Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 20

Глухо.

Шарпонувши дверну ручку й для чогось зазирнувши в замкову шпару, Гліб спустився назад у двір. Він з’їв чимало репортерського хліба, щоб піти просто так, з вірою в те, що надибав на правильний слід і знайшов, що шукала Анна. Завжди лишалася ймовірність помилки, а цього Коваленко дозволити собі не міг. Ані як газетяр, ані як довірена особа, партнер Вольської. У цьому випадку друга обставина навіть переважувала першу.

Поки працював мозок, очі вкотре оглядали подвір’я. Зачепили драбину на траві під самим парканом. Стрибнули вгору, зупинилися на круглому віконечку мансарди під самим дахом. Далі Гліб діяв швидше, ніж думав. Підхопив драбину, притулив до стіни, спритно видерся. Торкнув мансардне віконечко там, де була овальна кватирка.

Є!

Овал піддався, вільно відчинився всередину. Лишалося просунути руку, намацати металевий гачок, відкинути його. Ласкаво просимо, Гліб пірнув у мансарду. Тут не було нікого, з меблів – вузенька койка з голим смугастим матрацом, клишоногий столик, закіптюжена гасова лампа й чистий нічний горщик під ліжком. Ця знахідка чомусь насмішила, але загалом у мансарді не відчувалося життя. Навіть кіптява на лампі давня, скельце просто не трудилися чистити. Униз запрошували неширокі двері, напівпрочинені, й вели сходи, широкі й рипучі, як і все в цьому будинку.

– Агов! – крикнув Гліб із горішньої сходинки для порядку. – Ей, є хто живий?

Не почувши відповіді, репортер обережно, бо ж темно всюди, але спокійно спустився вниз. Солодкуватий задушливий запах огорнув його відразу, щойно опинився в прямокутному передпокої. Дивуватися нема чому, адже кілька днів тут не провітрювали. Поміркувавши хвилину, згадавши, що вже бував на подібних дачах і розташування кімнат майже всюди однакове, Коваленко безпомильно сіпнув найближчі до себе двері.

Біла сукня.

Колір найперше кинувся в очі. Сукня, точніше – людина в сукні – лежала посеред кімнати, незграбно, неправильно розкинувши руки й ноги. Навіть у напівтемряві широкий пасок довкола талії виглядав найтемнішим, краї розтікалися по боках. Подих перехопило, перша думка – тікати, Гліб навіть ступив два кроки назад. Та швидко опанував себе, видихнув. Оминув тіло, намагаючись не ступати близько. Розсмикнув завіси, відчувши зрадницьке тремтіння рук. Світло миттю залило кімнату, і нарешті Коваленко роздивився знахідку краще.

Молода жінка – та де, дівчина! – не лежала, валялася на підлозі. Гліб уже бачив Оленьку Пивоварову, впізнав її навіть спотвореною від жаху та болю. Круглі очі лишилися широко розплющеними, і це робило мертву максимально подібною до дівчачої ляльки. Саме так, лялькою, небіжчиця вдягнулася перед смертю. Величезний білий бант на голові, завите волосся, сукенка, гольфи й сандалі.

Пасок – то кров, яка залила тіло від грудей до низу живота.

Правиця стискала закривавленого ножа.

Дівчача іграшка, без жалю зламана, жорстоко понівечена дорослим хуліганом.

Про погане Анна дізналася вранці.

Хоч домовилися з Коваленком, що він зайде до кінця й розповість про успіх чи невдачу, її не надто напружило, коли не дочекалася. Правила пристойності газетяр уявляв собі досить умовно, принаймні так вважала Вольська й з нею цілковито погоджувалася Христина. Але навіть цей нахаба навряд дозволив би собі без поважної чи вкрай нагальної потреби постукати до неї у хвіртку після сьомої вечора.

Отже, Гліб не порушив неписані правила. Тож Анна вирішила: йому нема з чим іти. Бо ж Коваленко за вдачею такий: без результату дарма не турбуватиме. Не сказати, що вклалася спати спокійно. Де той спокій, коли про гімназистку ні слуху ні духу третю добу. Уявила себе на місці батьків – та не дай Бог самій колись таке пережити. Проте брак добрих новин у цьому випадку цілком урівноважувала відсутність поганих. І Вольська не мала жодних сумнівів у тому, що назавтра щось проясниться.

І маєш: горе-біда.

Якось так водночас усе закрутилося. Приніс цидулку від Коваленка хлопчисько з розсильної контори, на візнику примчав, ще й чекав на Анну. Поки Вольська читала з захололим серцем і похмурніла, листоноша приніс ранкову газету. Сенсація на першій шпальті, і цього разу Анна пробачила Глібові розголошену таємницю. Коли знайдено труп, коли нема сенсу приховувати, чию доньку вбито, коли почалося офіційне поліційне слідство, та ще й коли до справи прямо причетний кримінальний репортер, ніхто й ніщо в цілому світі не заборонить йому робити свою роботу. Коваленкова записка також пояснила, де він був учора й чому не повідомив про трагедію. Тож Вольська, швидко зібравшись, поїхала не до нього на квартиру чи в редакцію – відразу на Володимирську, на аудієнцію до Харитонова.

– Навіщо було тримати Коваленка в камері до глупої ночі? – запитала різко, щойно переступила поріг.

– Добрий ранок, голубонько моя, – приречено зітхнув Цвіркун.

– Недобрий. Так навіщо…

– Прошу сідати, Анно Ярославівно. Кави зараз принесуть, я розпоряджуся. Чекав на вас, не повірите.

– Повірю.

Тон і сам вигляд головного слідчого поступово охолодив Вольську. Вона не вважала, що знає Юлія Марковича добре. Проте цілком достатньо, аби визнати: у такому стані, такому печальному вигляді не бачила його жодного разу. Харитонов поводився так, ніби був гостем, випадковою людиною у власному кабінеті. Вирішила не гарикатися, кивнула, присіла на запропонований стілець. Цвіркун умостився на своє місце, витягнув із теки чистий аркуш, поклав перед Анною, підсунув чорнильне приладдя.

– Зволите.

– Тобто? – не зрозуміла Вольська.

– Напишіть усе, що знаєте й можете сказати про зникнення панни Пивоварової. Не для протоколу, для мене особисто. Нікуди ваше пояснення не піде. Ви особа не офіційна. Про вашу домовленість із паном Пивоваровим знаю я. Ще – пан Коваленко, який триматиме рота на замку. Не будемо ж ми писати в протокол: так і так, депутат київської Думи найняв удову київського поліцейського задля приватного розшуку. Сенсація переважить навіть саму трагедію. Та її, гм, пікантні обставини.

– Коли така секретність, навіщо вам моя писанина?

– Порівняю з писаниною пана Коваленка. Він теж розписав мені не для протоколу. Далі придумаємо, звідки він дізнався про зникнення дівчини і як опинився на місці її вбивства. Зрозумійте, – Цвікун приречено зітхнув, – не можете ви фігурувати в офіційних паперах.

– А якби раптом Пивоваров попросив про те саме, що мене, іншу приватну особу? Не жінку? Не вдову поліцейського?

– Він же не попросив, – відрізав Харитонов. – Усе, голубонько моя, досить ходити по колу. Ви ж чудово все розумієте. Подякували б краще, з-під ударів вас виводжу, зайвого клопоту позбавляю.

– Швидше себе, – сухо мовила Анна. – Я охоче взяла на себе клопіт розшукувати дівчину. І тепер, коли її вбито, вважаю справою честі відшукати лиходія. Але ж вам доведеться брати на себе відповідальність, сопіти, пітніти, відводити очі, довго пояснювати, чому в слідстві допомагає жінка. Однаково ж не поясните, не переконаєте нікого, що треба використовувати мої знання. Більше того, пане Харитонов, відсунути мене від справи – злочин.

– Не перебільшуйте й не набивайте собі ціну.

– Гаразд, злочин – то занадто. Помилка, так буде більш правильно. Щодо ціни… Ціну собі я знаю.

– Пивоваров заплатив, як треба?

Їхні погляди схрестилися. Якби очі могли бити, Вольська вже шмагала б Цвіркуна по щоках. Той щось відчув, зрозумів: лице запалало.

– Ви хам, – Анна підвелася. – Забагато дозволяєте собі навіть як господар цього кабінету.

– Прошу пробачити мене, – Харитонов теж підвівся, обсмикнув мундир, розправив плечі. – Мусите зрозуміти мій стан, Анно Ярославівно. Визнаю, дозволив собі зайвого. Нам краще надалі не обговорювати цю справу. Виконайте моє прохання, більше не маю причин затримувати вас.