Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 18
- Предыдущая
- 18/89
- Следующая
Того вечора Арті Кровфорд приїхав до Балтиморів, щоб сповістити про зникнення Вуді.
— Як це — зник? — вигукнула тітонька Аніта.
— Не прийшов до інтернату. Ми виявили, що він уже давно не ходить до школи.
Дядечко Сол обернувся до Гіллеля.
— Ти бачив сьогодні Вуді? — поспитався він.
— Ні, тат.
— Ти певен?
— Так, тат.
— Ти не знаєш, де він може бути? — спитався Арті.
— Ні, що ви! Мені дуже хотілося б допомогти вам.
— Гіллелю, я знаю, що ви з Вуді дружите. Якщо знаєш, де він, ти повинен мені сказати. Це дуже важливо.
— Ох, згадав… Він казав мені, що хоче податися до Юти, до батька. Хотів сісти на автобус до Солт-Лейк-сіті.
Увечері вони спілкувалися по рації. Гіллель укрився ковдрою з головою й говорив тихенько, щоб часом не почув хтось із батьків.
— Вуді, у тебе все гаразд? Прийом.
— Усе добре, Гіллелю. Прийом.
— Сьогодні приходив Кровфорд. Прийом.
— А що він хотів? Прийом.
— Тебе шукав. Прийом.
— Що ти йому сказав? Прийом.
— Що ти подався до Юти. Прийом.
— Добре зробив. Дякую. Прийом.
— Нема за що, друже.
Три дні ховався Вуді в тій прибудові. На четвертий він вийшов звідти вранці й заховався в кущах на вулиці, щоб дочекатися Гіллеля і провести його до школи.
— Ти що, здурів! — вигукнув Гіллель, угледівши його. — Тебе відразу впіймають.
— Я вже задихаюся в тій клятій прибудові. Хочу бодай ноги розім’яти. Та боюся, що коли той Кнур не побачить мене біля школи, то знову тебе катуватиме.
Вуді відпровадив Гіллеля на шкільне подвір’я, затесавшись у юрму школярів. Але того ранку директор помітив, що серед учнів вештається якийсь хлопчина, якого він досі не бачив і який не навчається в його школі. Вмить згадав він про пошуковий лист, якого отримав напередодні, й зателефонував до поліції.
За хвилю до школи підкотив поліційний патруль. Вуді помітив його і хотів було втекти, та наштовхнувся на Геннінґса.
— Перепрошую, хлопчино, ти хто такий? — міцно вхопивши його за руку, запитав директор.
— Вуді, тікай! — вигукнув Гіллель. — Тікай хутчій!
Вуді вирвався від директора і хотів було накивати п’ятами.
Та тут нагодився патруль і на нього наділи кайданки. Гіллель біг за ними і репетував:
— Пустіть його! Пустіть! Ви не маєте права!
Він хотів було кинутися на поліцаїв, та Геннінґс перепинив його. Гіллель заплакав.
— Пустіть його! — волав він услід патрулю, який провадив Вуді. — Він нічого не зробив! Нічого не зробив!
Учні стояли на шкільному подвір’ї й приголомшено дивилися, як Вуді посадили в авто, аж нарешті Геннінґс порозганяв їх у класи.
Гіллель цілісінький ранок плакав у медпункті. Коли настала пора сніданку, туди заглянув директор.
— Ходімо вже у клас, Гіллелю.
— Навіщо ви це зробили?
— Директор інтернату сказав, що я можу побачити його тут. Твій друг утік звідти, розумієш, що це таке? Це діло серйозне.
Згнітивши серце, Гіллель після півдня прийшов у клас. Там його вже нетерпляче виглядав Кнур.
— Час розплати настав, Креветко, — сказав він. — Тепер твого друга тут нема, то після уроків я візьмуся до тебе як слід. Он у мене є гарнюній кавалочок собачого гівна. Ти вже куштував його? Ото й покуштуєш. Ням-ням-ням!
Коли задзеленчав останній дзвоник, Гіллель чкурнув із класу, а за ним чимдуж побіг Кнур.
«Ловіть Креветку! — репетував він. — Зловіть його мені, я хочу втерти йому маку!» Гіллель промчав коридорами, та вибіг не на баскетбольний майданчик, а повернув назад і, користуючись своїм малим зростом, пробіг крізь потік школярів, що спускалися східцями, піднявся на другий поверх і зачаївся в службовій комірчині. Довгенько сидів він там, затамувавши дух. Кров стугоніла йому в скронях, серце мало не вискакувало з грудей. Коли зважився вийти, вже добряче смеркло. У коридорах було порожньо й темно. Тихенько скрадаючись навшпиньки, щоб знайти вихід, він потрапив у коридор, що провадив до редакційної кімнати. Хотів було поминути її, та помітив, що двері прочинені й відтіля долинають якісь чудернацькі звуки. Гіллель завмер і прислухався. Він упізнав голос пані Черіот, а потім почув якесь ляскання і стогін. Зазирнувши у двері, побачив директора Геннінґса, який сидів на стільці. На колінах у нього лежала пані Черіот, сідниці її були голі, спідниця задерта до самісінької шиї, а труси спущені до п'ят. Директор міцно, але з любов'ю ляскав її по дупі, а вона солодко стогнала.
— Блудяга! — казав він щоразу.
— Так, я розпусна сраката блудяжка, — підтвердила вона.
— Блудяга! — повторив він.
— О пане директоре, я була такою поганою ученицею! — вигукнула вона.
— Блудяжкою була, еге ж? — поспитався Геннінґс.
Нічого не втямивши з того, що коїлося перед його очима, Гіллель рвучко відчинив двері й вигукнув:
— Грубощі казати — це бешкетувати!
Пані Черіот схопилася на ноги і заверещала.
— Гіллель? — пробелькотів директор Геннінґс.
Пані Черіот хутенько поправила спідницю й чкурнула в коридор.
— Що ви тут робите? — поспитався Гіллель.
— Та ми граємося… — пробурмотів Геннінґс.
— Це більше скидається на бешкет, — зауважив Гіллель.
— Ні… це вправи такі… А ти що тут робиш?
— Я ховався, бо мене хотіли зловити й нагодувати собачим гівном, — пояснив Гіллель директорові, та той не слухав його, бо почав шукати пані Черіот.
— Де ти, Аделіно? — гукнув він. — Ти мене чуєш?
— То мені й далі ховатися? — спитався Гіллель. — Бо я боюся, що мене злапає Кнур.
— Так, усе гаразд, Гіллелю. Ти не бачив пані Черіот?
— Вона пішла.
— Пішла? Куди пішла?
— Не знаю, туди десь.
— Добре, побудь тут, я зараз повернуся.
Геннінґс вийшов у коридор і почав гукати: «Аделіно? Аделіно, де ти?» Врешті він знайшов пані Черіот: вона скулилася у кутку і тремтіла всім тілом.
— Не переживай, Аделіно, він нічого не бачив.
— Він усе бачив! — зарепетувала вона.
— Ні, ні. Запевняю тебе.
— Справді? — пробекала вона тремтячим голосом.
— Авжеж. Усе гаразд, нема з чого перейматися. Та й не буде він про це розводитися. Не хвилюйся, я побалакаю з ним.
Але повернувшись до редакційної кімнати, пан Геннінґс не знайшов там хлопця. Побачив він його за годину, коли Гіллель подзвонив у двері його дому.
— Добридень, пане директоре.
— Гіллель? Що ти тут робиш?
— Та ось приніс одну річ, мабуть, це ваша, — сказав Гіллель і дістав з наплічника жіночі труси.
Директор страшенно витріщив очі й замахав руками.
— Викинь цю гидоту! — прохрипів він. — Не розумію, про що ти кажеш.
— Гадаю, це труси пані Черіот. Ото ви скинули їх із неї, щоб усипати по дупі, а вона забула їх надіти. Дивно, бо якби я забув надіти труси, то мені віяло б холодом у цюцюрку. Та, мабуть, жінки не відчувають цього, адже в них цюнька всередині.
— Замовкни і забирайся відціля! — просичав директор Геннінґс.
Із хати почувся голос пані Геннінґс, яка питала, хто там прийшов.
— Нічого, люба, — солоденько відказав Геннінґс. — Проблеми з учнем.
— Може, спитаємося у вашої дружини, чи це не її трусики? — запитав Гіллель.
Геннінґс незграбно спробував видерти їх у Гіллеля, та марно, тож гукнув дружині:
— Люба, я вийду на хвильку!
Він ступив на тротуар у хатніх капцях і потягнув за собою Гіллеля.
— Ти що, здурів? Чого ти прийшов сюди?
— Знаєте, я тут неподалік бачив ятку з морозивом, — відказав Гіллель.
— Я не збираюся купувати тобі морозиво. Зараз уже вечеряти пора. То чого ти прийшов сюди, га?
— Я оце думаю, чи приклала пані Черіот льоду до своєї рум’яної дупи? — замислено сказав Гіллель.
— Що ж, ходімо до ятки, якщо вже так.
З морозивом у руках вони попростували кварталом.
— Нащо ви лупцювали по дупі сердешну пані Черіот? — поспитався Гіллель.
— Це гра така.
— У школі нам розповідали про погане поводження. То це було погане поводження? Вони дали нам номер телефону, треба подзвонити.
- Предыдущая
- 18/89
- Следующая