Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 55

– Чому ідіоти? – вирвалося в Поля.

Погляд Ляміна змусив замовкнути. Анна тим часом змогла схопитися ще міцніше, стиснула шию. Слала Полю сигнал, але не ясно, чи зрозумів. Так чи інакше, чоловічі руки схопили її зручніше. Додалася друга пара рук, зараз двоє кавалерів у фраках похапцем виводили зі світського прийняття зомлілу даму у вечірній сукні.

На вулиці Вольська дозволила собі отямитися. Пустила Поля, копнула Ляміна ліктем, рвонулася.

– Пустіть уже, негідники! Я кричатиму! Поліцію гукну! – і тут же спробувала втілити погрозу, видихнула: – Полі…

Важка долоня чоловіка без прикмет затулила їй рота.

– Хочеш жити – глохни, сучко!

– Та хто ви такий! – це вже стрепенувся Поль, якому нарешті набридло грати роль статиста в чужій виставі. – Тут пристойний дім! Пристойне шляхетне зібрання! Я знаю цю даму! Або ви зараз…

– Або – що? – Лямін говорив тихо, але загроза від того не виглядала меншою. – Стули пельку, зелень шмарката. Ще слово – теж дограєшся.

Хотіла Анна скористатися сваркою, вибрати момент – не вийшло. З-за рогу вже наспіла карета. Лямін забрав долоню від її рота, поклав на шию, стиснув, щоб зробити боляче. Ураз перехопило подих, в очах зробилося по-справжньому темно.

– Залазь, покатаємось, – вицідив Лямін.

До трійці вже квапився Штейгауз, де й подівся світський лоск.

– Їдемо всі, – наказав, перехопив збентежений погляд Поля. – Чого витріщився? Уліз – не відкрутишся. Давай, волочи подружку!

– Куди я вліз? Месьє Штейгауз… Ося…

– Зараз тобі все пояснять, – гаркнув Лямін. – Краще не зли мене. Осю, у тебе на хазяйстві всі такі поци чи це один вундеркінд?

– Полю, ти їдеш з нами, – Штейгауз трохи пом’якшив тон. – Хоча б тому, що вдвох ми з дівкою не впораємося. А ти третій, але вже не зайвий. Заплачý окремо, не образишся.

Поль більше не сперечався.

Собі дорожче.

Очей Анні не зав’язали.

Чи то забули за метушнею. Чи то вирішили – не треба аж так дбати про безпеку, все одно нікому вже нічого полонянка не розкаже. Вона не бачила, куди її везуть, адже екіпаж закритий, ззовні – вже темно. Зате коли привезли, місце впізнала відразу. Колодяжний провулок, контора Йосипа Штейгауза.

Власник вийшов перший. Лямін без церемоній виштовхнув Вольську, вона не вийшла – вивалилася. Заорала б носом, якби Ося вчасно не підхопив. Поль залишив екіпаж останнім. Чоловік на передку, зовсім не схожий на візника, молодий, і Анна помітила – без вусів та бороди, коротке волосся, азійські риси.

– Заїдь глибше у двір, чекай, що скажу, – кинув йому Штейгауз, заходився відчиняти вхідні двері.

Під конвоєм Ляміна полонянка пройшла конторський передбанник. Велику кімнату, де сиділи, – вона бачила їх на власні очі, – чемні люб’язні клерки. Потім – кабінет з неодмінним портретом імператора на стіні. Там не затрималися, Йосип провів ще далі, прочинивши непомітні сторонньому двері, заховані за важкими шторами червоного оксамиту.

Чиркнув сірник. Штейгауз засвітив свічку в підсвічнику на столі. Потім – другу й третю. Нарешті Лямін пустив Аннину руку. Вона побачила прямокутне приміщення з голими стінами. Шкіряна канапа, широке крісло, квадратний сталевий сейф у кутку.

– Це викрадення! – вигукнула Вольська.

Пішла в атаку – налетіла на Ляміна, шваркнула розкритою долонею по обличчю. Вдруге не вийшло: безбарвний зловив за обидві, сіпнув до себе, тут же відштовхнув до крісла. Навряд хотів, аби сіла, не впала. Доводив, хто тут влада, не лишав жодного шансу, відразу принижував, послаблював волю. Анна вирішила далі сидіти на підлозі, проте нагодився Поль – простягнув руку, допоміг підвестися.

– Сіла! – гримнув Лямін.

– Осю! – обурено вигукнув Поль.

– Заспокойтеся, – Вольська спробувала посміхнутися йому, вийшла хвороблива гримаса.

– Сядьте, мадам, – Штейгауз нарешті виступив на перший план. – Сядьте й слухайте. Нічого нового про себе не почуєте. Та маєте зрозуміти, чому ви тут. Насправді дякуйте ось йому, – він кивнув на Поля, ще більше збентеживши того.

– Мені?

Анна обсмикнула зім’яту сукню, поправила збиту зачіску. Сіла, тримаючи спину прямо. Адреналін так розгарячив кров, що витіснив природний, цілком зрозумілий страх. Поки бурлило, Вольська відчувала сили боротися.

Її викрадення Гліб напевне бачив. Отже – знає Роза. Це додавало куражу. Хоча скільки треба триматися та чи не випарується кураж, Бог його знає.

– Справді, до чого тут ваш Поль, – поцікавилася й собі.

– Сьогодні на пароплаві стався прикрий інцидент, – нагадав Штейгауз. – Аби його загладити, я й запросив вас. Без задньої лихої думки, Анно Ярославівно. Повідомив мене про випадок Поль. Бо пригода, що вас обурила, сталася найперше з його вини. Поль служить у мене не так давно…

– Але знає, чим займається ваша контора, – уставила Вольська, глянула на Поля. – Сутенерство, звідництво. Іноді, як пощастить – маленька романтична пригода для вас. Або – дівчисько, за послуги якого платити не треба. Чимало вигод, хіба ні?

– Вам не вийде мене присоромити, – відчеканив Поль. – Жінки, котрі приходять до нас, самі шукають інтимних або романтичних пригод. Я прийняв вас за першу категорію.

– Є різниця? – Вольська здивувалася щиро.

– Комусь, пардон, свербить одне місце. Але партнер потрібен безпечний, без фантазії, без претензій. З такою самою сверблячкою. Ну, а комусь треба імітації стосунків, романтичної пригоди, короткої, але красивої казки. Тобто не відразу бика за роги, а, як би пояснити…

– Ти вже все пояснив, розумному досить! – Штейгаузу набридло, не дав довести думку до кінця. – Тепер розумієте, Анно Ярославівно, чому наш теоретик поквапився покаятися мені. Я, нагадаю, вирішив залагодити інцидент, дбаю про репутацію фірми. Проте, мадам, ви також маєте зрозуміти ще й таке. Подібні непорозуміння в практиці нашої фірми – насправді рідкісні випадки. Тож мене зацікавили водночас ви самі, ваш тип. На вашу біду і мою удачу, мій партнер, якого ви знаєте, – кивок на Ляміна, – зовсім недавно зіткнувся зі схожим непорозумінням. Після візиту однієї клієнтки до його контори, яка є нашим філіалом, щось пішло не так. Він мусив терміново згортати справи, а ми зазнали збитків. Тож я розказав партнерові про дивний інцидент. Пан Лямін захотів подивитися на вас. І впізнав.

– Тепер збреши, що ми не знайомі! – рявкнув безбарвний, перекривив, згадуючи їхню зустріч. – Мене ціка-авить можли-ивість зустріча-атися з поря-адним чоловіком! – Голос знову зробився звичним. – Що ти винюхуєш, нишпорко?! Чого тобі треба?! Де в тебе свербить?!

– Анно Ярославівно, ви навряд прийшли до нас випадково, – сказав Штейгауз. – Тільки дуже прошу поваги. Не тримайте мене з партнером за ідійотів. Не кажіть, що київська філія раптом зачинилася, і ви поїхали шукати порядного чоловіка сюди, до Чорного моря.

– «Купідон» не зачинився. Він згорів. – Вольська подивилася Штейгаузу просто в очі. – За ідіотів не триматиму, розкрию карти. Полю корисно буде послухати.

– Чому саме мені?! – молодика ставлення присутніх чим далі, тим більше ображало.

– Зрозумієте. Адже вас я теж за ідіота не тримаю. – Анна засовалася, умощуючись зручніше, немов сиділа не в полоні у вбивць, а вдома, у своєму кабінеті, на власному кріслі. – Месьє Осипе, ваш партнер пояснив вам, чому спалив контору? Його налякав і стривожив мій натяк на одного молодого київського поліцейського, який напередодні заходив у той «Купідон». І якби його привели туди пошуки тих, хто торгує жінками, нехай у тому і є добра воля більшості з них, – Лямін би не тривожився. Премія поліцейському чиновнику, котрий усю контору покриває та прикриває, вирішувала проблему. Не треба було кидати труп поліцейського під трамвай, перед тим вливши в нього спиртне. Але і того нещасного, і потім мене – привели до вашого кубла пошуки вбивці дівчаток. Того самого, який перед жахливою смертю перевдягає їх у лялькові сукенки. Ви знаєте його, Йосипе Штейгауз. Ви теж, Петре Лямін. А вам про це щось відомо, Полю?