Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 41

– Бажаєте їхати, мадам?

Не дочекавшись відповіді, візник схопив Аннину валізу. Вольська тривожно зиркнула на Розу, але та бровою не повела. Хоча щойно на пероні перебирала носіями, ще й морщила носа. Її спокій передався Анні, і вона не опиралася послужливому візницькому напору.

– Е, карась! Ану, стерся ластиком!

Вигук грянув з-за їхніх спин. Вольська сіпнулася, повернулася на голос, про всяк випадок відступила, аби не втрапити випадково в халепу. На її місці тут же опинився міцний смаглявий молодик у білій, підперезаній китастим мотузком косоворотці, заправлених у чоботи смугастих штанях і в збитій набакир кепці. У цей момент за спиною візника виріс ще один тип, низенький та вертлявий.

– Шо за шухер на бану! – підозріло й водночас зухвало огризнувся візник.

– Аж страшно стало! – рявкнув смаглявий, і від його тону трохи лячно зробилося Анні. – Аіцин паровоз! Зроби мені вигляд, що тебе довго шукали! Або знайдуть – і тоді тобі, карась, дешевше втопитися!

– Греби осюдова контрабандою! – визвірився візник, чіпко тримаючи валізу за ручку.

– Ну, зараз тобі зроблять весело!

Поки смаглявий забалакував, звідкілясь збоку, ніби з одеського повітря, виринув босий підліток у тільнику поверх чорних матроських кльош. Хоч опинився він тут навряд випадково, демонстративно пройшовся між ворогуючими перевальцем, крутячи на ходу плечима. Різкий, мовби незграбний, необережний рух – і візник отримав смугастим плечем точно в груди. Він міг би встояти, утриматися на ногах. Та вертлявий типчик уже присів за його спиною, вдарив під коліна, миттю став рачки. Коли візник падав через нього – підскочив уже на чотирьох, підкидаючи жертву.

Валізу він випустив – та вона не впала. Багаж хвацько, цирковим жестом підхопив смаглявий. З напівуклоном повернувся до Анни, вільною рукою зняв кепку на знак поваги:

– Просю пардону, мадам! Чужі тут не ходять! Ваші скарби наші люди доставлять у найкращий готель найкращого міста на землі!

Та Вольська дивилася не на нього. Погляд прикипів до поваленого візника. Картуз у падінні злетів із його голови, і Анна водночас із подивом та обуренням впізнала Гліба Коваленка. Натомість Роза не була здивованою. Видовище їй подобалося, вона явно чекала продовження.

Воно не забарилося. Перевдягнений репортер скочив на рівні, сіпнув за карк вертлявого, коротко замахнувся, урізав кулаком у щелепу. Той явно не чекав контратаки, тож не захистився. Але заволав від болю на весь майдан, хоч навряд Коваленко вразив його аж так сильно й боляче.

Тепер на компанію дивилися всі, хто опинився поряд. Без команди круг них збилися в коло глядачі. Жінки штовхалися ліктями, просуваючись у перші ряди, чоловіки горлали всі разом, тож слів не можна було розібрати, а тутешні підлітки-босяки реготали й свистіли. Вольська розгублено крутила головою, і лише спокій Лисицької стримував її від остаточного впадання в розпач.

Смаглявий підскочив до Гліба, б’ючи в русі, у стрибку. Коваленко ухилився, та з двох боків на нього раптом налетіло аж троє. Проти навали репортер устояти не міг. Його знову звалили, заходилися копати носаками, під ударами Гліб ледве встигав прикривати руками найбільш уразливі місця.

– Буде з нього?

Це Роза запитала в Анни, і враз до неї дійшло – лупцювали Коваленка показово, для її задоволення. Хоч учасники екзекуції навряд чи зрозуміли свою справжню місію. Вольська зсунула брови, процідила:

– Припини.

– Та Боже ж мій!

Лисицька розпливлася в усмішці. Потому заклала два пальці до рота і зовсім не так, як личить її світлості графині Вареску, свиснула. Спершу свист вийшов довгим, різким, а нове видовище змусило натовп стихнути й зацікавлено дивитися на шляхетну даму, яка поводиться, мов босячка. Розі все було до шмиги. Вона свиснула вдруге, тепер – коротко, знову коротко, нарешті – ще раз довго.

Побиття припинилося. Захекані екзекутори здивовано зиркнули на Лисицьку. А вона, старанно обтираючи білосніжною батистовою хусточкою кожен палець, веліла:

– Тихо, ша, халамидники! Месьє Лівшиця мені сюди, бикицер!

Босяки перезирнулися, але не сперечалися. Короткі тихі перемовини – і підліток у тільнику вже штовхався крізь щільний натовп. Коваленко тим часом підвівся з пилюки, абияк обтрусився. Розбита губа кровила. Лисицька покрутила хустку, простягнула Анні, заохочувально кивнула. Вольській нічого не лишалося, як власноруч простягнути побитому хустинку. Гліб узяв мовчки, Анна тут же відвела погляд.

– Так я шото не пойняв! – почулося поруч. – Ілі шо за гармидер!

До них уже квапився тлустий добродій, надмірно спітнілий, у сірій піджачній парі та м’ятому котелку. Вгледівши ту, кому знадобився, товстун збавив оберти, притлумив гнів, заговорив із сумішшю подиву й провини:

– Я дико вибачаюсь, мадам Розо! Я ж не знав, що тут є ваш інтерес!

– Чи я маю когось попереджати про свої справи, месьє Лівшиць? – запитала Лисицька суворо.

– Так за вас ходять чутки, що мадам давно нема в Одесі!

– Чи вам повилазило, месьє Лівшиць – чи це для вас не я?

– Дико вибачаюсь, мадам Розо. Ви знаєте правила. Тут для всіх, крім моїх, чужа територія. І коли якийсь невихований шлімазл хоче зустрічати на своєму коні чужих пасажирів – шоби да, так ні! Чужих завжди треба трошки навчити! Ви могли б дати знати, мадам Розо.

– Ви знаєте за мене, месьє Лівшиць. Я даю знати тоді, коли хочу. А зараз я хочу, аби мене з подругою повіз оцей халамидник. – Роза кивнула на побитого Гліба, який саме натягував брудного картуза. – Я теж дико вибачаюсь, що він заїхав на чужу територію. Більше такого собі не дозволить. А покараю його сама, щоб ні вашим, ні нашим. Він довезе нас, куди треба, зовсім безплатно. І безплатно завантажить наш багаж на свою колимагу. Передайте від мене уклін мадам Лівшиць. Їй скоро?

– Дай Бог, до кінця осені. Самі ж бачите, мадам Розо, доведеться годувати ще один, четвертий рот.

Скандал затихнув – глядачі розсмокталися.

До готелю їхали мовчки.

Після ранкової пригоди Вольська не мала бажання ані роздивлятися місто, про яке багато чула, ані взагалі про щось говорити. Лисицьку вважала зрадницею, і від сварки й розриву стримувало лише те, що без Розиної допомоги її розслідування не зрушить із місця. А одеський вояж буде марним. Не надто вразило Анну й те, що на неї чекали апартаменти люкс у «Лондонському» – одному з найкращих тутешніх готелів на Приморському бульварі. Гостю зустріли з шиком, як того вимагав клас готелю, і Коваленко, дочекавшись, поки розвантажать екіпаж, сіпнув віжками й поїхав геть, теж не спробувавши зронити пари з вуст. Роза ж піднялася з Анною в її номер, сама дала лакеєві на чай, замовила холодного шампанського. Щойно зачинилися двері, Вольську зрадила витримка:

– Як накажеш це розуміти? – просичала вона. – Звідки цей нахаба тут узявся – здогадуюсь. Про твої київські справи тепер теж. Для чого він тут потрібен – ось питання. І знай, – Анна націлила на Розу обтягнутий прозорою рукавичкою палець, – жодне твоє пояснення й виправдання мене не влаштує! Я нічого не прийму!

– Тоді для чого вимагаєш? – Лисицька далі зберігала спокій, чим бісила Анну ще більше. – До твого відома, Глібка знає вже трошки більше, ніж ми з тобою накопали. Справі це не заважатиме. А мені тут потрібна людина, яку ніхто не знає.

– Моя думка тебе не цікавить?

– Слухай сюди, Анько, – нарешті Роза взяла серйозну ноту. – Я не забула, як минулого разу саме твій дружок запхав довбешку в пекло. Ані я, ані тим більше – ти, не могли попхатися в той картярський гадючник. А те, що Глібка там надибав, дало тобі, Анько, ключик до вбивства твого любого мужа.

– Я не забула й ціную.

– Зараз в Одесі інша історія. Ти зволила бачити на власні очі – мене тут упізнають, якщо я сама того захочу. Тільки ж світитися, коли шукаєш того падлючого Лялькаря, мені не посміхається. Тим більше не можу підтягнути когось із тутешніх знайомих. Одеса – місто маленьке, усі знають усіх. Необережний інтерес – і Лялькар та всі пов’язані з ним заляжуть на дно. Тим більше, коли в цьому всьому якимось боком замішаний месьє Зевс. Я трошки встигла розказати тобі за нього…