Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 16
- Предыдущая
- 16/89
- Следующая
— Що ти тут готуєш, мамо моя мила?
Мама зачерпнула юшки в ополоник,
Дала скуштувати невгамовній доні.
— Смачно, — каже доня. — Що там є? Що саме?
— Власні екскременти, — відказала мама.
— Власні екскременти? А які, рідненька?
— Та мої, дитинко. Смачно, дорогенька?
— Ой, які смачнющі! З'їм усе до ложки!
— Ні, — спинила мама, — зачекай-но трошки!
Притулилась доня до лобка,
Добре їй тут, тепло, матінка м'яка.
Виросте доросла — їй розкриє мама
Список екскрементів. І вона так само
Запече індичку на родинне свято.
Але ж буде смачно доньчиним малятам!
Скінчивши ту декламацію, Кнур чемненько вклонився і завмер, чекаючи оплесків. Та в залі панувала могильна тиша. Глядачі мовчки і похмуро дивилися на Кнуряку, а він не розумів, що ж не так зробив. Урешті побіг за лаштунки і здибав там учительку і директора, що витріщилися на нього, наче уперше побачили.
— Та що сталося, скажіть мені? — вигукнув Кнур.
— Вінсенте, ти знаєш, що таке екскременти? — поспитав Геннінґс.
— Нічого я не знаю, пане директоре. Я прочитав вірш, який мені дали.
Директор почервонів мов буряк. Потім обернувся до вчительки.
— Панно, ану поясніть мені, що це таке!
— Я нічого не розумію, пане директоре, я доручила Гіллелеві Ґольдману передати цей текст Вінсентові. А він, певне, замінив слова.
— І ви не вважали за потрібне влаштувати репетицію перед тим, як пустити його на сцену? — заревів Геннінґс, аж у залі стало чутно.
— Та хотіла, звичайно! Але Вінсент не хотів читати вірш у присутності інших дітей. Казав, що хоче зробити сюрприз.
— Ох і зробив! Ох і сюрприз!
— А що ж воно таке, ті екскременти? — поспитався Кнур.
Вчителька заплакала.
— Ви ж самі казали, що треба давати дітям змогу виявляти ініціативу! — хлипала вона.
— Не плачте, прошу вас, — сказав Геннінґс, простягаючи їй хусточку. — Це нічому не зарадить. Ось нехай-но я погукаю цього шибеника Гіллеля!
На сцені вже виступав інший клас, а Кнур помчав шукати Гіллеля. Всі бачили, як вони вибігли пожежним виходом, перетнули шкільний двір, потім баскетбольний майданчик і помчали у бік Оук-Парку. Гіллель тікав щодуху, за ним гнався Кнуряка в костюмі з камізелькою, що личив йому мов корові сідло, а за ними бігла цілісінька юрба школярів, які хотіли потішитися тією сценою.
«Я уб’ю тебе! — ревів Кнуряка. — Уб’ю, нехай мене чорти візьмуть!» Гіллель тікав, аж дух із нього випирало, але Кнур уже наздоганяв його. Ось-ось — і вхопить. Гіллель побіг до свого дому. Як пощастить, то він добіжить до брами і порятується. Та неподалік від свого подвір’я він перечепився за дитячий велосипед, що валявся долі, й заорав носом у землю.
6
Балтимор, вистава у День подяки
Листопад 1989 року
Перечепившись об велосипед, Гіллель повалився додолу. Він знав, що тепер Кнуряка злапає його, тож скрутився клубком, щоб захиститися від ударів. Кнур підбіг до нього і почав гамселити ногами в живіт, а потім згріб за чуба і хотів було звести на ноги. Аж раптом збоку пролунав чийсь голос: «Ану не лізь до нього!»
Кнур обернувся. Позаду стояв хлопчисько, якого він спершу не помітив, у светрі з каптуром, що надавав йому загрозливого вигляду.
Кнур пхнув Гілелля додолу і кинувся на того хлопчиська, щоб віддухопелити його. Не встиг він ступнути і трьох кроків, як той так зацідив йому кулаком у носа, що Кнур повалився на землю. Потім почав качатися долі й лементувати, тримаючись за носа.
— Ой, ніс, ніс! — репетував він. — Ти зламав мені носа!
Тієї миті нагодилися й школярі, що бігли услід за Кнуром і Гіллелем.
— Погляньте, — вигукнув хтось, — Кнуряка плаче, мов дівчисько!
— Ой, що ж він мені зробив! Ой болить, болить! — голосив Кнур.
— Ти хто? — спитали вони в того хлопчиська.
— Я Гіллелів охоронець, — відказав він. — Як будете його бити, то я вам усім носяки розтовчу.
Усі підняли долоні на знак миру.
— Ми любимо Гіллеля, — сказав хтось зі школярів, не злазячи з велосипеда. — І не хочемо йому зла. Правда ж, Гіллелю? А як хочеш, то ми подзюримо на Кнура.
— На людей дзюрити не можна, — сказав Гіллель, лежачи на землі.
Вуді поставив Кнура на ноги і звелів ушиватися:
— Катай відціля, салькó, — сказав він, — приклади до носа лід.
Пхинькаючи, Кнур почвалав додому, а Вуді звів на ноги Гіллеля.
— Дякую, старий, — сказав Гіллель. — Ти… ти просто-таки життя мені порятував.
— Нема за що. Мене звати Вуді.
— А звідки ти мене знаєш?
— Та твої світлини скрізь у кабінеті твого батька.
— То ти знаєш мого батька?
— Він кілька разів витягав мене з гівна…
— Не можна казати «гівно».
Вуді всміхнувся.
— Видно, що ти син пана Ґольдмана.
— А звідки ти знаєш, як мене звати?
— Я чув, як батьки балакали про тебе якось у кабінеті.
— Батьки? Ти обох їх знаєш?
— Кажу ж, я знаю твого батька. Він улаштував мене працювати до садівника Бунка. Я прибирав газон, аж бачу, за тобою женеться отой товстопузий. А я знав, що тебе всі кривдять, бо якось був я в твого батька, аж твоя мати увійшла до кабінету, ох, вона така красуня…
— Ану замовкни! Не кажи таке про мою матінку!
— Гаразд, так ось, увійшла вона до кабінету та й каже, що, мовляв, непокоїться за тебе, бо в школі тебе всі лупцюють. Одне слово, добре, що цей салько за тобою погнався, то я нарешті зміг заступитися. Твій батько кілька разів за мене заступався.
— Нічогісінько не второпав. Чому мій батько за тебе заступався?
— Я встрявав у бійки, і він витягав мене з поліції.
— У бійки?
— Авжеж, я постійно в них устряю.
— То й мене навчи битися, — сказав Гіллель. — Скільки треба часу, щоб стати таким дужим, як ти?
Вуді скривився.
— Ох, для бійок ти не годишся. Тобі доведеться все життя вчитися. Але я можу супроводжувати тебе до школи. І тоді ніхто тебе й пальцем не зачепить.
— Ти так зробиш?
— Авжеж.
Від того дня Гіллель вже не мав проблем у школі. Щоранку він виходив із дому і бачив на вулиці Вуді. Той стояв на зупинці шкільного автобуса. Вони сідали в автобус, і Вуді провадив його аж у шкільний коридор, простуючи разом із юрмою школярів. Кнуряка тримався оподаль. Він не хотів зв’язуватися з Вуді. Після уроків Вуді знову приходив до школи. Вони йшли на баскетбольний майданчик і грали в м’яча, потім Вуді провадив його додому.
— Треба поспішати, Бунк загадав мені обрізати дерева в твоїх сусідів. Якщо побачить, що я тут, то вб’є мене.
— А як це так, що ти весь час тут? — запитав Гіллель. — Ти не ходиш до школи?
— Ходжу, але уроки закінчуються раніше. То в мене є час, щоб прийти сюди.
— А де ти живеш?
— В інтернаті у східному кварталі.
— В тебе немає батьків?
— Матері нíколи було клопотатися мною.
— А батько?
— Він живе далеко. У нього нова дружина. Він дуже зайнятий.
Проходячи коло будинку Ґольдманів, Вуді прощався з Гіллелем і йшов собі. Щоразу Гіллель запрошував його до хати на вечерю.
- Предыдущая
- 16/89
- Следующая