Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 5

Вольська знову надпила чаю. Смак зробився трошки іншим. Мабуть, напій повинен трохи настоятися, вирішила вона подумки.

– Значить, або я була першою жертвою шахрайки і відлякала її – або ніхто до мене навіть не здогадався. Хоча… Поставмо себе на її місце. Вашій публікації два тижні. Припустімо, тиждень вона обдумувала, зважувала, міркувала. Однаково хтось до мене мав би попастися на гачок. Вона божилася повернути гроші. Навряд чи хтось їх дочекався. Будуть скандалити? Ні. Доведеться визнати, що спіймали облизня, дозволили обкрутити себе якійсь, даруйте, шмаркачці.

– Я б так не сказав, – заперечив Коваленко. – Судячи з усього, дівча з досвідом, як на свій вік. Ось що ми зробимо, – він підсунув записник ближче. – Опишу все, не шкодуючи фарб. І зазначу: всі, хто потерпів, можуть анонімно зголошуватися до редакції, до мене особисто. Так, маю надію, картина незабаром набуде об’ємних форм. Ми з вами її викриємо!

Анна відколупала срібною виделкою шматочок штрудля. Розполовинила срібним столовим ножиком. Поклала до рота, замислено прожувала.

– Хочу, аби ви краще зрозуміли мою мотивацію, – мовила по тому. – Якби так діяла старша за віком особа, я б махнула рукою. Не дала одурити себе. Тим більше – Христю, бо ця справді намірилася заплатити шахрайці з власних заощаджень. Ну, втекла. Ну, повернулися додому, посміялися. Тільки ж за справу взялося дівчисько шістнадцяти років. Напевне, гімназистка. Причому – з непростої родини. Припускаю, пане Коваленко, що вона щиро вважає себе недоторканою. Як і її батьки, особливо – тато.

У цей момент Гліб, слухаючи її, саме пив коньяк. Від несподіванки поперхнувся, закашлявся. Анна спокійно підвелася, обійшла стіл. Кілька разів так сильно, як могла, гепнула його розкритою долонею по спині. Поки Коваленко переводив подих, вона повернулася на своє місце. Торкнулася пальцями чашки – чай поволі вистигав.

– Анно Ярославівно, – вичавив репортер на видиху. – Я не маю жодних сумнівів щодо ваших здібностей робити несподівані висновки й викриття. Гаразд, ви читаєте мої публікації й відразу розкусили шахрайку. Але на Бога – звідки ці здогади про батьків? Може, навіть знаєте, хто вони, прізвище назвете?

– Якщо треба – подумаю трохи, сплету кілька серветок і матиму кілька підозрюваних. – Вольська говорила серйозно, Гліб вірив їй безумовно. – Їх слід шукати серед чиновників досить високого рангу, котрих нещодавно перевели на службу до Києва з Петербурга, Москви чи з котроїсь з губерній великої Росії. Мова, пане Коваленко. Точніше, вимова. – Знову зробила ковток чаю, напій починав смакувати. – Шахрайка говорила російською.

– О, здивували! – вигукнув Гліб. – Ледь не весь Київ говорить російською, і то давно!

– Не лише Київ. Харків, Полтава, Житомир. Звісно ж, Чернігів, родом з якого назвалося дівчисько. Тільки ж ми з вами, народжені в Києві, а також будь-хто інший, народжений у тому ж Чернігові чи іншому українському місті й містечку, – Анна наголосила на останніх словах, – розмовляє інакшою російською, ніж ті, хто щороку, з травня по серпень, їдуть сюди з великої Росії на київські фрукти, винаймаючи тут дачі. Ніколи не звертали увагу, ніколи не ловили вухом різницю? Вони або тягнуть голосні звуки, або навпаки – ковтають їх. А ще їхнє «ге» дзвенить, тоді як наше – бомкає.

– Нічого собі порівняння! Анно Ярославівно, ви такими óбразами мислите – ніколи не пробували писати? Хоча б віршувати щось таке простеньке…

– Не підлещуйтесь, не куплюся, – Вольська тепер акуратно відрізала новий шматок штрудля. – Дівчисько розмовляло з нами російською не по-київськи. Логіка підказує: у Києві вона недавно. Вік не дозволяє мешкати самій. Отже – вона тут з батьками. Чому на своє полювання подалася на Татарку, а не шурувала десь ближче, біля Володимирського собору чи Лаври? Дбала, щоб навіть випадково не потрапити на очі тим, хто може її впізнати. Звідси маємо висновок: батьки обживаються на новому місці, уже влаштовували кілька прийомів. І ось ще маєте – пора року.

– До чого тут…

– Літо, – Анна легенько постукала виделкою по краю тарілки. – Родина переїхала до Києва під час літніх канікул, не раніше. Інакше б юна шахрайка проявила натуру раніше. Чи бодай краще знала місто. Бачите, – вона посміхнулася, – коло ймовірних підозрюваних звужується до щонайбільше десятка осіб, призначених сюди влітку. Як покарання чи як заохочення, не має значення. Тим не менше, я її перевірила додатково. Поставила примітивну пастку – і вона попалася.

– Пастку?

Перш ніж пояснити, Вольська віддала належне штрудлю. Прогнала підступну у своїй крамольності думку, що помічниця готує їх не гірше, але так само. Порівняння куховарських здібностей Христини Попович із якимось рестораном дуже ображало почуття дівчини, навіть якщо Анна ніколи їй уголос про це не скаже.

– Я спитала, чи служить у салоні мадам Ставніцер рудий Семен, відставний городовий. Дівчисько не вагаючись відповіло – так.

– А хто це – рудий Семен?

– Ніхто, – просто відповіла Анна. – Тобто, можливо, десь на білому світі й живе рудий чоловік на ім’я Семен, котрий раніше служив городовим. Але при тому салоні його нема. Вигадала. Шахрайка ж того не знала. І не лише тому, що про нього не згадуєте ви у своїй публікації. Припускаю, предмет нашого інтересу навіть не знає, де розташований салон мадам Ставніцер. І яка на вигляд сама мадам. Словом, дівчисько нахабне, діяло, як то кажуть, на арапа[6]. Знало, повторюся – перевіряти її ніхто не буде. Тому й само не потурбувалося зібрати більше потрібних для її оборудки відомостей, передусім деталей. – Вона зробила великий ковток уже вистиглого чаю. – Все, пане Коваленко. Робіть із цим, що хочете. Мене бентежить вік нахаби. Якщо не зупинити, з неї може вирости ще та паскуда.

– Ваші побоювання зрозумілі, – мовив Гліб. – Історія сама по собі пікантна. Тягне на сенсаційність. Звісно ж, після відповідної обробки рукою майстра.

– Помрете ви не від скромності, – гмикнула Анна.

– Усі ми гості на цьому світі. І колись кожен із нас від чогось помре. Наприклад, від життя, – по-філософськи зауважив Коваленко. – Тим більше після такого дарунку мушу вам віддячити.

– Хочете заплатити за інформацію? – посміхнулася Вольська.

– Хочу запросити на зване прийняття. Кажу ж, подумав про вас, щойно отримав адрес. Там на дві персони.

Брови Анни стрибнули догори.

– Навіть так! Ви вже бачите мене своєю дамою!

– Розумію, що жодного приводу мені ніхто не давав, – Гліб з удаваною скромністю потупив очі. – З іншого боку, вам варто почати виходити в світ.

– Звідки такі висновки?

– Удова одного з найкращих київських слідчих мала б нарешті зняти жалобу й почати жити так, як жила раніше. Це не моя думка! – Коваленко швидко випередив обурливу тираду. – Про Анну Вольську не повинні забувати в Києві. З’явившись на прийнятті, ви нагадаєте про себе. Власне, я зараз спробував озвучити думки тих, хто вас побачить за, скажімо так, певних обставин.

– І вирішить – Анна Вольська шукає жениха.

– На вас звернуть увагу, – м’яко пояснив Гліб, раптом стишив голос. – Анно Ярославівно, вам же зараз треба знати не лише з газет, що відбувається в місті, чим воно живе.

– Саме зараз?

– Ви ж натякнули не так давно – маєте намір надавати приватні консультації. Хочете розмістити подібну об’яву в газетах власним коштом? Чи все ж таки розмови в неформальній обстановці важливіші? Або вас бентежить моя скромна персона?

– Оце – в останню чергу! – вигукнула Анна. – Не лестіть собі. Ви лише супроводжуєте мене. Як паж.

Сказавши так, Вольська замовкла, ніби поперед горла застряг сухий шматок.

Аж тепер дійшло: погодилася вийти у світ у супроводі Коваленка. Ще й не спитала куди. Хоч хвилину тому не мала подібного наміру. От же ж! Сама розплутує клубки – а дозволила собі потрапити в таку примітивну пастку.

Ще й чоловічу.

Як не крути, правду він каже: відвикла вона трошки від людей.