Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке) - Костецкий Анатолий - Страница 5

• Предыдущая
• 5/20
• Следующая

От у їхнє невеличке мiстечко злiтаються найвидатнiшi вченi сучасностi: академiки, професори, доценти, всякi лауреати! Вони у захватi вiд клею i щиро дякують Христофоровi за неперевершений винахiд! А потiм... Потiм президент власноручно вручає йому орден i запрошує до Академiї наук!..

Ех, ну й ну!..

Тюлькiн аж прицмокнув язиком i поставi? в крапку. Того дня вiн вирiшив експериментами уже не займатися, а лягти спати. А завтра... Завтра вiн про все розповiсть Васьковi -- i той допоможе йому провести останнiй експеримент перед тим, як порадувати свiт своїм винаходом.

Роздiл четвертий

"РЯТУЙТЕ, ГРАБУЮТЬ!"

Цього дня Сидiр Силович на роботу не пiшов. Вiн заздалегiдь домовився з начальством, узяв вiдгул -- i тепер сидiв у садку та грiвся на вересневому сонечку, обмiрковуючи -- прийде сьогоднi у сарай злодiй чи нi? Йому страшенно кортiло будь-що розкрити таємницю, хто взяв хоч i недорогi, але ж такi потрiбнi у будь-якому хазяйствi речi. Та й чого вони опинилися у покинутому сараї, теж варто було з'ясувати.

Рiч у тiм, що Сидiр Силович та Лукерiя Лукiвна вчора знайшли в сараї майже все, що в них пропало останнiм часом. Всi коробочки, пачки, бляшанки та пляшечки, так безсоромно поцупленi з шухляди "Побутової хiмiї", стояли собi спокiйно на полицях над невеличким акуратним столиком. Не менше здивувалося подружжя й тим, що сарай невпiзнанне змiнився. Хтось позносив у дальнiй куток непотрiб, склав на купу та старанно прикрив картонками. Пiдлога була пiдметена, по кутках не гойдалося павутиння, одне слово, хтось давно звiв собi тут кубельце! За цими роздумами й застав Сидора Силовича його син, що тiльки-но повернувся зi школи.

-- Тату, -- здивувався вiн, -- а чого ти не на роботi? Твоя змiна давно почалася! Ти захворiв?

-- Нi, -- буркнув неохоче Сидiр Силович, бо вирiшив синовi таємницi не вiдкривати: адже той, мабуть, теж захотiв би ловити злодiя, а хто його зна, що вiн за один i взагалi чи це безпечно? -Просто взяв вiдгул i вiдпочиваю. А ти чого так пiзно?

-- У школi затримався, -- збрехав син. Не мiг же вiн сказати батьковi, що пiсля урокiв бiля двох годин обстежував мiстечковий сквер, шукаючи порожнi пляшки, а потiм чи не годину стояв у черзi на приймальному пунктi склотари, щоб здати свою здобич.

-- Ну, ну... -- похитав головою Сидiр Силович, не дуже вiрячи своєму, як на нього, надто ледачкуватому синовi. -- Iди вже обiдай, мати качку приготувала! -- I вiн знову поринув у солодку напiвдрiмоту...

Непомiтно звечорiло, й Сидiр Силович, дочекавшись з роботи дружину, пiшов у будинок. Родина повечеряла, й вiн запропонував лягати спати, бо хотiв, щоб син з дружиною скорiше поснули i не заважали йому вночi чергувати бiля сараї.

За пiвгодини Лукерiя Лукiвна й син уже спали.

Сидiр Силович прихопив про всяк випадок швабру -- яка не яка, а зброя! -- теплiше одягнувся й вийшов у сад. Там вiн гарненько замаскувався в кущах перед сараєм. Вереснева нiч видалася такою тихою й лагiдною, що Сидiр Силович i незчувся, як закуняв на своєму посту...

Прокинувся вiн раптово, вiд того, що в сараї тихо рипнули дверi!

Сидiр Силович пiдвiв голову та так i закляк вiд несподiванки: iз шпарини над дверима сараї пробивалося свiтло!

Вiн хотiв був зразу заскочити всередину, та раптом помiтив пiд ногами в травi замок -- i в його головi сяйнула чудова iдея. "Ану, -подумав Сидiр Силович, -- вiзьму та й зачиню злодюгу, а сам -- по мiлiцiю! Нехай розберуться. Хто його зна, що воно за людина? А може, рецидивiст озброєний. Що такому моя швабра!"

Вiн обережно пiдняв замок i тихо-тихо накинув його на петлi.

"Отак тобi, любесенький, i треба, щоб не вештався ночами по чужих сараях! -- радiв подумки Сидiр Силович. -- Посидь трошечки, вiдпочинь, бо скоро тебе повезуть, добродiю, ой, i далеченько ж повезуть!.." Для повної гарантiї вiн iще пiдпер дверi шваброю, скрався на вулицю й помчав щодуху до райвiддiлу мiлiцiї.

-- Рятуйте! -- хекнув Сидiр Силович просто з порога. -- Грабують! -- I знесилено впав на лаву.

-- Де? Кого? Чому? Навiщо? -- швидко спитав сержант, на ходу пристьобуючи кобуру.

-- Там! Мене! -- вiдказав Сидiр Силович i вискочив за дверi. Сержант, ледве встигаючи, припустив слiдом.

Коли вони наблизилися до будинку, Сидiр Силович пiднiс пальця до вуст -- тсс! -- i навшпиньках пiшов у сад. Крокiв за тридцять до сарая вiн кивнув на дверi й прошепотiв:

-- Оно, де свiтиться!..

Сержант вправним рухом вихопив iз кобури пiстолет, зняв запобiжник i наблизився до дверей. Спершу вiн зазирнув у шпарину, але нiчого не розгледiв. Тодi сержант вiдставив убiк швабру, нечутно зняв замок i, набравши повнi груди повiтря, щосили штовхнув дверi ногою.

-- Руки вгору! Нi з мiсця! -- вигукнув вiн таким страшним голосом, що й сам трохи злякався, -- i враз застиг вiд подиву: перед ним за невеличким саморобним столиком занiмiло сидiв хлопчина рокiв десяти з блiдим вiд переляку обличчям.

Сержантовi вiдразу зробилося соромно: i треба ж таке, на дитину зi зброєю наскакувати! Вiн хутко засунув пiстолет у кобуру й кинув хлопчаковi:

-- Не бiйся, то я так... тренуюся. А ви, громадянине, -- уже з металевими нотками в голосi обернувся сержант до Сидора Силовича, -ходiть-но сюди!

На порозi з'явився переляканий Сидiр Силович, глянув на хлопчика -- i тiльки очима заклiпав:

-- Це -- ти?!

-- Ви знаєте цього хлопця? -- допитливо подивився на нього сержант.

-- Та як вам сказати... -- знiяковiв Сидiр Силович. -- Рiч у тiм, що це... це -- мiй син...

-- Ет! -- сердито махнув рукою мiлiцiонер. -- До чого дiйшли: власних дiтей не впiзнають! Злодiй, бачте, грабують!.. -- Вiн обсмикав форму, поправив кобуру й пiшов iз сараї, кинувши наостанку: -- Коли б моя воля, вкатав би вам, громадянине панiкер, п'ятнадцять дiб за хулiганство! -- I сержант зник у темрявi.

Тiльки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.

-- Як це зрозумiти? -- першим оговтався Сидiр. Силовий. -- Ти чому тут, а не в лiжку?

-- Уроки на завтра вчу, -- нiчого кращого не мiг вигадати син, якого спiймали на гарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто iнший, як Христофор.

-- Уроки?! -- ступив батько до поличок i зняв пляшечку iз залишками соляної кислоти. -- Це -- уроки?! I це? -- Вiн по черзi тицяв пальцем у баночки, коробочки та бляшанки, що донедавна спокiйнiсiнько перебували у шухлядi "Побутова хiмiя".

• Предыдущая
• 5/20
• Следующая