Лоліта - Набоков Владимир - Страница 11

Вівторок. Злива. Замість озера злива. Матінка вирушила на закупи, а Л., як мені було відомо, залишалася десь неподалік. Унаслідок певних прихованих маневрів я натрапив на неї в материній спальні. Вона розтягувала ліве око, намагаючись позбутися порошинки, що потрапила туди. Картата сукенка. Попри те що я обожнюю цей її п’янкий каштановий аромат, гадаю, їй насправді не завадило б хоч зрідка мити голову. На мить ми з нею опиняємося в одній зеленій водоймі дзеркала, де разом із нами та небом відбивається верхівка тополі. Грубо вхопив її за плечі, а потім за скроні й повернув до світла.

– Ось вона, – сказала Ло. – Я її відчуваю.

– Швейцарська селянка скористалася б кінчиком язика.

– Злизнула б її?

– Та. Мо’, спробую?

– Звичайно, – погодилася вона.

Я ніжно притиснув своє тремтливе жало до її рухливого солоного очного яблука.

– Супер-пупер, – сказала Ло, змигуючи. – Вона справді вийшла.

– Тепер друге?

– Ви дурник, – почала вона, – там нічо… – Тут дівчинка помітила, як наближається пуп’янок моїх уст, і охоче погодилася: – Окей.

Нахилившись до її теплого кирпатого червонясто-коричневого личка, похмурий Гумберт притиснувся губами до тріпотливої повіки. Дівчинка засміялась і вислизнула повз мене з кімнати. Здавалося, наче звідусіль гупає моє серце. Ніколи в житті, навіть пестячи моє дитяче кохання у Франції, ніколи…

Ніч. Я ніколи не відчував таких страждань. Я хочу описати її обличчя, її поведінку й не можу, адже, коли вона опиняється поруч, моя пристрасть засліплює мене. Я не звик до товариства німфеток, дідько забирай! Заплющуючи очі, я бачу лише її нерухому частину, застиглу кінематографічність, раптову чарівну шовковистість, коли вона закидає під картатою спідничкою коліно на коліно, зав’язуючи шнурок на черевику. «Долорес Гейз, ne nontrez pas vos zhambes78», – каже її мати, думаючи, що розмовляє французькою.

Як поет à mes heures79, я присвятив мадригал80 її чорним, мов смола, віям, блідо-сірим відсутнім очам, п’ятьом асиметричним веснянкам на її задертому носикові та білявому пушку на її засмаглих кінцівках, але пірвав його й сьогодні не можу пригадати. Описати риси Ло я міг лише найбанальнішими словами (повертаємося до щоденника): я міг сказати, що у неї темно-русяве волосся, а вуста червоні, як облизаний червоний льодяник, нижняя губа досить пухкенька, якби я міг бути художницею, котрій вона позувала б оголеною в голому світлі! Та натомість я цибатий, ширококостий Гумберт Гумберт із вовною на грудях, товстими чорними бровами, дивним акцентом і цілою вигрібною ямою підгнилих монстрів за повільною хлопчачою усмішкою. Та й вона не схожа на витончену дівчинку з жіночого роману. Від двоїстої природи моєї німфетки – напевно, кожної німфетки – я втрачаю глузд; ця суміш у моїй Лоліті ніжної мрійливої дитячості та якоїсь моторошної вульгарності, що так і сочиться з кирпатої чарівності реклам та картинок у журналах, із розпливчастої рожевості неповнолітніх покоївок у Старому Світі (вони пахнуть товченими маргаритками й потом); і з дуже молоденьких повій, котрих перевдягають у дітей у провінційних борделях; та знову в це вплітається вишукана незаплямована ніжність, що просочує собою мускус і багнюку, бруд і смерть, о Господи, о Господи. Та найдивовижніше те, що вона, ця Лоліта, моя Лоліта, втілила в собі давню хіть автора, тож попри все й понад усім існує лише Лоліта.

Середа. «Послухайте, вмовте матір відвезти нас завтра до Окулярного озера». Ось що дослівно чуттєво прошепотіла моя дванадцятирічна пасія, коли ми наштовхнулись одне на одного на ґанку, – я виходив, а вона бігла всередину. Відбиток пообіднього сонця тремтів сліпучим діамантом, обрамленим незліченними райдужними голками, на круглій спині запаркованої автівки. Із крони могутнього в’яза на обшиту дошками стіну будинку падали стиглі тіні. Дві тополі здригнулися й затремтіли. Можна було розібрати позбавлені форми звуки віддаленого транспорту; якась дитина гукала: «Ненсі, Нен-сі!» У будинку Лоліта поставила свою улюблену платівку «Маленька Кармен», яку я завжди називав «Невисокий фірман81», змушуючи її фиркати, удавано кепкуючи з моєї вдаваної дотепності.

Четвер. Учора ввечері ми сиділи на веранді – Гейзиха, Лоліта і я. Теплі сутінки занурилися в повну любові ніч. Стара дурепа щойно закінчила розпинатися в подробицях про сюжет фільму, який вони з Л. бачили ще взимку. Боксер, що впав на саме дно, зустрічає старого доброго священика (котрий у роки міцної юності теж був боксером і досі міг відгамселити грішника). Ми сиділи на покладених на підлогу подушках – Ло між мною та жінкою (сама втиснулася між нами, моє звірятко). Я своєю чергою кумедно просторікував про свої арктичні пригоди. Муза вигадок простягнула мені гвинтівку, і я вистрілив у білого ведмедя, котрий присів та зойкнув. Я ні на мить не забував про близькість Л. і, розмовляючи, жестикулював у милосердній темряві, не проґавивши жодної нагоди завдяки цим невидимим жестам торкнутися її руки, плеча чи балерини з вовни й серпанку, котрою дівчинка гралася й котру весь час садовила мені на коліно; нарешті, цілковито заховавши мою розпашілу любоньку в плетиво безтілесних ласк, я наважився погладити її голу ніжку, уздовж аґрусового пушку на гомілці, я хихотів над власними жартами, і тремтів, і приховував своє тремтіння, і кілька разів відчув своїми рвучкими губами тепло її волосся, швидко тикаючись у неї носом після кумедних реплік та пестячи її іграшку. Вона теж чимало совалася, аж поки врешті-решт мати різко не наказала їй заспокоїтись і викинула ляльку в темряву, я продовжував реготати і звертатися до пані Гейз через ноги Ло, а моя рука тим часом повзла вгору худою спиною німфетки й відчувала під хлоп’ячою сорочкою її шкіру.

Проте я знав, що все це безнадійно. Від бажання мені робилося млосно, одяг здавався страшенно тісним, і я навіть зрадів, коли спокійний материн голос проголосив у темряві:

– А тепер ми всі гадаємо, що Ло час лягати спати.

– А я гадаю, що ви огидні, – сказала Ло.

– Що ж, тоді завтрашній пікнік скасовується, – відповіла Гейзиха.

– Це вільна країна, – нагадала Ло.

Коли розлючена Ло з «бронксівськими оплесками»82 пішла геть, я за інерцією залишився, а Гейзиха тим часом палила десяту за вечір цигарку й жалілася на доньку.

Вона була злою, якщо хочете знати, ще в однорічному віці, коли взяла собі за звичку викидати іграшки з ліжечка, аби бідолашна мати малої негідниці мусила їх підіймати! Тепер, у дванадцять, вона справжня кара Господня, переконувала Гейзиха. Усе, про що вона мріє, – набундючено викидати ноги й гарцювати, жонглюючи жезлом83, або витанцьовувати джитербаґ84. Оцінки в неї дуже погані, але до нової школи вона пристосувалася краще, ніж у Піскі (Піскі був їхнім рідним містечком на Середньому Заході. Будинок у Ремсделі належав покійній свекрусі. Вони переїхали до Ремсдела менш ніж два роки тому.)

– Чому вона була там нещасною?

– Ох, – зітхнула вдова, – бідолашній мені слід було здогадатися, я теж пройшла через це дитиною: хлопці викручують руки, наштовхуються на тебе з купою книжок, смикають за волосся, боляче щипають за груди, задирають спідничку. Звичайно, дорослішаючи, ми всі капризуємо, але Ло переграє. Вона похмура й добре викручується. Нахабна та зухвала. Вколола в сідницю Віолу, свою однокласницю-італійку, чорнильною ручкою. Знаєте, чого б мені хотілося? Якщо ви, мосьє, раптом ще будете тут восени, я хотіла б попросити вас допомогти їй з уроками; схоже, ви розумієтеся на всьому – географії, математиці, французькій.

– О так, на всьому, – погодився «мосьє».

– Хочете сказати, – швидко перепитала Гейз, – що ви таки будете тут?!