Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 61

– Хай горить Ося в пеклі, – гмикнула Роза злорадно.

– Царство йому Небесне, – відповіла Вольська повчально, повернулася до перерваної розмови. – Під час прогулянки Сева бачить у дівчинки іграшкову ляльку. До слова, зараз мене це трошки бентежить, збиває з пантелику. Ми ж припускаємо: на борту того пароплава, на морській прогулянці, улаштованій конторою Штейгауза, випадкових пасажирів не мало би бути. Дівчинка з лялькою була там єдиною дитиною. Її мама могла мати, скажімо так, особливий інтерес до котрогось із пасажирів. І взяла на кораблик дитину задля якоїсь своєї, особливої, не відомої нам мети.

– То нас не стосується.

– Згодна. Хоча подумати окремо, на дозвіллі, є про що. Але веду ось до чого: маємо другу випадковість. Дівчинка з іграшкою мимоволі провокує Лялькаря на вчинок, за який довелося доволі агресивно віддуватися його матері. Якби дівчинки на прогулянці не було, я б не звернула на Рувимових спеціальної уваги. Ну, а потім Поль, відчуваючи провину й намагаючись загладити її, сподобатися мені, щось для мене зробити, охоче пояснив, хто вони такі. Я відразу склала два факти. Від тебе, Розо, почула, що Лікакіс узяв під опіку вдову помічника оберполіцмейстера Рувимова. – Вона виставила вказівний палець. – Ми вже до того знали про нездоровий інтерес убивці до іграшкових ляльок. – Поруч виставила середній. – Знову ж таки, Розо, ти чула, як босяки з київського «Купідона» згадували якогось Зевса й боялися, щоб не дізнався про їхні вчинки. Уже коли поверталася вчора з прогулянки, зрозуміла помилку у висновках. Ну, не так помилку, як неточність. Була переконана: месьє Зевс причетний до випадків зі зламаними іграшками, покриває вбивцю. Інцидент на кораблі підказав: Лікакіс опікується родиною Рувимових з якихось своїх міркувань. Штейгауз, як родич дружини, прокручує свої оборудки теж під його опікою, а правильніше сказати – під прикриттям. Але навряд такий, як Зевс Лікакіс, благословить убивства малолітніх повій, ще й у такий спосіб. Ось на що хотіла зробити ставку до того, як потрапила в пастку й полон.

– Ставку?

– Крутила в голові різні комбінації, як би дізнатися більше про Всеволода Рувимова, а потім прийти із цим до месьє Зевса. Пошук варіантів забрав би часу, згодна. І тут наступна випадковість: мене запрошує на прийняття особисто Ося Штейгауз. Часу дав мені дуже мало. Тож я знайшла спосіб послати вам, пане Коваленко, записку. Де вказала прізвище того, кого підозрюю. Не думала, що вскочу аж у таку халепу. Та все ж підстрахувалася.

– Як бачимо, не дарма, – сказав Гліб. – Далі задачку розв’язувала вже Роза. Рівняння з усіма відомими.

– Не зовсім з усіма. Та й відомими не до кінця, – завважила Лисиця. – Але хід думок, Анько, уже зрозуміла. Одне не ясно поки: ти ж не могла знати, що тебе повезуть до лігва Лялькаря. От не могла, хоч ти лусни!

– Знаєш байку про те, як судили щуку?

– До чого тут щука?

– У двох словах: найстрашнішою для себе карою за зроблене риба щука назвала утоплення. Робила все, аби судді впевнилися: щука боїться води. Тому й винесли їй найстрашніший, як уважали, вирок.

– От любиш ти по-розумецьки балакать!

– Нічого, як ти кажеш, розумецького. Я вибрала момент і дала Штейгаузу з Ляміним зрозуміти: дуже боюся постати перед Рувимовою. Боялася, звісно, – призналася, – але ж мала надію: ви вдвох зрозумієте підказку. І знайдете якомога швидший спосіб змусити великого й могутнього Лікакіса втрутитися особисто. Тобто поїхати до Рувимових додому. Я ж тягнула час так довго, як мала сили.

– Ми могли не встигнути. Запізнитися навіть на хвилину, – дорікнула Лисиця.

– Але все сталося вчасно, – посміхнулася Анна. – Ось вам ще одна невипадкова випадковість.

І відсалютувала келихом.

– Змарніли, Ярівно, їй’бо змарніли! Наче ж ото на морях були, на сонечках. А приїхало таке!

Помічниця закотила очі, витягнула обличчя, склала руки на грудях. Такою Христина побачила свою королівну, і Анна остаточно переконалася: рішення не оповідати вдома про одеські пригоди правильне. Христі досить знати, що її премудра пані вирахувала й знайшла страхолюда-Лялькаря. Також дівчині варто почути, як вправно допомагали в цій непростій справі Роза й Гліб Коваленко, тому останнього Вольська милостиво пробачила. Нарешті, Христину втішила й заспокоїла Лялькарева смерть, вона сплюнула й сказала спересердя:

– Туди йому й дорога, хай мене Бог простить.

Власну виснаженість Вольська пояснила коротко: роботи було багато, справа надто складна. Христина вдовольнилася цим, відразу заходилася ладнати своїй королівні купіль з лавандовим відваром, щоб Анна розслабилася, видихнула, трохи перевела подих. Запитала з природною цікавістю, як же тепер буде з поліцією та паном Пивоваровим, обом же треба явити душогуба чи бодай докази.

Вольська легко перевела тему. Та й Христя не наполягала. Головне – усе вже скінчилося, вони знову перемогли, учергове стали найкращими. Але згодом, коли милася й справді розслабилася, повернулася до цього важливого питання.

Адже Христина у своїй наївності виявилася абсолютно правою. Почалося все з купця Матвія Пивоварова. Він заради пошуків убивці своєї молодшої доньки Оленьки заварив кашу, втягнув Анну в цю історію, оплачував усі витрати й не вимагав звіту. Власне, його коштом Вольська поїхала до Одеси, за його гроші жила в готельному «люксі». Як виявилося – недарма. Узяла правильний слід, знайшла вбивцю, хай сама ледве не загинула від його рук. Тепер би з’явитися до свого першого справжнього клієнта з перемогою, радіти з того, що зло покаране, узяти заслужену винагороду. Хтозна, а раптом Матвій Никонович з часом порадить її котромусь зі своїх грошовитих знайомих як особу, здатну залагодити делікатну справу краще за неповоротку поліцію й без непотрібного розголосу.

Парадокс у тому, що Вольська не мала змоги вчинити саме так.

Коваленка це бісило так само, якщо не більше. З нього взяли слово не публікувати в Києві нічого, жодного слова про полювання на Лялькаря та кінець божевільного вбивці. Жодних примусів і погроз, лише наполеглива, дружня порада Рози Лисицької. Їй вистачило часу та можливостей, щоб дізнатися: Зевс Лікакіс особисто дбає про нерозголошення всієї цієї історії. Подробиць Лисиця не знала, та публікація в «Одеських губернських відомостях» пояснювала все вичерпно. Як то кажуть, розумному досить.

Згідно з газетною версією, власник відомої в місті шлюбної контори Йосип Штейгауз увірвався пізно ввечері до будинку вдови Рувимової. Мету на момент публікації не встановили, справа під особистим контролем оберполіцмейстера, адже покійний Рувимов був його заступником. Тому не лише начальник – уся одеська поліція вважає себе відповідальною за долю родини покійного. Поки що відомо: хазяйка була в театрі, удома Штейгауз застав лише її сина Всеволода. Між чоловіком та юнаком почалася бійка, і Штейгауз застрелив хлопця. А потім, вочевидь усвідомивши жах скоєного й уявивши свою подальшу долю, пустив собі кулю в серце. Поліцію викликала Ольга Рувимова, щойно повернулася з театру.

Інша версія, опублікована Коваленком, створила б проблеми не одеській поліції. Тим більше – не Зевсу Лікакісу, котрий лишався в тіні і про якого ніхто ніде не згадав ані півсловом. Глібові теж удалося лишитися під час усієї цієї пригоди непоміченим. Агата ж, певно, розказала татові, що з нею весь час сидів якийсь невідомий молодик і розважав грою в карти. Вони ще й встигли трохи подружитися. Незнайомець виявився приємним, дотепним, сипав анекдотами. Отже, поки Гліб нічого не публікує, він у безпеці. Та варто сенсаційній публікації з’явитися, Вовк сприйме її за порушення мирних угод. Відтак у небезпеці опиниться не лише Коваленко, але й Роза з Анною.

Аргументи Гліб зі скрипом, але прийняв.

Для Пивоварова, якому потрібен убивця доньки, вони навряд чи прийнятні. Купцю першої гільдії, депутату київської Думи плювати з лаврської дзвіниці на одеського короля контрабанди та його особисті стосунки з родиною Рувимових і місцевим оберполіцмейстером. Спершу Пивоваров захоче від Анни залізних доказів. Аби отримати їх, треба втрутитися в одеські справи. Розгніваний мільйонер не зупиниться, утягне в історію навіть не розшукову поліцію – цілого київського оберполіцмейстера. Незабаром у справу втягнуться обидва генерал-губернатори. Хтозна, чим усе скінчиться для ворогуючих сторін.