Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 7

– Радий бачити вас, голубонько, у гарному настрої! – колишній чоловіків начальник поспішив привітатися першим, зиркнув на Гліба, додав: – Ще й у такому гарному товаристві. Моє шанування, пане Коваленко.

– А яка я рада! – втрутилася Зінаїда, торкнувшись губами Анниної щоки. – Не повірите, душечко, уже кілька разів з Юлієм Марковичем про вас говорили. Досить вам, мовляв, зачиняти себе в чотирьох стінах. Життя ж триває, ми з вами ще дуже молоді! Треба виходити у світ, слухати музику, пити шампанське!

На підтвердження своїх слів Харитонова дзенькнула своїм келихом об келих у чоловіковій руці. Вольська чемно гойднула своїм, хоч усередині в неї все кипіло. Їй не дуже приємно було вислуховувати про своє нібито добровільне ув’язнення. Ще трохи – і їй почнуть пророчити монастир. Анна ще могла терпіти подібне від Христі, бо з неї в таких справах багато не спитаєш. Але спосіб мислення світських або наближених до світу дам чим далі, тим більше її дратував.

– О, кого я бачу! – враз вигукнув Харитонов, дивлячись кудись через Коваленкове плече. – Ще й не сам, дивись, Зінаїдо Михайлівно!

– Якщо чесно, Юлію Марковичу, тільки його тут бракувало, – буркнула дружина, вичавила посмішку, мовила до Анни: – Дозволю собі пожартувати, душечко. Не завжди зустрінеш особу, котра має ще більш казенний вигляд за мого чоловіка! А такого буку, як Юлій Маркович, ще пошукати треба! – вона грайливо штовхнула чоловіка в бік.

Вольська й Коваленко дружно озирнулися назад.

До них простувало одне сімейство. Попереду чинно ступав опецькуватий добродій у чорному фраку, з короткими бакенбардами й підкрученими напомадженими вусами. Високий циліндр прикривав рідке волосся. Анна спохмурніла й захотіла йти звідси – присутність титулярного радника Лева Градова на одному з нею просторі псувала вечір. Вони зустрілися невдовзі після вбивства Вольського, їх представив Цвіркун у своєму кабінеті.

Градова призначили на Іванове місце, відрядили спеціальним приписом навіть не з Петербурга – з Москви. Конфлікт у них виник майже відразу. Градов звинуватив покійного Вольського в мазепинстві, попередив – він, а отже, і Анна, мають репутацію неблагонадійних, не лояльних до політики государя-імператора. Тож краще їй надалі не нагадувати про себе, сумувати за чоловіком тихенько, займатися своїми жіночими справами.

Але вже наступної миті Анна забула про Градова й обопільну ворожнечу.

Поряд з ним, по праву руку, стояла й світськи посміхалася пухкенька дама в білій сукні, з горжеткою на плечах та в капелюшку з вуалеткою.

Ліворуч налякано завмерла дівчина в рожевій сукні. Волосся ззаду було заплетене чорними мереживними стрічками.

Її заскочила зустріч з Анною.

– Нарешті, Леве Максимовичу, ви представите нам свою родину, – Харитонов коротко вклонився дамі з вуаллю. – Так розумію, маю честь бачити вашу дружину.

– Емілія Дмитрівна, – відрекомендував Градов. – А це – донька, Катя. Катерина Львівна.

– Дуже приємно, – пані Харитонова була втіленням світськості. – Як у нас кажуть, вас вітає Київ. Чула, ви тут уже місяць? Освоїлися після Москви?

– Трошки менше, – ввічливо уточнила Градова. – Тільки почали облаштовуватися. Тут у вас не так гамірно.

– Провінційно, хочете сказати, – Вольська помітила, що зараз у Цвіркунової дружини всміхалися лише губи.

– Іноді столичність буває надмірною, – пані Градова зберігала спокій. – Тим більше, утрачена столичність[8]. – Вона швидко змінила тему. – До речі, панове, ми саме готуємося вперше приймати вдома.

– Так-так, Юлію Марковичу, ви вже вважайте себе запрошеними. З родиною, безперечно, – уставив титулярний радник.

– Ліза, – вирвалося в Анни.

Аж тепер уся компанія звернула на неї увагу.

– Дуже приємно, – Емілія Дмитрівна кивнула. – Ви, Ліза…

– Мене звати Анна Вольська. – Вона вирішила брати ситуацію в свої руки, відчувши, як напружився Коваленко. – Даруйте, може, це не зовсім доречно тут і тепер. Але ж ми на святі. Товариство, шампанське, усяке зривається з язика. Я захопилася недавно однією дивною теорією. – Слова випереджали думки, та стримувати себе вже не мала сил. – Чули, що зовнішність пасує до імен? І навпаки – імена є продовженням зовнішності?

– Анна Ярославівна вміє дивувати, – Харитонов помітно збентежився й відчайдушно намагався вийти з дивної розмови. – Колись, голубонько, розкажете нам докладніше. А поки що…

– Мадемуазель більше схожа на Лізу, – сказала Анна, дивлячись при цьому не на Градова, а на його доньку. – Наперед вибачте, якщо я була нетактовною. Проте згідно з теорією, яка мене захопила, ззовні ця мила дівчина відповідає саме такому імені. Є певні прикмети, характерні риси…

– Дуже цікаво, – перервав Градов, це прозвучало грубо, чоловік ледве тамував лють. – Я розповідав тобі, моя люба. – Він глянув на дружину. – Це пані Вольська, удова одного з київських слідчих. Того, чию посаду я зволив обійняти. Погодься, Еміліє Дмитрівно: дружини поліцейських часом морочать собі голови різними теоріями.

– Отут і я погоджусь! – підхопила пані Харитонова, теж зрозумівши критичність ситуації. – Слід заборонити поліцейським службовцям обговорювати справи вдома. Бо справді, такого собі накрутиш! Ми ж з вами знаємо це, любонько, – вона глянула на Анну.

– Вам справді пасувало б ім’я Ліза, – погляд Вольської прикипів до дівчини. – Не ображайтеся.

З-за лісу нарядних гостей, яких тим часом стало помітно більше, виринула захекана кучерява юнка в пишній білій сукні з мереживом.

– Катю, ну, ми ж на тебе чекаємо! – вигукнула на видиху, сіпнула доньку Градова за рукав, аж тоді кинула старшим: – Прошу пардону! Уже скоро починається, а ще нема всіх подружок нареченої!

– Сьогодні заручини, – нагадала Анна. – Якщо не помиляюся, подружки нареченої – весільний звичай.

– А в нас так! – реготнула кучерява. – Нині заручається моя сестричка! Катька – моя нова подружка! Я – подружка зарученої! Тому ми – подружки нареченої!

– Отака логіка, – поважно кивнув Цвіркун.

– То ви – Ольга Пивоварова, – здогадалася Вольська.

– І як там ваша теорія? – уїдливо запитав Градов. – Бачу, дівчині її ім’я підходить, коли ви вже отак, з першого погляду, все вгадали.

– Леве Максимовичу, що тут відбувається? – пані Градова зиркнула спершу на чоловіка, потім – на Анну, нарешті – на свою доньку.

Катерина не встигла нічого відповісти – над садом, у сутінковому небі, бабахнув і розсипався різними барвами феєрверк.

Ольга потягнула подружку за собою.

Дівчата змішалися з натовпом, зникли з очей. Нагодою скористався й Коваленко. Торкнувся пальцями краю циліндра, прощаючись з товариством. Легко вивільнив лікоть, перехопив Аннину руку.

І вивів – від гріха далі.

– Він не вкусить, не бійтеся.

На підтвердження хазяйчиної правоти пес повернув до ґанку велику голову з трикутниками вух, приязно гавкнув і знову заходився тертися об штанину візитера. Молодик у новенькому віцмундирі вже пересвідчився в миролюбності собаки, що вибіг назустріч. Але все одно боязко зиркав і ступив ще крок назад.

Анна зітхнула, а Христина почула це й почервоніла. Бо вкотре прийняла зітхання як докір на свою адресу. Вольська багато разів просила не брати в голову дурного. Вибір пса став усе ж таки їхньою спільною помилкою.

Хоча сама ідея завести чотирилапого сторожа не була хибною, особливо – після нападу на будинок.

Мешканки пережили небезпечну пригоду на початку липня. Анна саме підібралася впритул до таємної спільноти вбивць. Раніше Вольська лиш відчула її, злочинці тільки замаячили на обрії, заховані в пелені київського туману. Щойно спрямувала на них чоловікову увагу, Івана вбили на її очах. Той, кого душогуби називали Хазяїном, зробив ту саму помилку, що й усі інші, хто знав Вольського як одного з найкращих київських слідчих. Більшість складних і заплутаних справ розкривала його молода дружина, тож ударили боляче – але не туди. Надалі довелося мати справу з Анною, і вона вирахувала кубло. Звісно, без допомоги не обійшлося, і сьогодні Вольська абсолютно переконана: прикру крадійку Розу Лисицьку їй у той важкий час послало небо. Хай би там що не думала про неї віддана Христя – помічниця взагалі без приязні ставилася до більшості з тих, хто оточував королівну.