Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 15

– Ой! – Христина зойкнула, прикрила рота долонею. – Їх тут, у місті, ніколи мало не було. А тут ще один.

– Чому дівчина не боялася позувати з відкритим обличчям? – Анна вже запалилася так, що відклала почате плетиво на столик. – Зазвичай такі знімки продають у певних, – вона наголосила на цьому слові, – місцях. Не завжди їх купляють босяки й дегенерати. Забавляють себе похабними картинками цілком собі поважні аристократи. Та Господи, гімназисти старших класів залюбки платять за голих жінок заощаджені на обідах гроші! Є ризик, невеличкий, але – є, що одного разу Оленьку Пивоварову впізнають.

– Хіба вона того не знає?

– О! – Вольська задоволено підняла палець. – Дуже мудро сказано, Христю! Гімназистка, донька депутата міської Думи мала б розуміти всі ризики. Та все одно пішла. Чому? Невже така дурна? Навряд. Невже стільки грошей платять, що забула про обережність? Теж навряд. Відповідь одна. Оленька Пивоварова була впевнена – її голу на фотокартках навіть випадково не впізнають. Знімки призначені для дуже вузького кола зацікавлених осіб. І особи ці, Христю, на всі боки фотографії не роздають. Милуються самі. Особливо – оцією, поламаною лялькою. Таких більше, ніж одна. Закладаюся.

– Та ну вас у баню, Ярівно! – відмахнулася Христина. – Чого б я ото з вами закладалася! Кажете, наче в тирі стріляєте, який на Контрактах. Бабах – у точку! Бабах – влучили! Бабах – збили!

Вольська не приховувала, що їй лестять такі компліменти. Аби ще вони підказували розгадку. Чи бодай напрямок, куди слід рухатися.

– Питань однаково забагато, – мовила вона. – На одну знайдену відповідь щонайменше два припадає. Власне, відповідь поки одна і є. – Анна зітхнула. – Дівчисько зникло, воно в небезпеці, це прямо пов’язано з її забавками. Але як до Ольги потрапили її ж знімки? Украла, віддали? Якщо віддали – для чого. Якщо вкрала – навіщо. Вимагали щось в обмін на них? Батькові гроші? Де дівчина їх візьме… Поцупить? Звідки? Та й у неї ж фотокартки, не пластини. Надрукувати можна ще, смисл їх викрадати? Ще й ховати у своїй спальні… Голова обертом, а все лиш почалося.

– Мені що треба робити? – Христина потерла руки.

– Поки нічого. Не дмися, без тебе хоч як не обійдуся, – тут же підбадьорила Вольська. – Є один слід, який ти не візьмеш, і я не зможу. Майстер. Чи так званий Майстер… Його б знайти, відразу б усе прояснилося.

– Ви ж кажете – слід. Отже, бачите його.

– Хтозна, – Анна невпевнено повела плечима. – Ольга не призналася Катрусі, як його звати. Зате поділилася інтимним секретом: має коханця.

– Полюбовник! – ахнула Христя. – Їй же шістнадцять!

– Молода, та рання. Та й вік кохання не зупинить, – мовила Вольська повчально.

– Господь з вами, королівно! Де там кохання, де любов! Блуд, срамота! – у пориві помічниця перехрестилася, сплюнула, знову поклала хреста.

– Неважливо, як воно збоку. Ще менш важливо, як ми з тобою його назвемо. Тут інше важить. Чи є той коханець насправді.

Христина кліпнула очима, труснула головою.

Зрозуміло.

Анна й сама заплуталася.

Гліб Коваленко навідався по обіді.

Помічниця була попереджена, зауваження щодо бажаної поведінки прийняла не надто охоче. Тож зустріла гостя стримано, з показовою сухістю. Коваленко давно сприймав її бурчання й закиди на свою адресу десь так, як осінній дощ, зимовий мороз, весняну сльоту й літню спеку – природні явища, що не підвладні людському впливу та втручанню.

Додатковий привід тихо сваритися Христині дав Лорд. Собака вже встиг познайомитися з Глібом, адже той кілька разів навідувався на Татарку з візитом ввічливості, попити кави з лікером і повідати цікавій Анні новини кримінальної хроніки. Точніше, подробиці деяких історій, ще не надруковані в газетах. Христю дратувало, що Лорд визнав Коваленка своїм з першого разу, ніби репортер був його хазяїном. Хто б інший не зайшов, сусіди, листоноша чи як ось віднедавна – казенні особи, собака привітно дзявкав, терся об ногу й залишав нового знайомого в спокої. Натомість за Глібом одразу задріботів, наче приклеєний, ще й брав з його рук частування: шмат пиріжка чи заздалегідь прихопленої ковбаски. Христина переконувала Вольську, що собака не повинен їсти те, що дають чужі. Анна погоджувалася, але нічого не поробиш – Лорд і без того не виправдовував надій.

– Приємно, коли в вашому домі мені хоч одна жива душа щиро рада, – мовив Коваленко, граючись із радісним псом.

Шпилька призначалася Христі, влучила в ціль. Дівчина пурхнула, гордо відвернулася, посунула в дім. Вольська веліла накрити в кабінеті.

Його зручності Анна встигла обжити й оцінити після Іванової загибелі. Крім бібліотеки з потрібними книжками чоловік зібрав невеличку, проте дуже корисну картотеку. Нічого особливого, просто фотографії, малюнки чи описи найбільш небезпечних злочинців і їхніх зв’язків з позначками, хто на волі, хто в тюрмі чи на каторзі, а хто – помер. Картотека обмежувалася переважно Києвом, повітами та обома судовими округами губернії[9]. Але окремі картки згадували злочини й злочинців з інших губерній та окремих міст – у разі, якщо вони перепліталися з київськими справами.

– Лордик вам, наче рідний, – погодилася Анна. – Забрали б уже його до себе.

– Отак легко віддаєте друга? – Гліб почухав пса за вухом. – Віддає тебе хазяйка, га, мордо?

– Так у хороші ж руки, – озвучена ідея приходила до Анни й раніше. – Справді, Глібе Андріяновичу. Приємно дивитися на вас обох. А я матиму привід навідуватися в гості. Якщо ви не проти, звісно.

Зараз вона кокетувала, без зайвої думки, бавилася знічев’я.

– Ви, Анно Ярославівно, можете навідувати мою скромну обитель, не шукаючи слушних нагод, – Коваленко відповів їй у тон. – Бажання побалакати вже саме по собі нагода. Щодо Лорда, то тут йому краще. Де ваш двір із садом, і де – мій флігель. До всього, квартирна господиня нарікатиме, вона недолюблює собак. У неї трійко котів. – Гліб розпрямився. – Ви ж покликали мене не для того, аби збагрити собаку.

– Не збагрити, – збоку пропозиція виглядала так, тож Вольська почервоніла, швидко перевела тему. – Запросила на обід. Ми ж ніби з користю пообідали під час нашої останньої зустрічі.

– Передостанньої, – виправив Гліб. – Востаннє ми бачилися на тому прийнятті. До речі, ви тоді спритно повелися. Не пояснили, що там у вас сталося з паном Градовим. Або – ледь не сталося. Обіцяли зробити це з часом…

– І час настав, – Анна завершила фразу. – Більше скажу: те маленьке непорозуміння, свідком якого ви мимоволі стали, отримало несподіваний розвиток, зараз зробилося масштабнішим. Проходьте.

Стіл у кабінеті Христина вже накрила скромною, домашньою скатертиною. Бодай у цьому показала ставлення до Коваленка, та Анні насправді було все одно, чим застелене. Помічниця подала свіжий, ще теплий яблучний штрудель і млинці. До частування додалася карафка з наливкою, і Вольська, як личить господині, наповнила Глібову чарку. Сама ж обмежилася додаванням напою в каву – четверта й навряд чи остання чашка цього дня. Коваленко звик, що зазвичай пригощається сам, тож вдячно торкнувся скляним краєм краю порцеляни, випив не відразу, посмакував.

– Давайте так, – запропонувала Анна. – Ви зараз їжте, я говоритиму. Щоб потім не відволікатися, ну, і взагалі – поки гаряче.

Заперечень не було. Та вже після перших почутих фраз репортер здивовано крекнув, ледь не вдавившись шматком млинця. Чим далі слухав, тим упевненіше втрачав апетит. Щойно Вольська завершила оповідь, Коваленко, отримавши мовчазний дозвіл, налив собі ще. Цього разу хильнув махом, запив теплою кавою, не стримався – підвівся, збуджено заходив кімнатою.

– А бачите, я ніби тоді щось відчув! Подумати тільки, донька слідчого, присланого з Москви, удає проститутку й виманює гроші в київських роззяв! А донька депутата київської Думи позує голою для ласих до порнографії! Це ж сенсація, Анно Ярославівно! І тільки ви могли скласти два клапті в одну картинку!