Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 3

• Предыдущая
• 3/19
• Следующая

Варанів батько стояв посеред квадратової селищної площі, уперши руки в боки, а навколо нього стрибав, натужувався сусіда Соля:

– А що як не буде інших цього року? А коли не буде більше деревини, лише оця? Чим будеш топити – волоссям своїм? Бородою?

Варанів батько ворушив жовнами, проте не зрушив із місця й нічого у відповідь не кричав. Третього дня піддонці помалу, по одному потягли до берега – на торги. Ховали очі; деревина виявилася на диво дешева, брали потроху, весь берег загородили пірамідами колод, тільки батько Варана не взяв ні скіпки.

За тиждень пірати пішли на добряче підталому плоті.

Інших у цьому сезоні не було, хоч як сподівалися. Десь серед осені у Варана в домі не стало чим топити; батько купував сушняк нагорі – сухі водорості, якими звичайно розтоплювали наймокріше, найбільш неподатливе дерево. Сушняк коштував дорого і згоряв умить.

У домі було вогко й холодно. Малеча плакала; батько спалив у вогнищі човен. Усе, що було в хаті дерев'яного, одне по одному пішло в пічку.

На початку зими хтось підкинув під двері купу полін. Усі вони виявилися чистими, світлими, теплими; тринадцятирічний Варан було довго сидів, колихаючи одне полінце, розглядаючи візерунки, вдихаючи незвичний запах…

Тоді Баранова мати, яка не казала батькові ні слова від самих згадуваних із сумом торгів, кінець кінцем здобулася на мову.

– Візьми, – сказала вона.

І він узяв. Не залишив дерево мокнути під дощем, як намірявся спочатку.

Усю зиму сусіди потайки їм допомагали – хто полінце, хто десять, хто купу. І всю зиму батько мовчки приймав їхню запомогу.

Сильно змінився відтоді. Багато пив. На Варана іноді зривався, бив, чого раніше ніколи не було…

Добре хоч дівчаток не зачіпав.

І Варан вирішив податися у світи; ночами йому снилися деревні прожилки. Він уявляв краї, де дерева ростуть не просто вище за людину – до неба; мабуть, під ними можна навіть ховатись від дощу. Йому снився ліс – таким, як про нього розповідали давним-давно справжні плотогони, – жилаві, у скіпках-бородавках; показували на зрубі річні кільця, і Варану сам по собі відкривався рот: це дерево втричі старше за нього? А це – вдесятеро?

У його сні пахло смолою і листям. Удома пахло димом і сирою рибою, батько сидів на кам'янім ослоні, похмурий і п'яний, і, хапаючись за штани, малеча клянчила солоденького… Тільки де його дістанеш, солоденького, коли все, що заробили в сезон, спустили на дорожезний жаркий сушняк?

Варан вирішив утекти з дому.

У сезон його рішучість не тільки не вивітрилася, але навіть зміцніла – навмисне вишукував приїжджих і, продаючи вкриті лаком витребеньки з мушель, заводив розмову про далекі краї. Розповідали залюбки – і про ліси, і про залиті травою степи, і про засніжені пустелі. Про країни, де все життя можна вештатися дорогами й ні разу не замочити ніг; про країни, де немає гір, але є глибокі яруги. Про країни, де живуть люди з золотою шкірою. Про країни, де каміння дихає, а річки розмовляють…

Плотогони прийшли пізно, у кінці першого місяця осені. Варан найнявся помагати на розвантажуванні – хоч був він іще хлопчак, але сильний і вправний. Його поставили рубати сучки – він працював чисто й весело, як майстер у цирульні для горні; за кілька днів до відплиття плоту Варан дістався до капітана й попросився в помічники.

– Фу! – відмовив капітан і зморщив носа. – Та скільки ти важиш? Будеш повзати в колесі, як муха по стелі!

І додав, бачачи Варанове нерозуміння:

– Мені тут не юнги потрібні й не сучкоруби, а крутильники в колесі, щоб ступали тижнями й не скиглили… А ти з твоєю вагою – зайвий рот!

Варан заприсягнувся, що почепить на спину мішок із камінням і ходитиме в колесі з додатковим тягарем – а собі подумав, що, діставшись до берегів, де ростуть ліси, можна просто втекти, та й по всьому. Капітан усміхнувся й подумав, що хлопчисько може думати будь-що і що його треба продати з вигодою де-небудь у вільних водах, на самій околиці Імперії.

Уночі напередодні відплиття Варан потайки перебрався на пліт, і на світанку другого дня вони відпливли – продавати деревину, а потім (дуже скоро, як гадалося Варану) в далекі землі, в ліси, на край світу.

На другий ранок плавання Варан уже не був настроєний так радісно. Після нічного вартування терпли ноги й плечі і розривалися груди, а порція води виявилася такою мізерною, що доводилося злизувати дощові цівочки, що стікали по обличчю. Варан навіть не злякався, коли за кілька годин після світанку на обрії з'явився човен на веслах, набагато швидший, аніж пліт. У човні сиділи Варанів батько, староста й смаглий чорнявий горні – представник, як виявилося, самого круглоіклівського князя.

На перемовинах трійці з капітаном Варана не було. Про що говорилося, так і не дізнався. Батько звелів йому стрибати до човна, і він стрибнув, і одразу сів веслувати.

Усю дорогу до дому – майже день у путі – не промовлено ні слова. Варан ждав будь-чого – ременя, палиць, ув'язнення в кам'яному підвалі з водою й пекучими медузами…

Нічого не було. Мати посхлипувала, але слова докірливого не сказала. А батько з того дня дивним чином віджив – наче прокинувся. Покинув пити, возився з малими, навчаючи їх грамоті, співав на весіллях – можна сказати, стало все, як було перше…

Ось тільки ліси, що застували небо, і перехрещені далекі шляхи – прожилки на деревині – іноді снилися Варану, особливо восени, коли запах осінніх плотів стояв над мокрим берегом, і волога блискуча кора здавалася живою, погладь її – інстинктивно сіпнеться…

Батька не було вдома. Малих теж не було – мати забрала з собою в поле. Усередині присадкуватої кам'яної будівлі панувала вогкість, хіба що згори не крапало, і за це дяка Імператору.

Перш за все Варан знайшов трохи сушняку у сховку (останні запаси перед початком сезону!) і запалив вогнище. Засичали сирі дрова.

…Райдужне сяйво. Таке саме, тільки незрівнянно тьмяніше, сіється від великих грошових пластинок. Королівські маги кладуть на гроші печатку, яку нікому на землі й воді неспромога підробити. Варан багато разів чував і від батька, і від плотогонів, і від крамарів, ба й від рудокопів на Маленькій: Імперія стоїть не на вістрях мечів, не на крилах летючої королівської гвардії, не на волі сивих підземних магів – а на легких пластинках імператорських грошей. Грошей, що не горять у вогні й не тонуть у воді, що їм довіряють і піддонець, і горні, грошей, що випромінюють райдужне сяйво…

Там, у підземеллях імперської столиці, сиві маги сидять за довгим столом, і біля ніжок їхніх різьблених крісел лежать, звинувшись, їхні власні лускаті хвости. Кажуть, раз на сім років маг скидає хвіст, наче ящірка, і тоді може ненадовго вийти на поверхню, показати себе людям, з'явитися на прийом до Імператора… А хвіст потім виварюють у бронзовому казані й готують узвар, що подовжує життя на сім років, рівно на сім, ані на мить менше…

Отже, застуджений чужинець не так давно спускався в підземелля до магів… Чи вірчу грамоту йому дали вже готову? Хто він у такому разі? І чому подорожує низом?

– Ви б сіли, горні, – промурмотів Варан, удаючи, що пильно порається коло вогнища.

Гість не відповів. Варан повернувся.

Горні тупцював посеред кімнати, роззираючись із бридливим здивуванням. Сісти? – читалося в цьому погляді. Куди? Зацвілі стіни, вогка камінна лава вздовж стіни, купки солі по кутках, портрет Імператора – точніше, темна дошка з обрисами людської голови, а внизу написано, що це Його раторська Вели Спа (напис був такий само старий і вицвілий, як і портрет, і прочитати його до кінця ще нікому не вдавалося).

Варан уп'явся на вогонь. Говорити не хотілося, та й не треба було говорити. Заради офіційного й повноважного шмаркача батько пустить гвинт із половинним завантаженням, а значить, утратить два дні торгівлі перед самим сезоном. Згори кричать – води, давай іще води, резервуари не повні… Знизу кричать – податок, давай грошей, гвинт належить громаді, а вода належить Імператорові, як і все, що приходить із неба… Малеча буде давитись рибою й випрохувати морської капусти, але почнеться сезон, і про скарги забудеться. У сезон ніхто не хворіє, ніхто не скиглить, у сезон навіть цілуються рідко – не до того. Швидше б сезон…

• Предыдущая
• 3/19
• Следующая