Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 23

Микитити ж треба чимшвидше.

– Припустімо, ми вгадали. – Вольська говорила до Христини, не так бажаючи почути відповідь, як роздумуючи вголос, бо помічниця в таких справах зазвичай була вдячним слухачем, не більше. – Це пан Алмазов справді спокусив гімназистку. Або вона його. Або то було обопільне бажання, ураховуючи натуру небіжчиці, Царство їй Небесне. – На цьому Христя перехрестилася. – Менше з тим, ми на правильному шляху. Раптом Алмазов – то сценічне ім’я? Справжнє прізвище не таке пафосне й пишне. Скажімо, Заєць чи Макогон.

– Чим Макогон не догодив? У мого хрещеного таке прізвище, – образилася Христина.

– Не для афіш воно, – терпляче пояснила Анна. – Послухати баритона з прізвищем Макогон, на жаль, мало хто піде. Хай би там як добре він своїм баритоном не виспівував. Не мороч голову, доведеться шукати Алмазова по всіх театрах. За день-два не впораємося. І не факт, що взагалі знайдемо. Навіть якщо це його прізвище справжнє.

– У театрі не зловимо?

– Ніде, – зітхнула Вольська. – На квартирі найперше. Думаєш, він ще не знає про вбивство? Тут увесь Київ гуде, Коваленко постарався. Злякається наш Алмазов чи як його там. Збере швиденько манатки, чкурне з міста подалі під якимось приводом.

– Це якщо винен.

– Ні, Христю, це якщо баритон ні при чому. Якщо ж він убивця чи має до нього стосунок, утік того ж дня. Тобто… Міг утекти. Тому як не крути, є величезний шанс спіймати облизня. Слід Алмазова давно вихолов.

– Міг захолонути, – у тон мовила помічниця.

– Молодець, – похвалила Вольська. – Є лише один спосіб перевірити це: знайти пана Алмазова. Збирайся, Христино Пилипівно.

– Ой! – писнула дівчина, втягнула голову в плечі, та вже наступної миті гордо розпрямилася, пишаючись довірою. – Мені збиратися? А що треба робити, Ярівно?

– Нічого особливого й небезпечного, – заспокоїла помічницю Анна. – Собою будь. Такою, як є. То найкраще маскування.

– Ще й маскуватися! – зойкнула Христя.

– Кажу ж – чим більше маскуєшся, тим швидше помітять. Тобі ж і раніше таке доручали, за Іванового життя. Упораєшся, якщо робитимеш чітко, як скажу.

– Не підведу вас, королівно! Хай мене краще грім на місці поб’є, як не впораюся й стрáчу!

– А ще краще – живи, – усмішка мала підбадьорити, додати куражу. – Ти мені ще ох, як будеш треба. Готова? – дівчина закивала. – То слухай уважно…

Поки Христина поралася, Анна тинялася без діла й нервувала.

За помічницю не хвилювалася, нічого небезпечного в її місії не було. Тут інше: Вольська завжди відчувала довкола лунку порожнечу, коли чекала звісток. У такі моменти їй треба чимось себе зайняти, і біда в тому, що з рук усе падало. Подібне почала переживати відтоді, коли стала допомагати чоловікові. Тоді й тепер вона не могла, не мала змоги діяти самостійно. Нічим не змащені коліщатка під черепною твердю крутилися на холостому ходу, що дратувало й утомлювало. Краще почути про погане, але – чим швидше, тим краще. Лихі новини – теж новини, бо все одно змащували механізм.

Аби зайняти себе бодай чимось, штучно прискорити час, Вольська вийшла в сад. Спробувала погратися трохи з Лордом на радість доброму собаці. Вийшло трохи відволіктися, та надовго її не вистачило. Люта сама на себе через погане вміння терпіти й чекати, Анна повернулася по плетиво.

Зашурхотіли спиці, але й тут не слава Богу: виявляється, руки могли працювати в унісон із головою. Якщо навантажити мозок, дати йому потрібну поживу, запустити, мереживо плететься саме по собі, руки лише повторюють звичні рухи. Дійшло до того, що комірець від початку зробився кривим, неохайним, з непропорційним, розхристаним візерунком. Роздратована Вольська спершу спробувала розпустити нитки, швидко плюнула, зіжмакала невдалий виріб, кинула під ноги.

Христина повернулася близько п’ятої, і якби дівчина затрималася ще трохи, Анна вже почала б шукати, на чому зірвати злість. Лорд зустрів Христю радісним дзявкотом, заходився стрибати довкола, скрутивши хвоста бубликом. Собака відчув настрій людини, і Вольська зрозуміла: є новини, ще й гарні. Інакше б широке кирпате личко помічниці не світилося ясніше за сонце.

– Ну? – видихнула вона, не стримавшись і схопивши Христину за плечі.

– Ох, Ярівно, дайте хоч віддихаюся! – дівчина витерла рукавом крапельки з лоба. – Води б, краще квасу холодного! А ще краще – сидру!

– Сядь, – Вольська кивнула в бік альтанки.

Сама ж збігала по глечик зі свіжим яблучним сидром. Уже коли несла, на півдороги згадала: кухля ж треба. Та Христя цього разу вирішила обійтися без зайвих умовностей. Хоч зазвичай ретельно, як належить міській дівчині з пристойного дому, намагалася тримати добрий тон та стежити за манерами. Але нині їй справді вдалося щось неймовірне – принаймні так Христина оцінила результат своєї вилазки. Інакше б помічниця не схопила глек за боки й не заходилася б спрагло навіть не пити – хлебтати! – просто через край. Осушивши вміст кількома великими ковтками до половини, дівчина голосно видихнула, примостила посудину на стіл. Обличчя засяяло ще ясніше.

– Наш він, королівно! Ось хрест святий – наш клієнт! – твердження вона підкріпила широким хресним знаменням. – Як витанцювала все – убийте, не скажу. Щось таке дзенькнуло, далі й пішло дзвіночком.

– То дзвони вже, не тягни, – заохотила Анна.

Лорд тим часом мостив гостровуху голову на Христині коліна. Дівчина почухала за кожним вухом по черзі, зібралася з думками. Зосередила лице, наморщила лоба, немов урок біля дошки відповідала.

– Як було вами наказано, королівно, подалася спершу в ту контору, до пана Пивоварова. Дала записку від вас, її занесли, кому слід. Чекала дуже трошки, видали мені іншу записку, для пана з тієї, іншої контори, де адреси шукають. Пішла туди. Спершу гнати просту дівчину хотіли в шию. І знову ви вгадали, записка на гербовому папері роти позатикала. Раз-два – знайшли мені Корнія Алмазова!

– Справжнє прізвище?

– А я про що! – Христина ляснула долонями. – Ну, Алмазових у Києві кілька. Семеро чи десятеро, то таке. Зате Корній один, живе собі в апартаментах на Великій Васильківській. Чи артист він, чи хто – у карточці не вказано. Я на візника, поїхала за адресою. Будинок той на початку, в самих дворах. І двірник товчеться, бородатий такий дядечко, статечний, ще й з медаллю[15] отут-о. – Задля наочності вона торкнулася грудей. – Строгий, одразу пита, чого мені треба, чого вештаюся, винюхую носом своїм. Тут я не будь дурна, очі так опускаю, роззираюся хитро. Кажу йому: є, мовляв, інтерес до одного пожильця.

– Молодець.

– Двірник мені: киш звідси. Не живуть у мене такі, кому ти інтересна. Чуєте, Ярівно – у нього не живуть! Ага, якраз у нього! Двірники – ще та зараза в Києві. У нас по селах їх нема, кожен сам собі двірник, хай без медалі…

– Ближче до справи, – нагадала Вольська.

– Ой, звиняйте. – Христя повела далі. – Пояснюю йому: не я інтереснічаю. Бариня моя, накинула на кавалера оком, придивляється. Не самій же їй сюди приходити, не по чину. Для того в неї прислуга є. Ще й задля гарної розмови ось, кажу, прислала. Даю йому рубля, добре, при собі мала. Ви як відчували, Ярівно, що в пригоді стане.

– Гроші завжди в пригоді. Особливо коли про двірників ідеться, – кивнула Анна. – Узяв?

– Цапнув! – помічниця відтворила хижий двірницький жест. – А я до всього з-за пазухи витягала… – Христя підморгнула, закотила очі. – Потеплішав дядечко, розтанув, підтік. Сам здогадався: твоїй барині, дівко, ма’ть треба артиста, пана Алмазова.

– Тобто, ти ще й не питала, кого саме? – Вольська відчула близькість хай невеликої, та все ж перемоги.

– Ні до кого іншого дівки в тому парадному не вчащають.

– Дівки?

– Не те ляпнула, – швидко виправилася Христина. – Звісно, дами шляхетні, пані й панночки. Аби це почути, ще один рубель пожертвувала.

– Почути – що?

– Так про панночок же! – вигукнула помічниця. – Зовсім молоденькі дівчатка за паном артистом упадають. От показати б йому потрібний портретик…