Тереза та парабола - Дереш Любко - Страница 11

• Предыдущая
• 11/19
• Следующая

Різниця у 30 років дозволяла вуйкоі Бронькові переповідати Терезі власне життя у манері “знайди п’ять відмінностей”. Байки були щоразу іншими — і щораз правдивішими.

Для Терезки не існувало кращого реляксу, ніж як довіритися вуйкові в тих невинних, безглуздих побрехеньках, поданих під соусом із настільки непереконливих деталей, що завжди залишалася стежина для сумніву, чи не вигадує, бува, вуйко находу (відповідь однозначна: звісно, що вигадує; правда, інколи ці детальки змушували підходити до вуйкових балачок з іншого боку — а, як і справді не бреше?). І це Терезі подобалося найбільше: вірити, не вірячи.

Правда, останніх років чотири у думах вуйця Ромця вчувався гнилісний подих мейнстриму. Він влаштувався завгоспом у музичній школі й на старості літ здивував рідню, одружившись на місцевій учительці. До дітей справа поки що не дійшла, а вуйкова дружина, цьоця Нуся, докладала неабияких зусиль, лиш би чим скоріше покінчити з неспокійним хіппівським минулим її хатнього зайчика.

Зайчика, бля.

Ввечері Терезка запакувала в наплечник дощовик, наготувала “карпатські” черевики (які вдягалися тільки тоді, коли Терезка їхала в гори) і три книжки з геометрії — для вибору в залежності від настрою. Потім стояла на балконі, прислухаючись, як матюкаються і копають м’яча дітиська внизу. У повітрі стояв запах перестиглих, липких від соку яблук. На душі чогось букло так сумно, що аж хотілося малювати простим олівцем.

Терезка вилізла з ногами на ліжко (підлога була вкрита старими підручниками хімії, походження яких залишалось невизначеним). Поки сонце сідало за дерева, кульковою ручкою вона малювала на ковдрі великого полярного моржа.

Коли морж був готовий, її трохи попустило. Серце зіткнулось з полегшенням; Терезка вимкнула магнітофон і, не зачиняючи дверей на балкон, лягла спати. Вночі було зимно, і в кімнату залетіло аж вісім сонечок.

Вагон був забитий тхнучими сутностями без форми та імені, що тіснилися по четверо на поличці; страшні чорні мадяри, голі по пояс, вусаті, з кудлатими руками й животами сиділи в тамбурі на своїх клунках, не інакше як наповнених відрубаними головами, курили, а срібні хрестики на їх шиях робилися від поту гарячими й липкими, і здавалося, десь далі, ближче до локомотива, в котрійсь із засраних параш криється портал прямісіньо в пекло, звідки ці функціонери Люципера й прийшли на перекур.

Ноги її вже відчували втому.

Полотно колії знайшлося, коли сонце минуло зеніт. Терезка підрахувала, що мусило стукнути за другу. За останні три години блукань горами її наплечник відчутно полегшав — там залишалося якихось три пляшки пива.

Вуйко Ромко відійшов на метр убік відлити. Робив він це надзвичайно артистично: з балетною плавністю розстібав ремінь, з театральним виразом насолоди закидав голову до сосен, з виглядом битого меломана всміхався пругкому шумові сечі по моху. Весь цей драмгурток свідчив про одне: вуйко Бронько дозрів. За це вона вуйка й любила.

На плече їй упало яскраве червоно-чорне сонечко. Втягнуло крильця і поповзло за шию.

Вуйко голосно, зі смаком зітхнув, щось там стурсив і почав заправлятися. Тереза дістала з кишені м’яту пачку “Прилук”, добула пштричком погнуту цигарку і недбало вставила її в кутик рота.

— О! — коли вуйко побачив цей жест, його очі спалахнули. — І мені так!

Терезка вставила вуйкові між губ цигарку і припалила сірником на двох. Вуйко Ромко по-школярськи витягнув губи і випустив дим. З блаженною посмішкою він глянув на своє відображення у Терезчиних сонячних окулярів (сонце разило сильніше, ніж завжди, через атропін у “плазмі”).

— Ти мене звільняєш, Терезко. От ніхто так не вміє, як ти, їй Богу.

Терезка гмикнула. Від випитого пива їй було так класно, а повітря таке живуче, що по іншому відповісти вона й не могла. Натомість вона затягнулась і сплюнула. Якщо вона хоче почути одну з побрехенько, пора було братися за роль.

— Ше би, — сказала вона. — Я себе зараз такою хіппіскою почу-ваю, шо то капець! От повернемося на хату, включиш мені Боба Ділана, добре?

— Тю, питаєш! Ти ж знаєш, ми з тобою зараз — останні хіппі. Останні якшо не в Україні, то у Львівській області точно. Думаєш, зараз ше хтось нашу музику слухає? ТА НІ-ФІ-ГА! Це тільки ми такі класні… Боже-боже! Подумати тільки: єдині у всій Львівській області, хто ше слухає “Джеферсонс ейрплейн”! І перші почали, блін!

— Як у Біблії, — підкинула дрівець Терезка, зовсім, однак, не будучи певною у достовірності встановленого джерела. — Як казав пророк Ісайя, будьмо уважні: з землі прийшли, в землю повернемося.

— А “Пінк Флойда” все одно слухать будемо.

— Точно. І все ж, скажу щиро: ми з тобою, вуйку, такі класні…

На вуйковому лиці розплилася посмішка блаженства. Здавалося, він хотів обійняти цілий світ, вловити цей момент тріумфу та звільнення кожним рецептором свого тіла.

Терезка подумала, що пора дати зрозуміти вуйкові, про що він має говорити.

— Боже, які ми класні, — мов ненароком обмовилась Терезка і покосилася на вуйка. — Вуйку! Ми вільні! Ні жони твоєї вольтанутої, ні роботи, ні школи! А музика? Ах, яка з нами божествена музика, вуйку! “Джетро Талл”, “Дорс”, правда? А “Пінк Флойд”!… Мене вже в’ючить. — Терезка знову покосилася на вуйка і завмерла в передчутті одкровення. І вуйко не підкачав:

— Правду кажеш. Ми вільні, як перші й останні хіппі! Але ж ми класні! — і вуйцьо Броньцьо зіжмурився від щастя, мов котяра.

І, ніби зважившись на подвиг, додав:

— Ми такі класні, шо я просто хуїю.

Терезка шанобливо посміхнулася. А то вже почала хвилюватися, що вуйка не прорве.

— Ну то вйо, вуйку! — скомандувала вона. — Вперед, на колію! Далеко ще?

Вуйко Бронько озирнувся довкола і почіхрав задницю.

— Там, — показав той рукою на схід, у темряву крон і паркість папороті.

Терезка поправила наплечник, струсила попіл і підняла голову до неба. У дзеркальцях окулярів зблиснув відпечаток високої паволоки хмар.

Вуйко рушив, на ходу курячи й розказуючи чергову побрехеньку. Терезка затягнулася (дим уже встиг набриднути від самого ранку) і пішла слідом.

— Я, ше як був у такому віці, як ти, мав патла, — почав він.

— Як у Фредді Меркюрі?

— Ну… Може, не такі довгі, як ти собі думаєш… приблизно так десь по вуха. Але в школі хто би таке допустив?! Написали про мене і про Мацька Пожежу навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу виженуть. Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо? Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, викликаємо батьків, або ти сам ідеш в парихмахерську, або… О, так он де вона!

Вуйко спинився й тицьнув пальцем у кущ папороті. Терезка пригнула черевиком папороть, і серед налипів глиці та прілого листя побачила головку іржавого костиля. Вона скопнула листя, і стало видно, що костиль убитий у прогнилу, врослу в землю дерев’яку.

— Вона? — спитала Терезка.

— Вона. Тут усе трохи заросло, звичайно… Далі видно краще.

За кілька кроків вона справді побачила шпалу. Дерево перетворилося на вогкий кусень чорної трухи. Шпала була вкритою зеленим нальотом водорості, а вздовж і впоперк її сполосували блискучі сліди слимаків.

Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий чорний костиль. Білі нитки міцелію плісені.

Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.

Шелестіли дерева.

— Вуйку, а от ти скажи мені: кому це закортіло побутувати посередині Карпат залізницю?

Вуйко знизав плечима.

— В тому то й річ, що ніхто не знає, — сказав він. — Ге! Думаєш, я не питався? Але я не дурний, я ж нікому про таке місце не сказав. Тільки я один про нього знаю. Але повір мені, мала: це навіть на краще. Мені, може, навіть приємніше не знати. Почуваєш себе вільніше, чи як…

• Предыдущая
• 11/19
• Следующая