Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 18

Я спробував було звестися, та він мені не дав.

— Ох, не стрибайте, здається, у вас зламаний ніс. Ви чудовий хлопчина, Маркусе. Я здогадувався, але ви продемонстрували це особисто. Встрявши у цей поєдинок, ви засвідчили, що я недарма покладав на вас надії від дня нашої першої зустрічі. Я хотів сказати вам ось що: ви найоригінальніша людина, яку я зустрічав останніми роками, і я не маю сумніву, що ви станете видатним письменником. Я допоможу вам у цьому.

*

Отже, справжня наша дружба розпочалася після тієї бубни, що я заробив на ринзі в Ловеллі; Гаррі Квеберт, удень викладач літератури, став для мене просто Гаррі, понеділковим партнером з боксу, другом і наставником у ті вихідні, коли він вечорами навчав мене, як стати письменником. Зазвичай це відбувалося по суботах. Ми зустрічалися у генделику неподалік від кампусу й сідали за великим столом, де можна було покласти книжки і пописані аркуші. Він перечитував мої тексти і давав поради, змушував знову і знову починати все спочатку, наново обдумувати фрази.

— Текст не буває хороший, — казав він. — Просто іноді він не такий поганий, як спершу.

У проміжках між нашими зустрічами я годинами сидів у себе в кімнаті, переробляючи тексти. Я завжди пурхав із квітки на квітку, вмів усіх пошити в дурні, аж натрапив на перепону, та ще й яку! На Гаррі Квеберта, першу і єдину людину, яка зуміла зіштовхнути мене з самим собою.

Гаррі не лише навчав мене писати — він навчив мене відкриватися назустріч незнаному. Водив мене до театру, на виставки, в кіно. А ще — в бостонський Симфоні-Гол, бо казав, що від справжнього оперного співу можна заплакати. Він вважав, що ми дуже схожі з ним, і часто розповідав про своє минуле письменницьке життя. Письменництво, він казав, змінило геть усе, і сталося це в середині 70-х років. Пам’ятаю, якось ми подалися до Тінесриджа послухати хор пенсіонерів, і Гаррі поділився зі мною дуже давніми спогадами. Він народився 1941 року в Бентоні, штат Нью-Джерсі. Був єдиною дитиною в сім’ї секретарки та лікаря. Гадаю, дитинство мав безхмарне, та й про його юність нема чого розводитися. Як на мене, історія його життя розпочалася наприкінці 60-х, коли він, закінчивши Нью-Йоркський університет, почав викладати літературу в Квінсі. Незабаром відчув, що йому тісно в шкільному класі; він завжди мріяв лише про одне — писати. В 1972 році вийшов його перший роман, що на нього він дуже сподівався, та успіху книжка зазнала тільки в дуже вузьких колах. Тоді він вирішив удатися до нової тактики. «Якось, — згадував він, — я таки зважився: сказав собі, що пора написати приголомшливу книжку, тож забрав у банку всі заощадження і почав шукати дім на узбережжі, щоб декілька місяців пожити спокійно і спокійно попрацювати. Дім знайшов ув Аврорі й одразу зрозумів: це саме те, що я й шукав. Наприкінці травня 1975 року я поїхав із Нью-Йорка і поселився у Нью-Гемпширі, та й лишився тут назавжди. Бо того літа я написав книжку, що відчинила переді мною браму слави: так, Марку, того року, в Аврорі, я написав «Початки зла». На гонорар від книжки я викупив дім і живу в нім і досі. Ось побачите, це неймовірна місцина, приїдьте до мене якось у гості…»

Уперше приїхав я до Аврори на різдвяні канікули, початком січня 2000 року. Натоді ми з Гаррі були знайомі з півтора року. Пам’ятаю, я привіз пляшку вина для нього і квіти для його дружини. Угледівши величезний букет, Гаррі зачудовано зиркнув на мене і сказав:

— Квіти? Це вже цікаво, Марку. Ви хочете освідчитися мені в коханні?

— Це для вашої дружини.

— Для моєї дружини? Таж я неодружений.

Лише тоді я зрозумів, що під час наших зустрічей ми жодного разу не розмовляли про його особисте життя: пані Гаррі Квеберт не існувало. Родичів Гаррі Квеберта теж. Був тільки сам Квеберт. Самотній. Квеберт, який так знудьгувався, що заприятелював із одним зі своїх студентів. Збагнув я це передовсім через холодильник. Одразу після мого приїзду ми посідали у затишній вітальні, оббитій дерев’яними панелями і обвішаній книжковими полицями, й Гаррі запитав, чи не хочу я чогось випити.

— Може, лимонаду?

— Охоче.

— Он у холодильнику стоїть глечик, то для вас. Налийте собі, та й мені принесіть велику шклянку, дякую.

Я подався до кухні й, відчинивши холодильник, побачив, що він порожній: там стояв тільки той нещасний глечик із лимонадом, ретельно приготованим, з льодом у формі зірочок, цитриновими шкурками і листочками м’яти. Холодильник самотнього чоловіка.

— Гаррі, у вашому холодильнику нічого нема, — сказав я, повернувшись до вітальні.

— Ох, зараз піду в крамницю. Вибачте, я не звик до гостей.

— Ви самі тут мешкаєте?

— Авжеж. З ким мені тут іще мешкати?

— Я про те, чи маєте ви родину?

— Ні.

— Ні дружини, ні дітей?

— Нікого.

— І подруги?

Він сумно всміхнувся.

— І подруги нема. Нікого.

Того першого приїзду до Аврори я усвідомив, що мій образ Гаррі однобокий: його величезний дім на океанському узбережжі був порожнісінький. Гаррі Л. Квеберт, зірка американської літератури, статечний викладач, якого люблять усі студенти, привабливий, харизматичний, елегантний, спортивний, недосяжний, повертаючись додому, в маленьке містечко Нью-Гемпширу, стає просто Гаррі. Скутий, трохи сумний чоловік, який полюбляє тривалі прогулянки берегом, простісінько в себе під хатою, і вважає за свій обов’язок годувати чайок сухим хлібом, який зберігає у бляшанці з написом «На згадку про Рокленд, Мен». І я питав себе, що ж могло статися в житті цього чоловіка, якщо воно так оце закінчується.

Я б не переймався так самотністю Гаррі, якби не чутки, що їх спричинила наша дружба. Помітивши, що у мене особливі стосунки з Гаррі, студенти почали закидати, що ми з ним ґеї. Врешті мені набридли ті натяки, і якогось суботнього ранку я навпрямки запитав у нього:

— Гаррі, чому ви весь час самотній?

Він понурив голову; очі його зблиснули.

— Ви намагаєтеся завести мову про кохання, Маркусе, але кохання — річ складна. Ох і складна. Найдивовижніше і водночас найгірше, що може статися з вами. Колись ви самі це збагнете. Кохання може завдати вам великого болю. Тому не треба боятися падати, а тим паче закохуватися, бо кохання — це чудово, але як усі чудеса, воно сліпить, і у вас болять очі. Ось чому потім часто плачуть.

Відтоді я став регулярно відвідувати Гаррі в Аврорі. Часом приїздив із Берроуза на день, часом залишався ночувати. Гаррі навчав мене, як стати письменником, а я щосили намагався скрасити його самотність. Усі наступні роки, поки тривало моє навчання в університеті, я бачив у Берроузі Гаррі Квеберта, письменника-зірку, і спілкувався в Аврорі з просто Гаррі, самотнім чоловіком.

Улітку 2003 року після чотирирічного навчання в Берроузі я отримав свій диплом з літератури. Після церемонії вручення, де я виголосив обов’язкову промову найліпшого випускника, а мої батьки, приїхавши з Ньюарка, схвильовано впевнилися в тому, що я й далі Неперевершений, ми з Гаррі пройшли кампусом. Гуляли під високими платанами і випадково опинилися біля зали для боксу. Стояла гожа днина, сяяло сонечко. Ми здійснили останнє паломництво до боксерських груш і рингів.

— Отут воно все й розпочалося, — сказав Гаррі. — Що ви тепер робитимете?

— Подамся до Нью-Йорка. Напишу книжку. Стану письменником. Таким, як ви й навчали. Напишу видатний роман.

Він усміхнувся.

— Видатний роман? Зачекайте, Марку, в вас усе життя попереду. Ви часом заїжджатимете сюди?

— Авжеж.

— В Аврорі для вас завжди знайдеться місце.

— Знаю, Гаррі. Дякую.

Він глянув на мене й поклав мені на плечі долоні.

— Цілі роки минули, відколи ми зустрілися. Ви дуже змінилися, стали чоловіком. Мені кортить прочитати ваш перший роман.

Ми довго дивилися один на одного, потім він запитав:

— А як відверто, Маркусе, чому ви хочете писати?