Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 49

– Так, – більше слів Анна не знайшла.

– Ви й далі хочете, щоб ваша, гм, місія була успішною?

Аби не «такати» втретє, Вольська мовчки кивнула.

– Цього разу все буде дуже пристойно, – пообіцяв Штейгауз. – Доручу вас людині з більшим досвідом, ніж телепень Поль. Тим більше, ви можете їй довіритися, адже ви знайомі.

– Що? – не зрозуміла Анна. – Знайома? З ким?

Штейгауз легко, але наполегливо розвернув Вольську в потрібний бік.

– Добрий вечір, Анно Ярославівно. Скільки літ, скільки зим. Яка несподівана та до біса приємна зустріч.

За звуками скрипок та людським гулом вона не почула кроків ззаду себе. Навіть якби почула – тут усі довкола ходять. Нічого особливого.

Як не було нічого особливого в зовнішності чоловіка, який говорив до неї. Сірий погляд, жодних особливих прикмет. Навіть фрак не вирізняв, навпаки, дозволяв зливатися з іншими гостями у фраках, розчинитися серед них, загубитися.

– Добрий вечір, – повторив Петро Лямін.

Тринадцяте число, ось і не вір – чомусь майнуло в голові Анни, перш ніж устигла злякатися.

Тепер – по-справжньому, сильно.

Гембель[35]. – Тиха бухта. – Лисиця проти Лева. – Страшно цікаво. – Лисиця проти Вовка.

Роза першою відчула біду.

Не могла пояснити. Просто тенькнуло серце.

А Лисицька знала себе дуже добре.

Відтоді, як дівчиськом – сиротою пішла з цирку шапіто у великий, жорсткий та жорстокий світ, спершу, аби вижити, змушена була робити чимало поганих речей. Потім, коли вирішила замість виживання почати жити, відчула смак гріха й пороку. До зрілого віку, якого досягнула тепер, зробилася цинічною, збила докори сумління на мозолі. Чуже горе зазвичай не торкало, не вражало, не переймало. Звикла вирішувати свої проблеми самотужки, ризикувати, влазити в авантюри, вигравати, програвати, падати, видихати, утрачати майже все. І починати заново – аби цього разу виграти, здобути вдвічі більше, якщо не втричі. Здається, не було вже такого, чого б Роза не знала, не бачила чи не могла собі уявити.

Та не все довкола лишало байдужою. Траплялося різне, від чого вона не могла просто відмахнутися. Мовляв, хай собі, мене не обходить, вигрібайте самі. Серце стиснулося, коли дізналася про звірячі вбивства зовсім юних дівчаток.

Ні, професійну шахрайку на прізвисько Лисиця не обходило, що підлітки продають себе. Хтось не бачив інакшого способу годувати батька-інваліда, спрацьовану й спиту матусю, менших братиків-сестричок. Звісно, Розі не могло подобатися, коли з такими дівчатками поводяться погано. Хоч мадам з борделю, хоч вуличний кіт-сутенер, хоч пихаті пани-клієнти, для яких юні повії – людське сміття, не інакше. Але вона й не готова була опікати всіх і кожну окремо. Є ситуації, коли життя не лишає вибору, крім як дбати про себе змалечку.

Але полювання на нещасних дівчаток, котрі не ладні себе захистити, ще й збочені фантазії – перевдягати жертв ляльками… Ні, навіть для цинічної Лисиці занадто. Ось чому зацікавилася, перейнялася, ось чому поїхала до Вольської по допомогу. Серце покликало, інакше не скажеш.

Тож Роза сердечним сигналам довіряла. І зараз воно зрадницьки занило, захололо, ще й невидима міцна долоня стиснула всередині. Так відгукнулося, щойно дізналася з Глібової записки про запрошення для Анни. Добре, хоч посильний з номерів застав її на місці. Не барилася, миттю зібралася, була на Преображенській хвилин за сорок після Коваленка, не пізніше. Похвалила, що відразу її шумнув.

Далі потягнулися години чекання. Вони з Глібом не придумали нічого розумнішого, як вдавати парочку. Ідея банальна, але робоча. Біда в тому, що обоє не уявляли собі, скільки часу доведеться отак гуляти туди-сюди кварталом. Рано чи пізно фланери впадуть в око комусь із тих, хто дбає про безпеку вечірки. А в тому, що сторожа десь є й пильно стежить за вулицею, не мали сумніву ані Роза, ані Гліб.

І ще більша біда – жоден не знав, скільки треба чекати й на що. Відтак інших варіантів тримати особняк, де зникла Анна, однаково не малювалося. Тож вирішили не маячити в полі зору лакеїв при дверях. Походжати, перетинаючи вулицю всякий раз в інший бік. Мінятися місцями на ходу. Неабияка конспірація, та все ж таки.

– Ося сам прислав запрошення, – міркувала Лисиця вголос, щоб не мовчати. – Неблизько його знаю. Воно мені треба, на чому він робить собі справи й боби[36]. Тільки за ці дні дізналася про Осю стільки, шо Боже ж мій. Для чого воно мені треба, ці манси[37].

– А простіше? – перепитав Гліб.

– Ося Штейгауз сам ніколи не підніме тухес, коли не має до когось особистого інтересу, – пояснила Лисиця. – По Аньку нашу він прислав диліжанс. Має до неї інтерес. А ще зранку не знав про її існування. Ой, Глібко, гембель намалювався. Ще й який гембель. Для Аньки – і для нас за компанію.

– Який план?

– Туди, всередину, нас не пустять. Не звали. Аби мені хоча б до обіду знати про запрошення – я б уже туди протирилася. Ще й із таким кавалером – ховайся. Тепер усе, зливай воду. Поки Анька з парадних дверей не вийшла – гуляємо.

– Не вийшла. Далі що?

– За хвоста себе вкуси, – огризнулася Роза. – Ляпаєш ляпалом дурним.

Насправді злилася на себе. До чого тут Коваленко, коли вона сама не склала плану порятунку Анни. Найбільш прикро: не знала, з якого боку до проблеми підійти. Не часто Лисиця мала такий гембель, ох не часто…

Раптом парадні двері штовхнули зсередини.

Лисицька зачепила це бічним зором, бо ряжені лакеї незвично заметушилися. Той, котрий стовбичив із лівого боку, потягнув дверну ручку на себе вже після того, як стулка масивних, важких дверей подалася вперед. Його напарник устиг потягнути стулку зі свого боку – і його відштовхнули плечем.

Жінка у вихідній сукні висіла на шиї чоловіка у фраку, але без циліндра. Вечір уже остаточно вступив у права. Тож зі своєї позиції, з тротуару на протилежному боці вулиці, ще й на відстані, під кутом, ані Роза, ані Гліб не могли його розгледіти як слід. Проте світло, що падало з вікон, дозволяло побачити: жінка не обіймає чоловіка – тримається за його шию. А мужчина, своєю чергою, підтримує її обома руками.

Тому й рухався плечем уперед.

– Сукня, – процідив Коваленко. – Її сукня.

– Точно?

– Фасон. Я розгледів, коли перехопив тут… Анна… Чорт, це ж Анна…

Гліб смикнувся вперед, не контролюючи себе.

– Куди! – прошипіла Роза в спину, схопивши за фалду піджака. – Спалишся, і вона з тобою разом.

Чомусь Лисицька не мала сумніву: репортер правий.

З Анною таки халепа.

Серце сильно тіпається, недарма.

Тим часом назовні швидко вийшла ще одна чоловіча постать у чорному фраку. Цей циліндр не забув, але коли заходився підтримувати Анну з іншого боку, вона махнула рукою – убір злетів із голови. Запопадливий лакей кинувся підіймати. Здмухнув, подав власникові. Той невдячно гримнув, кинув щось різке, коротке, гнівне. Лакей не відступив – відскочив від гріха подалі.

До дверей підкотив критий екіпаж.

– А ми стоїмо, як телята – і дивимося, – вицідив Коваленко.

– Рипнешся – приб’ю, – пообіцяла Роза, хоча думала так само.

Чоловіки підхопили Анну з двох боків. Раз-два – підсадили, запхнули всередину. Три-чотири – сіли за нею. Та екіпаж лишився на місці, аж поки з будинку не вийшов третій чоловік.

– Ося, – видихнула Лисицька. – Вуса врозліт звідси бачу. То його гордість.

Штейгауз застрибнув у екіпаж.

– Ося, – повторив Гліб, проводжаючи закриту карету розпачливим поглядом.

– Сам поїхав, – процідила Роза. – Коли так, хвоста йому наша Анька присмалила, шо Боже ж мій. Знати б, коли і як устигла.

– Лялькар там. Вона сказала.

– Або – не там, – парирувала Роза. – Або це сам Ося. Або один із трьох, хто забрав її зараз з собою. Нічого ми з тобою, Глібку, не знаємо.