Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 1

Annotation

«Правда про справу Гаррі Квеберта» — карколомний мікс детективу, трагічної історії «забороненого» кохання, справжньої дружби, душевних розладів та духовного злету. Це справжня лабораторія неоднозначних людських характерів і доль, де практично не існує достоту позитивних чи цілком негативних персонажів. Як і в реальному житті — що головні, що другорядні герої мають персональний набір чеснот і недоліків. Здається, жодної царини людського життя не оминув у своєму творі цей молодий «диявол», як охрестила іноземна преса Жоеля Діккера, франкомовного швейцарця, володаря Гран-прі Французької академії за найкращий роман та лауреата Гонкурівської премії ліцеїстів.

Твір може зацікавити, зокрема, і молодих письменників, адже автор дає тридцять одну пораду як створити бестселер.

Жоель Діккер

День зникнення

Пролог

Частина перша

31. У глибинах пам'яті

30. Неперевершений

29. Чи можна закохатися в п'ятнадцятирічну дівчину?

28. Як важливо вміти падати

27. Там, де садили гортензії

26. Н-О-Л-А

25. Про Нолу

24. День незалежності

23. Ті, хто добре it знали

23. Поліційне розслідування

З роману Гаррі Л. Квеберта «Початки зла».

21. Про те, як тяжко любити

20. Обід у саду

19. Справа Гаррі Квеберта

18. Мартас-Віньярд

17. Спроба втекти

16. «Початки зла»

15. Перед бурею

Частина друга

14. Перед трагічними подіями 30 серпня 1975 року

13. Буря

12. Чоловік, який писав картини

11. В очікуванні Ноли

10. Пошуки зниклої дівчинки

9. Чорний «монте-карло»

8. Анонімник

7. Після Ноли

6. Принцип Барнаскі

Частина третя

5. Дівчинка, яка розбуркала Америку

4. Sweet home Alabama [17]

3. Election day [18]

2. Кінець гри

1. Правда про справу Гаррі Квеберта

Епілог

Подяки

Інформація видавця

Про автора

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

Жоель Діккер

Правда про справу Гаррі Квеберта

Моїм батькам

День зникнення

(субота, 30 серпня 1975 року)

— Центральна диспетчерська поліції. Що у вас?

— Гало? Мене звати Дебора Купер, я мешкаю на Сайд-Крік-лейні. Здається, щойно я бачила молоду дівчину, за якою гнався у лісі якийсь чоловік.

— А точніше, що сталося?

— Та хтозна! Я була коло вікна, дивилася на ліс, аж бачу, біжить поміж деревами та дівчина… а за нею якийсь чолов’яга… Таке, наче вона хотіла втекти від нього.

— А де вони зараз?

— Я… я не бачу їх уже, вони десь у лісі.

— Добре, пані, я висилаю до вас патруль.

З цього дзвінка розпочалися події, що струсонули містечко Аврора, в штаті Нью-Гемпшир. Того дня без сліду зникла Нола Келлерґан, тамтешня п’ятнадцятирічна дівчина, і ніхто її більше ніколи не бачив.

Пролог

Жовтень 2008 року

(тридцять три роки після зникнення)

Усі обговорювали цю книжку. Я не міг спокійно пройтися вулицями Нью-Йорка, не міг пробігтися вранці алеями Центрального парку, бо всі перехожі зустрічали мене вигуками: «О, це ж Ґольдман! Це той письменник!». Бувало навіть, за мною починали бігти, щоб з’ясувати надокучливі питання: «А те, що ви написали в своїй книжці, правда? Гаррі Квеберт справді таке утнув?». У кав’ярні у Вест-Вілледжі, куди я полюбляв учащати, відвідувачі часом безцеремонно сідали за мій столик і казали: «Я оце читаю вашу книжчину, пане Ґольдмане, і просто-таки відірватися не можу! Перша була чудова, але ця! Вам справді відвалили мільйон баксів за те, що ви її встругнули? Скільки вам років? Заледве тридцять? Тридцять років — і вже така купа грошви!». Навіть швейцар будинку, що його поступ у читанні цієї книжки я помічав завжди, коли той відчиняв мені двері, врешті закінчивши, затиснув мене в кутку біля ліфта і висловив усе, що було в нього на душі. «Оце таке, значить, скоїлося з тією бідолашкою Нолою Келлерґан? Який жах! А як же воно могло статися, га? Невже таке можливе, пане Ґольдмане?»

Весь Нью-Йорк аж нетямився від моєї книжки; ще й двох тижнів не минуло, як вона вийшла друком, а вже мала посісти найвищу сходинку в рейтингу продажів на американському континенті. Всім кортіло знати, що сталося в Аврорі 1975 року, це обговорювали і на телебаченні, й на радіо, і в газетах. Було мені заледве тридцять років, і ця книжка, друга в моїй кар’єрі, зробила мене найвідомішим письменником США.

Справа, що збурила всю Америку і стала сюжетом мого роману, розпочалася за кілька місяців до того, на початку літа, коли знайшли останки тіла молодої дівчини, яка зникла тридцять три роки тому. Так розпочалися події в Нью-Гемпширі, що я їх змалював, і якби не вони, то ніхто в Америці й не чув би про містечко Аврора.

Частина перша

Письменницька хвороба

(за вісім місяців до виходу книжки)

31. У глибинах пам'яті

— Перший розділ, Маркусе, найважливіший. Якщо він не сподобається, ніхто далі не читатиме. Як ви хочете розпочати свою книжку?

— Хтозна, Гаррі. Гадаєте, мені колись пощастить?

— Що саме?

— Написати книжку.

— Я впевнений у цьому.

На початку 2008-го, приблизно через півтора року по тому, як я, завдяки своєму першому романові, став ідолом американського красного письменства, мене спіткала страшенна творча криза, страх чистого аркуша, що, здається, нерідко заскакує письменників, які зазнали швидкого і шаленого успіху. Недуга ця проступила не відразу: вона охоплювала мене поволі. Здавалося, що після того, як вона мене вразила, мозок мій потихеньку завмер. На перші її симптоми я не хотів зважати: подумав собі, що натхнення повернеться завтра чи післязавтра, чи, може, трохи згодом. Та минали дні, тижні й місяці, а те натхнення не поверталося.

Моє сходження до пекла складалося з трьох етапів: перший, що без нього не сталося б такого карколомного падіння, був стрімкий злет. Мого першого роману продали два мільйони примірників, і в двадцять вісім років я став популярним автором. То було восени 2006-го, і за кілька тижнів моє ім’я перетворилося на ІМ’Я: я був скрізь — на телебаченні, в газетах, на обкладинках ілюстрованих часописів. Обличчя моє пишалося на величезних рекламних щитах у метро. Найсуворіші критики найавторитетніших часописів Східного узбережжя були одностайні: молодий Маркус Ґольдман обіцяє стати великим письменником.

Однісінька книжка, і переді мною відчинилися двері до нового життя — життя юних зірок-мільйонерів. Я перебрався від батьків у Ньюарку і влаштувався в розкішних апартаментах Грінвіч-Вілледжа, поміняв свій пошарпаний «форд» на лискучий чорний «рейндж-ровер» із тонованими шибами, почав учащати до фешенебельних ресторанів, вдався до послуг літературного агента, який розпоряджався моїм часом і приходив дивитися бейсбол на величезному плазмовому екрані мого телевізора. Я винайняв собі офіс біля Центрального парку, де трохи закохана в мене секретарка на ім’я Деніза отримувала пошту, варила мені каву та сортувала папери.