Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 57

– Я не можу гратися, коли вдома хтось є, – тон юнака зробився капризним.

– Гратися, – підхопила Вольська, намагаючись говорити лагідно, як із прикрою дитиною, навіть перейшла на «ти». – У тебе є іграшки. Де вони, Сево?

– У кімнаті для іграшок, – відповів він охоче.

– Кімната – тут? Ти покажеш мені?

– Мені мама заборонила знайомити з іграшками чужих.

– Так давай не будемо чужими. Познайомимося, станемо ближчими. Мене звати Анною.

– У тебе мотузка на руках, – мовив Сева без жодного подиву, наче так треба.

– Та стуліть уже писки, обоє! – не витримав Лямін. – Чорт, упали обоє на мою довбешку! Теж мені, друзяки! Хочеш забалакати цього бевзя? Не вийде нічого, не старайся!

Руки затерпнули. Але якщо поворушити ними, шворка врізається сильніше. Біль стає нестерпнішим, ще кілька рухів, і шкіра здереться до крові.

– Знаєш, Всеволоде, для чого цей чоловік прийшов до тебе додому так пізно? – запитала Анна, не зважаючи на бурчання Ляміна. – Ти знаєш його?

– Ні.

– А того, хто був із ним, хто поїхав шукати твою маму?

– Ні.

– Ти ж не можеш гратися, коли хтось є в будинку? Їм тільки того й треба. Сево, ця людина хоче забрати твої іграшки.

Такого кроку Петро Лямін не чекав.

Тим більше не чекав, що молодик із жіночими рисами, на позір безпечний, ураз перетвориться на хижака. Того самого, якого Анна розгледіла в Севі Рувимову тоді, на корабельній палубі. Його іграшки – це його здобич.

Спробуй забрати іграшку в капризної дитини.

Спробуй забрати здобич у хижої тварини.

Нічого Всеволод не сказав, навіть не перепитав. Чужак прийшов, аби не дати йому гратися, заволодіти найдорожчим. Вольська вгадала в блідому молодикові силу. Та не думала, що аж така вивільниться.

А ще він рухався, мов змія атакує.

Мить – і Севині руки вже стискали голову Ляміна. Анна прикипіла до дійства. Не могла відвести погляду від огидного, моторошного видовища. І просто в неї на очах Рувимов, напружившись лише трохи, різким, поза сумнівом – відпрацьованим, відшліфованим рухом скрутив Ляміну в’язи.

Зламав.

– Ти не забереш мої іграшки? – запитав, мовби нічого незвичного й не сталося.

– Хочу подивитися. Мені цікаво, – сказала Вольська, намагаючись звучати переконливо, заспокійливо.

– Мені не можна нікому показувати свої іграшки, – затявся Сева.

– У мене ніколи їх не було.

– Кого?

– Ляльок, – мовила Анна.

– Ти дівчинка. У тебе мали бути ляльки, – Рувимов хоч і здивувався, та знову не виявив характерних для подиву емоцій. – У дівчаток ляльок не забирають.

Вольська відчула, що наблизилася до розгадки впритул, навіть залізла всередину неї.

– А в тебе – забирали? – спитала обережно, аби не відлякати.

– Татусь забирав. І ламав. Казав, що я народився мужчиною. А мужчини не граються ляльками. І він зробить з мене мужчину.

– Зробив?

– Зробив. Я мужчина.

Прозвучало буденно, без пафосу та піднесення. Всеволод Рувимов не хвалився. Він говорив очевидні речі. Від розуміння яких, від осягання іншого, глибоко прихованого смислу почутого, Анні вкотре за цей довгий, мабуть – найдовший за все її життя вечір, стало страшно. До завмирання серця, до памороків, до судом, до сухості в роті.

– Сево… – ледь вичавила Анна. – Сево… Може… Ти б звільнив мені руки?

– Ну, нехай.

Йому не треба було ножа, ножиць чи іншого гострого предмета. Вистачило тонких, але сильних, міцних пальців. Трохи напруги – і шворка розірвалася. Вольська полегшено стряхнула кистями, глянула – глибокі сліди лишилися, проте шкіра не здерлася.

– Цікаво, як роблять мужчин із тих, кого тягне гратися ляльками. Розкажеш?

– Татусь закривав мене в підвалі. Тут, де зараз я тримаю свої іграшки. Я сидів, ламав ляльок сам. Своїми руками. Спершу не хотів. Потім навіть сподобалося. Ти докторша? Як той пан із бородою.

– Чому докторша? – І тут же перепитала: – Який пан із бородою?

– Матуся возила мене до нього. Ось улітку. Бо сказала, що тут, в Одесі, мене не треба нікому показувати. Чутки підуть рано чи пізно. Недобре для Рувимових.

– Возила до лікаря… Улітку… – страх не зник, але здогади трохи притлумлювали, відсували його. – Ви з мамою їздили до Києва?

– Там тихо, – кивнув Сева. – Не в Києві самому, він як Одеса, гамірно. А в лікарні мені сподобалося. Парк, дерева, церква. Люблю церкви, вони красиві.

– Довго ти там був?

– Не в лікарні, у Києві, – пояснив молодик охоче і, схоже, поволі просякав до Анни довірою. – Ми жили в готелі. Їздили щодня туди, де лікарня й церква.

– Даруй, тобі скільки років?

– Багато. Цілих вісімнадцять. Так матуся сказала лікарю.

– А ти сам не знаєш?

– Мені все одно, – знизав Сева плечима. – Слухай, ти ж нікому не розкажеш, якщо я піду пограюся іграшками?

У його очах майнуло щось нове, ще більш лякаюче. Хоча Вольська й не уявляла зараз, чим можна налякати її сильніше.

– Не розкажу. Слово даю. Це буде наш секрет. Тримай.

Анна простягнула правицю, зігнула вказівний палець гачком. Боялася – не второпає. Проте Сева радісно посміхнувся, підчепив її зігнутий палець своїм, легенько гойднув.

– Ну, ходімо. Бо матуся ось-ось повернеться. Їй наш секрет не сподобається. Ти ж не скажеш? – перепитав підозріло.

Вольська переконалася остаточно: своєму настрою Всеволод не хазяїн, не керує ним. Навпаки, юнакові навіть подобається така швидка, зовсім позбавлена контролю зміна настрою.

Можливо, він божевільний.

Чому можливо – точно божевільний.

Але той, кого вона охрестила Лялькарем, цілком усвідомлює власну непередбачуваність.

І така риса Лялькареві подобається.

Дуже.

Анна обійшла мертве тіло, Рувимов переступив.

Рухаючись за ним, Вольська проминула кухню. Там Всеволод намацав і повернув вимикач на стіні, засвітивши лампочку. Взяв з підвіконня велику товсту свічку в масивному підсвічнику в формі лев’ячої лапи. Нижній край обліпив жовтавий віск. Запаливши ґніт і прихопивши коробку сірників із собою, Лялькар посунув у дальній куток. Там були кручені сходи, вони вели вниз на пів поверху та впиралися в прямокутні двері, зачинені на два важких навісних замки. Передавши свічку супутниці, Рувимов видобув з правої кишені штанів два ключі, скріплені просмоленою чорною шворкою. Не приміряючи, знаючи, який куди, відчинив обидва.

Вольська чекала – зсередини потягне вологою. Нічого такого, навпаки, неначе до звичайної жилої кімнати запросили. Тут було хай і темно, але чомусь затишно. Лялькар рушив далі вниз, і Анні нічого не лишалося, як не відставати, присвічувати. Спустилися ще на пів поверху.

Знову двері, не такі важкі, без замків, лише засув металевий брязнув.

Отепер потягнуло нечистотами. Не різко, не аж так сильно, проте відчутно. Запах змішувався з різким парфумним ароматом. Хоч не міг зовсім перебити неприємний, та все ж пом’якшував.

А ще в кімнаті вгадалося життя.

– Ось мої іграшки, – Лялькар говорив гордо, ступив крок набік, даючи гості змогу все роздивитися як слід.

Світла великої свічки виявилося досить, аби побачити – і жахнутися.

Очам Вольської відкрилася справжнісінька лялькова кімната. Вона мала схожу в дитинстві. Тільки ця була в натуральну величину, для живих, дорослих ляльок. Тут оселили іграшок, які всупереч призначенню повиростали, зрівнялися з людьми, мають такі самі потреби, і при тому залишаються дитячими забавками.

Найперше – тон кімнати, рожево-мереживний. Рожеві шпалери на стінах, килими рожевого ворсу під ногами, рожеві балдахіни на білих ліжках. Білі меблі – круглий стіл, віденські стільці з гаптованими спинками, шафа – гармонійно доповнювали рожеву гаму.

І все це дівчаче щастя в щільних обладунках жаху.

Простягни руку – намацаєш.

Джерело притлумленого смороду було в лівому дальньому кутку. Його відгородили великою й широкою, так само рожевою ширмою. З-за неї саме виходила лялька, одна з трьох мешканок цього штучного іграшкового раю. На ляльці була біла газова сукенка трохи нижче колін, білі ж гольфи, темні сандалики. Маківку вінчав розтріпаний бант, який жива іграшка – насправді дівчисько років п’ятнадцяти – квапливо намагалася поправити. Майже водночас із нею ожили ще два темніших кутки, ті, де стояли ліжка. Дві ляльки, в сукенках такого самого крою, хіба одна біла, інша – блакитна, похапцем підводилися назустріч прибулим. На одній голові пишний бант тримався, інша дівчина стискала свій розпущений у кулаці.