Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 7

Довго не міг я усвідомити, що ж, власне, коїться, певне, годин із кілька. О восьмій вечора, коли до мене примчав занепокоєний Дуґлас, остерігаючись, що мені зробилося недобре від лихої звістки, я був певен, що сталася якась прикра помилка. Я сказав йому:

— Цікаво, як це вони можуть обвинувачувати його, коли немає навіть певності, що це Нолине тіло!

— Хоч як там було, вони все ж таки виявили те тіло в його маєтку…

— А чому ж він звелів копати в тому місці, де буцімто поховав тіло? В цьому нема ніякого глузду! Поїду я.

— Куди це ти поїдеш?

— До Нью-Гемпширу. Я повинен захистити Гаррі.

Дуґласова відповідь була просякнута притаманною уродженцям Середнього Заходу розважливістю.

— Ох, не раджу тобі, Марку. Не пхай туди носа. Не влазь у це лайно.

— Гаррі телефонував мені…

— Коли? Сьогодні?

— Десь о першій пополудні. Гадаю, він скористався правом на один дзвінок. Я повинен поїхати і підтримати його. Це дуже важливо!

— Важливо? Важливо написати другу книжку. Гадаю, ти не пошив мене в дурні й до кінця місяця рукопис буде готовий. Барнаскі вже на шматки ладен тебе роздерти. Ти уявляєш, що сталося з Гаррі? Не влазь у це лайно, Марку, ти ще молодий! Не нівеч своєї кар’єри.

Я нічого не відповів. Помічник прокурора штату вже давав по телевізору прес-конференцію і виклав усі обвинувачення, висунуті Гаррі: навмисне викрадення і подвійне навмисне вбивство. Гаррі офіційно пред’явили обвинувачення у вбивстві Дебори Купер і Ноли Келлерґан. За те викрадення і два вбивства йому загрожувала смертна кара.

То був лише початок падіння Гаррі. Наступного дня вся країна дивилася кадри з попереднього судового слухання. Він увійшов до судової зали під прицілом телекамер і в спалахах фотоапаратів, в кайданках на руках та в супроводі двох полісменів. Вигляд у нього був кепський: обличчя понуре, неголений, чуприна розкуйовджена, сорочка розхристана, очі витріщені. Поруч — Бенджамін Рот, його адвокат. Рот — це був дуже хороший адвокат із Конкорда, в минулому він часто консультував Гаррі. Я запізнався з ним, коли він декілька разів приїздив до Гусячої бухти.

Завдяки тому диву — телебаченню — вся Америка стежила за судовим засіданням, де Гаррі казав, що не винен у злочинах, які йому закидають, а суддя врешті ухвалив запроторити його до чоловічої в’язниці штату. То був лише початок бурі: я наївно сподівався, що все цим судом і скінчиться, та за годину мені зателефонував Бенджамін Рот.

— Гаррі дав мені ваш телефон, — сказав він. — І дуже просив зателефонувати. Він хоче вам переказати, що не винен і нікого не вбивав.

— Я знаю, що він не винен! — вигукнув я. — Я певен цього. Як він там?

— Як ви здогадуєтеся, йому тяжко. Поліція натиснула, і він зізнався, що мав зв’язок із Нолою протягом літа перед вбивством.

— Знав я про Нолу. А з рештою що?

Рот повагався трохи і відказав:

— Він усе заперечує. Але…

Він затнувся.

— Що «але»? — занепокоєно запитав я.

— Не буду приховувати, Маркусе, що справи кепські. У них є вагомий доказ.

— Що ви маєте на увазі під вагомим доказом? Кажіть, заради бога! Я повинен знати!

— Це має лишитися поміж нами. Ніхто про це не повинен знати.

— Та нікому я не скажу. Можете мені довіритися.

— Поруч з останками тієї дівчини поліція знайшла рукопис «Початків зла». Гаррі добряче влип.

— А як це пояснює він?

— Каже, що написав цю книгу для неї. Вона завжди порпалася в його речах, там, у Гусячій бухті, й захотіла прочитати рукопис. Він каже, що за кілька днів до зникнення вона взяла його з собою.

— Як? — вигукнув я. — Він написав цю книжку для неї?

— Авжеж. Не дай боже, це випливе на поверхню. Уявіть собі той скандал, коли газетярі довідаються, що книжка, яку за останні п’ятдесят років продали чи не найбільшим накладом у всій Америці, це не просто історія кохання, як усі вважають, а результат незаконного любовного зв’язку тридцятирічного чолов’яги і п’ятнадцятирічної дівчини…

— Може, його випустять під заставу?

— Під заставу? Ви не усвідомлюєте всієї серйозності ситуації, Маркусе: коли йдеться про кримінальний злочин, під заставу не випускають. Гаррі загрожує смертельна ін’єкція. Ось-ось він постане перед Великим журі, що розгляне обвинувачення й ухвалить рішення розпочати процес, це вже лише формальність, немає ніякого сумніву в тому, що суд таки відбудеться. За півроку, може, за рік.

— А тим часом?

— Тим часом він сидітиме у в’язниці.

— А якщо він не винен?

— Такий закон. Кажу вам, ситуація дуже серйозна, його обвинувачують у вбивстві двох осіб.

Я впав на диван. Мені треба було побалакати з Гаррі.

— Скажіть, нехай зателефонує мені! — попросив я Рота. — Це дуже важливо.

— Я залишу йому повідомлення…

— Скажіть, що я мушу кров із носа поговорити з ним і що чекаю на його дзвінок!

Поклавши слухавку, я відразу ж дістав із полиці «Початки зла». На титульній сторінці був дарчий напис Учителя:

Маркусові, моєму найкращому учневі.

З дружніми побажаннями

Г. Л. Квеберт, травень 1999 року

Я знову поринув у книжку, якої вже давненько не розгортав. Там ішлося про кохання, оповідь чергувалася з листами; то була історія чоловіка та жінки, які кохали одне одного, хоч і не мали на це права. Отже, він написав цю книжку для тієї таємничої дівчини, якої я ніколи не знав. Перечитавши її вночі, я надовго замислився про назву. І вперше запитав себе: чому «Початки зла»? Яке зло мав на увазі Гаррі?

*

За три дні аналізи ДНК і зубів підтвердили, що кістяк із Гусячої бухти належить Нолі Келлерґан. Оглянувши кістки, зрозуміли, що це скелет п’ятнадцятирічної дитини, а це свідчило про те, що Нола померла приблизно тоді ж, коли зникла. І, найголовніше, тріщина в потилиці навіть через тридцять років давала підстави з певністю сказати, що жертві завдали один смертельний удар.

Від Гаррі не було ніяких звісток. Я намагався зв’язатися з ним через поліцію штату, через в’язничне начальство чи через Рота, проте все було марно. Я метався туди-сюди кімнатою, тисячі запитань вирували в моїй голові, надто ж непокоїв мене отой його таємничий дзвінок. Наприкінці вихідних я вже не втерпів і дійшов висновку, що нема іншої ради, як податися самому в Нью-Гемпшир і подивитися, що ж там коїться.

Удосвіта в понеділок 16 червня 2008 року я закинув речі в багажник свого «рейндж-ровера» і виїхав із Мангеттена по Франклін-Рузвельт-драйв понад Іст-Рівер. Повз мене пропливав Нью-Йорк: Бруклін, Гарлем, Бронкс, стадіон Янкі над водою, величезний міст Джорджа Вашингтона і проспект Рокфеллера коло автостради, звідки місто вже здавалося малесеньким острівцем посеред непролазних диких джунглів. Щоб не дати батькам умовити мене змінити свій намір і повернутися додому, зателефонував їм, уже заїхавши до Нью-Джерсі. Матінка сказала, що я з глузду з’їхав.

— Маркі, що ти собі надумав? Ти їдеш захищати того зарізяку, того варвара?

— Він не зарізяка, мамо. Він мій друг.

— Еге, друзі теж бувають зарізяками! Ось тато каже, що ти втікаєш із Нью-Йорка через ту книжку.

— Я не втікаю.

— То ти втікаєш через жінку, так?

— Кажу ж тобі, я не втікаю. Та й подруги в мене зараз нема.

— А коли вона в тебе з’явиться? Я оце знову думала про ту Наталю, яку ти приводив до нас торік. Таке гарнюнє дівча. Чом би тобі не зателефонувати їй знов?

— Ти ж ненавиділа її.

— А чому ти не пишеш книжок? Усі тебе любили, коли ти був великий письменник.

— Я і є письменник.

— Вертайся додому. Я приготую тобі гот-догів і яблучний пиріг із ванільним морозивом, яке ти розтопиш на ньому.

— Мамо, мені тридцять років, і я й сам приготую собі гот-догів, як захочу.