Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 30

— Вам так пощастило, Гаррі, — захоплено вигукнула вона, вислухавши його розповідь. — У вас таке цікаве життя! Часом мені хочеться полинути в небо й опинитися далеко звідси, далеко від Аврори. Знаєте, я тут задихаюся. Мої батьки — тяжкі люди. Тато хороший, та він церковник, у нього свої дивацтва. А матінка така сувора зі мною! Наче ніколи не була молодою. Та ще цей храм по неділях, він мені вже в печінках сидить! Не знаю, чи вірю я в Бога. Гаррі, а ви вірите в Бога? Якщо так, то я теж віритиму.

— Не знаю, Ноло. Тепер уже не знаю.

— Мама каже, ми повинні вірити в Бога, а то він нас покарає. Часом я собі думаю, що як сумніваєшся, то ліпше чесно зізнатися в цьому.

— Загалом, — сказав Гаррі, — єдиний, хто знає, існує Бог чи ні, — це сам Бог.

Вона зареготала. Простодушним, невинним сміхом. Потім узяла його за руку і запитала:

— А людина має право не любити своєї матері?

— Гадаю, має. Любов — це не обов’язок.

— Але ж це є і в десяти заповідях. Полюби своїх батьків. Четверта чи п’ята заповідь, не пам’ятаю вже. А перша заповідь — це вірити в Бога. Тож якщо я не вірю в Бога, я й свою матір не мушу любити, еге ж? Вона така сувора. Часом замикає мене в кімнаті, каже, що я розбещена. Я не розбещена, просто мені хочеться бути вільною. Хочеться мати право трохи помріяти. Божечку, вже шоста година! Мені так хочеться, щоб час зупинився. Пора їхати додому, а ми навіть потанцювати не встигли.

— Ми ще потанцюємо, Ноло. Потанцюємо. В нас усе життя попереду.

О восьмій вечора Дженні раптом прокинулася. Вона чекала, та так і заснула на тахті. А сонце вже хилилося до вечірнього пруга. Настав вечір. Вона лежала на дивані, тяжко дихаючи, з рота бігла цівка слини. Вона хутко наділа трусики, сховала груди, зібрала швиденько свої харчі й, палаючи від сорому, подалася з Гусячої бухти.

За декілька хвилин по тому вони в’їхали до Аврори. Гаррі зупинився на маленькій припортовій вуличці, де Нола мала зустрітися зі своєю подругою Ненсі, щоб повернутися додому разом із нею. Вони трохи посиділи в авто. Вулиця була порожня, день згасав. Нола дістала з сумочки згорток.

— Що це? — запитав Гаррі.

— Розгорніть. Це подарунок вам. Я знайшла його в тій крамничці у середмісті, там, де ми пили сік. Це на згадку, щоб ви ніколи не забували цієї чудесної днини.

Він розгорнув папір. Усередині було блакитне бляшане пуделко з написом: «На згадку про Рокленд. Мен».

— Це для сухого хліба, — пояснила Нола. — Щоб ви вдома годували чайок. Треба годувати чайок, це дуже важливо.

— Дякую. Обіцяю, що завжди годуватиму чайок.

— А тепер скажіть мені щось утішне, Гаррі. Скажіть, що я ваша люба Нола.

— Люба Нола…

Вона всміхнулася і нахилилася до нього, щоб поцілувати. Раптом він відсахнувся.

— Ноло, — різко мовив він, — це неможливо.

— Так? Але чому?

— Ми з тобою — це занадто складно.

— Що тут складного?

— Все, Ноло, геть усе. Тепер іди, тобі треба зустрітися з подругою, вже пізно. Я… я гадаю, нам не варто більше бачитися.

Він рвучко вийшов, щоб відчинити їй дверцята. Нехай вона хутчіш іде відціля; так тяжко було не сказати, що він її кохає.

*

— То те пуделко з хлібом у кухні — це пам’ять про день у Рокленді? — запитав я.

— Авжеж, Маркусе. Я годую чайок, бо про це мене попросила Нола.

— А що було після Рокленда?

— То був такий чудесний день, аж я перелякався. Все було прекрасно, але занадто вже складно. То я вирішив, що повинен покинути Нолу і зосередитися на іншій дівчині. На тій дівчині, яку я мав право кохати. Здогадалися, на якій?

— На Дженні.

— Так ото ж.

— Та й що?

— Розповім іншим разом, Маркусе. Ми довго балакали, я зморився.

— Авжеж, розумію.

Я вимкнув плеєр.

24. День незалежності

— Станьте в бойову стійку Маркусе.

— У бойову стійку?

— Еге. Та ставайте ж! Зведіть кулаки, правильно поставте ноги, приготуйтеся до бою. Що відчуваєте?

— Я… я відчуваю, що готовий до всього.

— Чудово. Бачте, писання дуже схоже на бокс. Стаєш у бойову стійку, зважуєшся почати двобій, зводиш кулаки і кидаєшся на супротивника. З книжкою все відбувається так само. Книжка — це бій.

— Припиняй уже те своє розслідування, Маркусе.

То були перші слова, що сказала мені Дженні, коли я ввійшов до «Кларксу» побачитися з нею й побалакати про її стосунки з Гаррі 1975 року.

Про пожежу в Гусячій бухті розповідало місцеве телебачення, й новина потроху розходилася.

— Чому це я маю його припиняти?

— Тому що я дуже хвилююся за тебе. Не до душі мені всі ці історії… — в її голосі звучала материнська ніжність. — Починається з пожежі, а закінчується бозна-чим.

— Я не поїду з цього міста, аж поки збагну, що тут сталося тридцять три роки тому.

— Ти неможливий, Маркусе! Справжнісінький упертий віслюк, геть-чисто, як ото Гаррі!

— Як на мене, це комплімент.

Вона всміхнулася.

— Гаразд, чим я можу тобі допомогти?

— Мені хочеться трохи поговорити. Можемо піти погуляти, як хочеш.

Вона покинула «Кларкс» на одну з дівчат, ми спустилися до пристані й сіли на лавці, обличчям до океану. Я дивився на цю жінку, якій, за моїми підрахунками, було п’ятдесят сім років, пошарпану життям, худу, з вичахлими рисами обличчя й запалими очима, і намагався уявити її такою, як змальовував Гаррі — гожою пишною білявочкою, шкільною королевою краси. Раптом вона запитала:

— Маркусе… як це воно?

— Що саме?

— Слава.

— Боляче. Приємно, але часом боляче.

— Пам’ятаю, як ти був студентом, ви з Гаррі приходили у «Кларкс» попрацювати з твоїми текстами. Він змушував тебе працювати, і ти гарував як чорний віл. Ви годинами сиділи за столом, перечитували, креслили, починали все наново. Пам’ятаю, як ти приїздив сюди. Вас із Гаррі бачили під час ранкових пробіжок, іще вдосвіта, з цією його залізною дисципліною. Знаєш, коли ти був тут, він увесь аж сяяв. Він сам на себе був не схожий. І всі знали, що ти незабаром приїдеш, бо він всім про це казав за багато днів. Знай повторював: «Я вам казав, що за тиждень до мене приїде Маркус? О, це надзвичайний хлопчина! Далеко він піде, що й казати». Твої приїзди, твоя присутність змінювали його життя. Нас не обдуриш: усі знали, як самотньо Гаррі в його величезному будинку. Того дня, коли ти ввірвався в його життя, все змінилося. Він відродився. Наче старий самітник, який знову відчув, що його люблять. Коли ти бував тут, йому ставало набагато, незрівнянно краще. Після кожного твого від'їзду він нам жити не давав: Маркус те, Маркус се. Він так пишався тобою. Пишався, як батько сином. Ти й заступив йому сина, якого в нього не було. Він весь час говорив про тебе; ти ніколи не покидав Аврори, Маркусе. А потім, одної чудової днини, він побачив тебе в газеті. Феномен Маркуса Ґольдмана. Народився великий письменник. Гаррі скупив усі газети в супермаркеті, пригощав усіх шампанським в «Кларксі». Вип’ємо всі за Маркуса, слава йому! Тебе показували в телевізорі, тебе крутили по радіо, вся ця клята країна балакала тільки про тебе і твою книжку. Він накупив десятки примірників і роздавав їх скрізь, де тільки можна. А ми питали, як у тебе справи і коли ми тебе знову побачимо. Він казав, що справи напевне чудові, та від тебе майже нема звісток. Що ти, либонь, страшенно заклопотаний. Ти відразу перестав йому дзвонити, Маркусе. Ти був страшенно заклопотаний — заклопотаний своєю важливою персоною, ти давав інтерв’ю газетам і красувався в телевізорі, а його покинув. Більше ти сюди не приїздив. Він так пишався тобою, так сподівався отримати від тебе звістку, та її не було. Ти домігся успіху, ти уславився, і він більше тобі не був потрібен.