Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 12

Рій думок не відволікав. Ноги несли Анну в потрібному напрямку самі. У рідні Липки могла пройти навіть із заплющеними очима, і хай вгору, зате – найкоротшим з усіх можливих шляхів. Коли нарешті дісталася Ольгинської, звичні вуличні звуки поглинув тутешній затишок. Чомусь Вольську не здивувало, що потрібна їй поважна особа оселилася саме в цьому шляхетному місці, де самі лише нові будинки з колонами вимагали завмерти, виструнчитися й зняти капелюха.

Потрібну оселю знайшла швидко. Бородатий двірник у чистому сірому фартуху чемно запитав, кого бариня шукають. Почувши прізвище, поважно крекнув, уклонився й прочинив перед Анною важкі двері. Піднявшись на вказаний двірником другий поверх, вона, не вагаючись, повернула ручку на дзвінку. Після другого сигналу їй відчинили. На порозі завмерла дівчина – покоївка, молода й негарна: обличчя псували задовгий ніс та ластовиння. Пускати гостю за поріг покоївка не поспішала.

– Я до Лева Максимовича, – сказала Анна, фраза вийшла сухою й холодною.

– Його превосходительства нема вдома, – кліпнула очима дівчина.

З виразу її обличчя Вольська зрозуміла: покоївку дивує, як візитерка могла цього не знати.

– Коли так, хотіла б переговорити з Катериною Львівною.

– А… – покоївка озирнулася, мовби шукаючи потрібних слів, знову глянула на Анну. – Я не знаю…

– Ви не знаєте, чи вдома хазяйська донька?

– Що тут відбувається?

Дівчина здригнулася, немов її шмагонули нагайкою. Швиденько відступила, і тепер між Анною та Емілією Дмитрівною ніхто не стояв. Удома дружина титулярного радника Лева Градова ходила так, ніби вибралася на прийняття.

– Що відбувається, Уляно? – повторила господиня, дивлячись проте на незвану гостю.

– Дозволите зайти?

– Що відбувається? – утретє повторила Емілія Дмитрівна.

Але не заперечила, коли Вольська переступила поріг і щільно причинила за собою двері. Утім, гостинності не виявляла. Навпаки, пройшла вперед, аби загородити собою прохід далі передпокою.

– Добридень, – мовила Анна. – Ми знайомі. Тиждень тому, заручини в Царському парку.

– Не пригадую.

Пані Градова стояла надто близько, аби в її очах можна було прочитати брехню.

– Анна Вольська. Я ще розказала одну теорію…

– Вийди.

Короткий наказ призначався Уляні. Покоївка запашіла, слухняно зігнула коліна в кніксені, швидко залишила дам сам на сам.

– Теорія ваша ідіотська, любонько, – відрізала Емілія Дмитрівна. – Щось мені підказує, ви її вигадали тоді на ходу. Навряд чи дуркували, любонько. Ви вдова поліцейського, чи не так?

– Отже, згадали. Приємно, це полегшить розмову.

– Розмову? – пані Градова зіграла здивування. – Про візити слід попереджати заздалегідь. Хіба тут, у Києві, так не водиться? У нас у Москві не заведено вриватися в чужі оселі без дозволу.

– Я не вривалася. Прийшла з миром, Еміліє Дмитрівно. Треба побалакати…

– Зі мною? Чи з моєю донькою? Я чула, кого ви запитали. А тоді, при нашій першій зустрічі, ви ніби ненавмисне назвали Катю чужим іменем. Я ж тоді нагадала: не лише ви мали нагоду жити з поліцейським під одним дахом. Ми, дружини поліцейських, самі трошки поліцейські.

– Отут згодна.

– Коли так – ви, любонько, припхалися сюди без запрошення та ще й з поліцейською місією. Не інакше. Що скажете? – Градова глянула переможно, випнула пухкі груди. – Та ваша ескапада насторожила мене навіть раніше за Лева Максимовича. Знаєте чому? Бо я мати. У вас є діти, пані Вольська? – відповіді не дочекалася. – Навряд. Тобто, нема. Я поцікавилася потім у чоловіка вашою персоною. Ви повелися дуже дивно й дуже нетактовно. Не всяка жінка, ще й на такому поважному прийнятті, ладна дозволити собі подібне. Лев Максимович просвітив мене про вашого політично неблагонадійного чоловіка. Ви або поділяєте оці його хлопоманські погляди, або – не поділяєте. Перед собою я бачу віддану дружину. Отже, ви з вашим покійним чоловіком однодумці в ставленні до політки государя-імператора. Тепер скажіть, що я не вмію робити висновків.

Анні забрало чималих зусиль стриматися – як тоді, в кабінеті Градова, коли він шмагав її подібними фразами.

– Мої погляди не мають стосунку до мого візиту.

– Коли особа з подібними поглядами хворобливо цікавиться моєю донькою, мета візиту не має значення, – відрубала Емілія Дмитрівна. – Або ви поясните все мені, й, можливо, після того вийде якась розмова. Або змушена просити вас, любонько, відкланятися.

– Мене цікавить одна подружка вашої Каті…

– Тобто, не Катерина? Тим більше. Дуже прошу набридати тим, хто вас цікавить. Бесідуйте з подружками. Моя донька не з тих, хто плеще язиком. Тим більше, з такими, з дозволу сказати, сумнівними особами, як ви.

– Але…

– Не затримую вас, любонько, – Градова вказала рукою на двері. – І ви мусите знати: про ваше зухвале вторгнення негайно буде поінформовано пана Градова.

Аж тепер Анна помітила на стіні біля дзеркала прямокутний телефонний апарат.

Менш ніж за годину.

Так і думала, не помилилася в розрахунках.

– Заберіть собаку.

– Не вкусить.

– Тоді навіщо такий пес потрібен у дворі.

– Сама дивуюся.

Лорд за звичкою терся об формені штани чергового візитера. Анна й тут передбачила правильно – Лев Градов не забарився навідати її особисто. Хіба час не точно вирахувала. Чекала на нього десь за пару годин після свого повернення додому. Він же постукав, коли Христина саме накривала в альтанці вечерю.

– Як чемна господиня мушу запропонувати чай…

– Не трудіться, – мовив Градов. – Є таке неписане правило: у домі ворога не пити навіть звичайної води.

– Ми вороги? Ви прийшли оголосити війну?

На цих словах обоє, не змовляючись, повернули голови до Христі. Та вже нашорошила вуха й навіть готувалася в разі чого заступитися за свою королівну. Але погляди вийшли красномовними, тож дівчина гмикнула, гордо піднесла голову й зникла в будинку.

– Може, усе ж таки заберете собаку?

– Більш мирної істоти ви не знайдете в усьому Києві. Чим пес заважає?

Градов мовчки примірився, копнув, відкинувши Лорда ногою, мов пухнастий м’яч. Мирний пес ображено гавкнув, подріботів до Анни в пошуках захисту.

– А ви таки прийшли з війною, – у голосі Вольської чувся докір. – Собака чим завинив?

– Ви, добродійко, нахабно порушили спокій моєї родини, – заявив титулярний радник. – Я лише повівся так, як дозволили собі повестися ви.

– Невже я дала копняка вашому собаці?

– Ви зазіхнули на мою доньку. Погодьтеся, це значно серйозніше, ніж легенький копняк кумедному псові.

– Цікаво, що ви розумієте під зазіханням. Я лише хотіла поставити їй кілька питань, які мене цікавлять.

– У вас є право допитувати мою доньку, пані Вольська? Узагалі – ви маєте право когось допитувати? Хто вам його дав?

– Це приватна розмова. І приватна справа.

– Жодних приватних розмов. Наступна така спроба порушити наш спокій – і наша зустріч відбудеться вже в іншому місці.

– Ви погрожуєте, аби погрожувати, – Анна зберігала спокій без жодних зусиль, це її дивувало. – Уже нажалілися на мене панові Харитонову? Якщо ні – пропоную потурбувати його просто зараз. Згадайте прізвище Пивоварова.

– До чого тут пан Пивоваров?

– Якщо пан Харитонов вирішить пояснити вам усе, бодай поверхово – то на його совісті й під його відповідальність.

– Зараз я почув від вас багато – і водночас зовсім нічого. Здається, ви морочите мені голову. Забалакуєте. Навіть не здається, пані Вольська. Так і є.

– Лише тому, пане Градов, що я не маю повноважень говорити про справу Пивоварова саме з вами.

– Уперше чую про справу Пивоварова.

– Тим більше, – Анна схрестила руки на грудях. – Тому краще вам запитати в Юлія Марковича про неї сам на сам. А потім не заважати мені побалакати з Катериною. Бажано – без вашої присутності. І ще таке: ви, звичайно, маєте в Києві особливі повноваження й помітний вплив, як кожна особа з Москви, тим більше – з Петербурга. Але саме ця обставина вимагає, щоб з вашою донькою поговорила я. Без свідків. Інакше їй доведеться свідчити офіційній персоні. Наприклад, особисто головному слідчому. Це ще кращий варіант. Гірший – розмова з паном Пивоваровим. – Вольська картинно зітхнула. – Ви батько, Леве Максимовичу. Кому, як не вам, знати, на що здатен тато, чия донька в небезпеці. Більше не скажу нічого, без того напатякала зайвого. Далі – самі. Не затримую вас.