? – запитав після паузи Гриша. – Ну… що її хвилювало в той вечір?
– Проблеми з хлопцем. Вона його чекала, він не прийшов, вона образилася…
– Ти не пам’ятаєш, Тінь при цьому щось пила чи їла?
– Не… Чекай, пиво! Вона пила пиво з пляшки, як шпана під парканом!
– Випила до дна чи щось лишилося?
Я згадала пляшку, що пролетіла повз мою голову, дзенькіт скла й хрускіт під ногами.
– Усе випила.
– Не пощастило твоїй сусідці, – сказала Ліза.
– У сенсі?
Вони знов помовчали. Перезирнулися. У мене заболіло серце.
– Любов, – сказала Ліза. – Тінь висмоктала з твоєї сусідки її любов, і ми не встигли перервати транзакцію.
Гриша потягся, хруснув суглобами:
– Так, дівчата, я спати. Нічку чесно відчергував…
– Що з нею тепер буде? – я не давала Лізі відвести очі.
– Нічого. Так і житиме.
– А… її хлопець…
Ліза втомлено махнула рукою – усе, мовляв, нема про що говорити.
– І вона більше ніколи не закохається?!
– Не знаю, – Ліза встала, збираючи сміття зі стола. – Може, коли-небудь. Але та любов, що в неї була, – її Тінь зжерла до крапельки.
– І ми так просто її відпустили?! – я теж підвелася.
– А що було з нею робити? – дуже сумно запитав Гриша. – Судити? Штрафувати? Осиковий кілок вбивати? Це не допоможе – це тобі не вампіри, це абсолютно безсмертні в нашому світі тварини, їх – тільки на вихід, тільки в портал…
Я потяглась до амулета на шиї. Торкнулась і відсмикнула руку:
– Якби я не чухалася так довго… Не бігала туди-сюди, не рилася б в урні…
– Ти куди? – з підозрою запитала Ліза.
Перш ніж дзвонити, я вийшла в коридор і причинила за собою двері кухні.
– Лебедєва, мені ніколи, – сказала Настя. – Я на пари.
– Як ти почуваєшся?
– Прекрасно! Прямо камінь з душі.
– Послухай, Павлик, він насправді…
– Та пішов він, – відгукнулась моя сусідка, і в голосі її не було ні туги, ні розпачу, ні злості, жодної емоції – супутниці небайдужості. Вона говорила легко, як про картонний стаканчик.
– Він тебе любить!
У телефоні заревів Настин фен для волосся – я впізнаю його з тисячі, в минулому житті цей фен був пароплавною сиреною.
– Бувай! – крикнула Настя. – Мені через хвилину виходити!
Я побачила, що двері в кухню відчинені й Ліза стоїть на порозі.
– Не треба себе гризти, – почала вона тоном старшої мудрої подруги. – Якби ти не знайшла вчасно цю Тінь – вона б і далі крутилася коло універу й смоктала б з людей любов.
– Тому ти врятувала багато людей, – додав Гриша з-за її плеча.
– І взагалі, тебе треба поздоровити – ти тепер працюєш у службі Доставки! – Ліза взялася тиснути мені руку. – Вітаємо!
Я видавила усмішку:
– Дякую… Мені сьогодні на першу пару. Я піду?
Двір тонув у зелені. Стояла тиша, несподівана для Москви. Бетонний парапет був укритий вигадливими графіті – не Гришиними. Звичайними. Бабуся вигулювала йоркширського тер’єра.
– Вибачте, – запитала я в неї, – що це за район?
Вона подивилась на мене, і в її очах я побачила своє відображення: непутяще дівчисько, скоріше за все, наркоманка, цілу ніч прогуляла на чужій квартирі й навіть не пам’ятає де!
Страшна думка змусила мене нервово зібратися:
– Вибачте, а це взагалі… Москва?!
Бабуся мовчала, обдаючи мене безмовною зневагою. І я б пішла, не сміючи вимагати відповіді, але тут мене гукнули від під’їзду. Ліза йшла по доріжці – свіжа, наче й не було безсонної ночі, у джинсах і у футболці.
– Ходімо. Я тебе підвезу.
У неї була яскраво-синя «Шкода», забита в колону припаркованих сусідських машин так щільно, що я спершу подумала: тут не виїхати.
Ліза сіла за кермо й, не повернувши голови, а тільки по дзеркалах, вибралася за кілька секунд – чітко, сухо, професійно. Я мовчки позаздрила.
- Предыдущая
- 8/14
- Следующая