Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 33

Ну, охрестила вбивцю Лялькарем – толку…

Наспіла кава. Подякувавши Христі кивком, Анна замислено перегорнула газету.

Рубрика «Пригоди» зазвичай давала новини одним коротким абзацом.

Поліцейський потрапив під трамвай учора вночі, перерізало насмерть.

Службовець канцелярії Антон Р.

Рання осінь немов вирішила пустити до себе літо.

День видався навіть сонячним, яскравим, а тепло ось-ось могло перейти в спеку. Погоді вдалося на короткий час заторкнути навіть смуток, що невидимою пеленою огортає всякий цвинтар, чи він сільський, чи міський. Не по-вересневому ясна погода перетворила невеличке Копиловське[24] кладовище на затишний зелений сквер чи куточок великого парку. Бракувало хіба зосереджених художників-пейзажистів, замріяних, здебільшого розхристаних віршомазів, яких атмосфера надихає на оспівування страждань, та обережних парочок, що ховають свої почуття подалі від людських очей.

Анна подумки присоромила себе за не надто вдале, дуже світське порівняння. Та розуміла: це захисна реакція. Вона сама не так давно, трохи більше двох місяців тому, отак стояла в жалобі на цвинтарі, хай на іншому, не такому далекому, Байковому. Відтоді провідувала чоловікову могилу на всі церковні свята, які того вимагали, за календарем і дотриманням ритуалів дбала набожна Христина. Усякі наступні відвідини додавали душевного болю, і Вольська чим далі, тим частіше почала міркувати, який би пристойний привід знайти, аби уникнути сумного обов’язку й нікого не розгнівати гріхом. Хоч Бога, хоч Христю – не вгадаєш, що гірше.

Маючи досить похорону своїх мерців, Анна не збиралася ховати чужих. Тим більше – майже незнайомих. Але, подумавши й зваживши все, вирішила провести Антона Резникова в останню путь. Уваги до себе не привертала. Навпаки, трималася чимдалі від похоронної процесії. На неї теж не зважали: мало до кого прийшла сумувати жінка в жалобі та чорній вуалетці, що закривала лице до половини.

Тримаючись на пристойній відстані, Вольська могла бачити всіх. А проводжало юного Резникова в останню путь небагато народу. Процесії у звичному розумінні не було: п’ятеро чоловіків різного віку в казенних мундирах, поліцейських і статських, дві немолоді жіночки, весь час тупцяли осторонь, навіть кинути землю в могилу підступили несміливо, останніми, статечна пара, чоловік не випускав жіночу руку ані на мить – і вдова, зовсім юна. Біля неї по обидва боки трималися батьки, і не знаючи, помилитися неможливо.

Рано овдовіла жінка дотепер не оговталася від удару долі, стояти сама ще могла, ходити – важко. Анні її стан був дуже знайомий, але батьки ще більше нагнітали, зовсім не жаліючи її, навіть добиваючи. Це помічалося ще здалеку, з того місця, де Анна облаштувала свій пункт непомітного спостереження. Ближче до вдови стояла матір. Батько ж обрав роль вартового, раз у раз стаючи між ними та іншими скорботними.

Не гиркав, не грубіянив, майже не говорив. Мовчання було красномовнішим: чоловік усім своїм виглядом показував, що нікого зайвого до доньки не підпустить. Він розділив усіх, хто прийшов, на своїх і чужих, записавши у свої тільки себе з дружиною, у чужі – решту. Найперше обмеження адресувалися статечній парі, тож Вольська дійшла висновку: то батьки небіжчика, свати, від самого початку небажана родина.

Анна хотіла помилитися, та все ж схилялася до думки – для батьків удови сьогодні день не скорботи, а щасливого звільнення.

З якогось моменту біля свіжої могили виринула погано, бідно, без смаку, але охайно вбрана жіночка непевного віку. Таких можна зустріти на будь-якому цвинтарі в будь-який день. Особливо – коли є поховання, адже ці жіночки живуть з того. Вольська сама стикнулася з подібною на Івановому похороні. Народу туди зійшлося значно більше, ще б пак, одного з найкращих поліцейських проводжали. Харитонов тоді навіть організував невеличку церемонію, чим дуже втомив Анну – їй найменше хотілося вислуховувати пафосні фрази. Вона навіть не всіх знала особисто, як часто буває на похороні. Тож не вирізнила скромну тітоньку, яка підгадала момент, підійшла тихенько, пустила сльозу, перехрестилася, поцілувала руку. Потім завела розмову: за могилкою ж треба глядіти, а пані сама щодня ж сюди не ходитиме. А тут і прибрати, і квіточки висадити, і ганяти різних волоцюг, тим аби паплюжити. Просила небагато, Вольська дала щось, не дивлячись, лишень відчепилася б. Мить – і тітонька вже крутиться біля іншої свіжої могили.

Цвинтарний люд з того годується.

Батьки вдови жіночку швидко нагнали, суворий тато навіть тупнув ногою – так женуть від себе надокучливого вуличного пса. Не образилася цвинтарна мешканка, усяке ж бачила. Подріботіла до згорьованої статечної пари, біля них затрималася довше. Менше докучала, більше слухала, кивала сумно. Щось отримала від чоловіка в долоню, вклонилася низько, у пояс, з вдячністю. Хаміль-хаміль – і ось уже до колег небіжчика піддибала. Тим часом копачі заходилися засипати могилу, вдова заплакала вголос, упала матері на груди.

Більше Анна тут не мала чого ловити.

Перехрестилася, вийшла на нешироку стежку, неспішно пішла між могил до виходу. Тітонька виявилася спритнішою. Вже чекала на Вольську біля огорожі. Трошки задихалася, так спішила. Зсунула хустку вище, шморгнула переможно, потерла кирпу.

– По очах бачу, щось корисне почула, – посміхнулася Анна.

– Не пив небіжчик! – випалила Христина Попович, далі повела тихіше. – Навіть язика не вмочав. На їхньому весіллі хіба пів келиха шампані потягнув. Матінка жалілася: в Антона їхнього від усього алкогольного лице плямилося. Плями потім довго сходили.

– Н-да, не ту службу собі вибрав.

– А матінка його те саме сказала! Але ж упертий був синок, Царство Небесне, – Христя перехрестилася. – Службу не ту, дівчину не ту, не по чину, як то кажуть. Тільки ж хлопчині чим важче, тим краще. Матуся хоч нарікає ніби, та все одно пишається: півтора року їхній син цієї Насті добивався. Батько, отой, – дівчина кивнула через плече, – навіть один раз вигнав Антона. Ледве не за шкірку виволік за поріг. Не на такого натрапив.

– Я своїм зайнята була тоді. Погано його слухала, зовсім не розуміла, – зітхнула Вольська. – Хтозна, аби почула, порадила щось… Не закопували б Резникова зараз у яму.

– Оті мужчини, що прийшли провести, знали Антося. Теж не вірять, що міг напитися й кинутися на рейки. Як ота… Книжку ви мені ще давали читати, ну, жінка, під поїзд…

– Кареніна.

– О, справді!

– Погано читала, – дорікнула Вольська. – Вона не пила нічого, її життя загнало в глухий кут. Самогубство вважала єдиним виходом. А тут, бач, ніби нещасний випадок. Напився десь молодий чоловік, пізній вечір, очі залиті. Думав на куражі перебігти колію перед трамваєм. Не вийшло, горя наробив.

– Так він же ж не пив, Ярівно!

– Отут заковика, – легко погодилася Анна. – Ніколи не пив, бо організм не приймав. Лікарі це алергією називають. І тут раптом як здрастє. Звичайно, міг напитися з горя, від невдачі. Ніхто його не слухає, кар’єра не вдається, а такий же шанс довести, чого вартий. Не так дружині, як її пихатим батькам. Цілком логічно, причини є…

– Вам же не віриться, – кинула Христина.

– А тобі?

– Ні, Боже мій, – заявила дівчина впевнено.

– Молодець, з другим дорученням упоралася.

Христя була дуже задоволеною. Бо ж змогла вправно прислужитися своїй королівні. Хто ще, крім неї, допоможе, уполює те, що треба.

– З першим ще раніше!

– Знайшла «Купідон» на Десятинній?

– І так, і ні.

– Не розумію поки.

– Сама не зовсім розумію, – призналася Христина. – Вулиця ніби не така велика. Більше будинків, де люди живуть, контор різних та крамниць небагато. Обійшла три рази, в усі двори позазирала. Надибала в одному магазин, вивіска скромна, коштовностями торгують. Дорошенко і Шварц написано. А поруч, у куточку, намальований отой рожевий демон блуду. – Вона зобразила руками подобу малюнка. – Щоки круглі, губатий, кучерявий, голий, одне місце крилом затуляє. Стріла в кулачку.