Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 1

Annotation

«Книга Балтиморів» — родинна сага з детективним сюжетом, історією великої любові і Драми. Це психологічний роман, у якому відомий письменник Маркус Ґольдман (герой бестселера Жоеля Діккера «Правда про справу Гаррі Квеберта») розгадує таємниці трьох поколінь своєї родини і пише нову книжку. Розв'язка історії Балтиморських і Монклерівських Ґольдманів відома — жахлива Драма, що зруйнувала не одне життя. Проте, чим вона була — випадковим поворотом долі чи логічним фіналом низки секретів, протистоянь, незреалізованих амбіцій, конкуренції та боротьби за визнання і любов, які десятиліттями приховувалися в сім'ї Ґольдманів? І чи було кохання Маркусового життя, яке він знову зустрів через вісім років після трагедії, кульмінацією в цій Драмі чи другорядним тлом?

Жоель Діккер

Пролог

Частина перша

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

Частина друга

22

23

24

25

26

27

28

Частина третя

29

30

31

32

33

34

35

36

Частина четверта

37

38

39

40

41

42

43

44

Частина п’ята

45

46

47

48

49

50

51

52

Епілог

Інформація видавця

Про автора

notes

1

2

3

4

5

6

7

Жоель Діккер

Книга Балтиморів

Його пам'яті

Пролог

Неділя, 24 жовтня 2004 року

За місяць до Драми

Завтра мого двоюрідного брата Вуді запроторять до в’язниці. Він пробуде там найближчі п’ять років свого життя.

Дорогою з балтиморського аеропорту до Оук-Парку, де спливло моє дитинство і де ми з ним проведемо останній його день на волі, мені уявляється, як він заходить у браму чималенького виправного закладу в Чеширі, штат Коннектикут.

Цілий день сидимо ми в домі мого дядечка Сола, де були колись такі щасливі. З нами Гіллель і Александра, й на декілька годин ми знову стаємо бравою четвіркою минулої пори. Тоді мені й на думку не спадає, що означатиме той день у житті кожного з нас.

За два дні мені телефонує дядечко Сол.

— Маркусе? Це дядько Сол.

— Добридень, дядечку Соле. Як твоє…

Він не дає мені закінчити.

— Слухай мене уважно, Маркусе. Негайно приїжджай до Балтимора. Не питай ні про що. Сталося дещо серйозне.

У слухавці залунали гудки. Спершу я гадаю, що розмова урвалася, й одразу передзвонюю, та він не відповідає. Телефоную знову і знову, аж він бере слухавку і каже тільки одне:

— Приїжджай до Балтимора.

І знову гудки.

Якщо вам трапиться ця книга, прочитайте її, будь ласка. Я хочу, щоб хтось знав історію балтиморських Ґольдманів

Частина перша

Книга про втрачену юність

(1989–1997)

1

Я — письменник.

Так прозивають мене всі. Друзі, батьки, рідня й навіть незнайомці; мене впізнають у громадських місцях і питають: «Ви часом не той письменник, що ото…» Я письменник, і цим усе сказано.

Люди думають собі, що як ти письменник, то життя твоє безтурботне. Днями один мій приятель поскаржився, що йому далеко їздити на роботу, і заявив: «Тобі воно анідесь, ти вранці встав собі з ліжка, сів за столом і пишеш на здоров’я. Та й годі». Я промовчав; нелегко усвідомлювати, що твоя праця видається всім цілковитим ледачкуванням. Люди думають, що ти гуляєш, а ти гаруєш мов чорний віл, причому якраз тоді, коли на позір нічого не робиш.

Писати книжку — це наче відкрити літній табір. У твоє самотнє мирне життя раптом без попередження вдирається цілісінька юрба галасливих персонажів і все перевертає догори коренем. Приїздять удосвіта, вилазять із величезного автобуса, галасують, ладнаючись зіграти свої ролі. І нікуди ти не подінешся: доведеться піклуватися про них, годувати, давати їм помешкання. Ти за все відповідаєш. Ти ж бо письменник.

Ця історія розпочалася у лютому 2012 року; я збирався писати новий роман і подався з Нью-Йорка до Бока-Ратона, що у Флориді, в свій новий дім. Придбав я його три місяці тому, продавши права на екранізацію нової книжки, і тепер подався туди вперше, якщо не брати до уваги коротких візитів у грудні та січні, коли завозив туди меблі. Дім був просторий, з панорамними вікнами, і стояв він біля озера, довкола якого полюбляли гуляти місцеві мешканці. У цьому зеленому й дуже затишному районі жили переважно заможні пенсіонери, тому серед них я скидався на білу ворону. Я був удвічі молодший, але місцина припала до вподоби саме тим цілковитим спокоєм. Отакий куточок і потрібен був мені, щоб писати.

На відміну від попередніх коротких візитів, тепер я нікуди не поспішав і подався до Флориди автівкою. Шлях у тисячу двісті миль нітрохи не лякав мене: останніми роками частенько мандрував із Нью-Йорка відвідати дядечка, Сола Ґольдмана, який після Драми, що спіткала його родину, оселився у передмісті Маямі. Шлях той я знав як свої п’ять пальців.

Виїхавши із засніженого Нью-Йорка, де ртутний стовпчик термометра показував мінус десять градусів, я за два дні опинився в теплих зимових тропіках Бока-Ратона. Коли понад осяяним сонцем шосе замигтіли звичні пальми, я мимохідь пригадав дядечка Сола. Мені дуже його бракувало. Усвідомив я це, коли мало не проскочив поворот на Бока-Ратон: мені кортіло прямувати далі, щоб побачитися з ним у Маямі. Подумав навіть, що минулого разу я приїздив не так задля того, щоб привезти меблі, як на те, щоб наново звикнути до Флориди. Без нього в ній було все не таке.

Найближчим моїм сусідою в Бока-Ратоні був симпатичний сімдесятирічний дідок Леонард Горовіц, в минулому чільний фахівець із конституційного права у Гарварді; він збував у Флориді кожну зиму і, щоб мати якесь діло після смерті дружини, писав книжку, проте ніяк не міг її розпочати. Запізналися ми того дня, коли я придбав дім. Він одразу прийшов до мене з цілим пакованням пивних бляшанок і привітав із приїздом; ми відразу знайшли спільну мову. Відтоді це стало в нього за звичку, і він приходив щоразу, як я приїздив. Незабаром ми заприятелювали.

Він цінував моє товариство і, здається, радів, що я поживу тут трохи. Я сказав, що збираюся писати черговий роман, і він одразу ж заговорив про свій. Він всеньку душу в нього вкладав, та сюжет ніяк не рухався з місця. Весь час носив він із собою грубий зошит на пружині, де на палітурці написав фломастером «Зошит № 1», що мало означати, ніби є ще якісь зошити. Він завжди сидів над тим зошитом з самісінького ранку то на терасі свого дому, то за кухонним столом; часом я заставав його за тим ділом десь навіть у кав’ярні в середмісті. А ось він, навпаки, бачив, що я гуляю, купаюся в озері, йду на пляж або побігати. Вечорами він дзвонив у двері й приносив свіже пиво. Ми смакували його в мене на терасі, на тлі чудесного озера та пальм, що золотіли у промінні вечірнього сонця, грали в шахи і слухали музику. Походивши і не зводячи очей із шахівниці, він завжди питав у мене про те саме: