Дефіляда в Москві - Кожелянко Василь - Страница 34

• Предыдущая
• 34/51
• Следующая

За зразок українського військового однострою було взято форму Українських січових стрільців.

Мундири для наземних військ шили з сукна захисного кольору, що дуже не подобалося німцям: нагадувало їм ненависне англійське хакі. Для моряків було справлено чорні й білі мундири з краватками для офіцерського складу, мали свої однострої й літуни — гарні світло-сірі, сріблясті навіть, мундири з урахуванням краватки. Загальновійськові мундири були некрикливі, ґудзики не блискучі, а обтягнуті тканиною, погони не виділялися кольором, лише прихильники декору відвоювали петлиці зубчатої, як в усусусів, форми. Піхота мала синю барву, артилеристи і танкісти — малинову; а національна ґвардія, яка, по суті, виконувала функції поліції, поки українська поліція розгойдувалася, носила зелені петлиці: війська спеціяльного призначення спочатку хотіли одягнути у жовті барви, але цьому спротивилась більшість старших офіцерів-«спецняків», тому жовті барви віддали гірсько-єґерським частинам, а «спецнякам» постановили чорний колір. Це, щоправда, було суттєво лише для штабних офіцерів і для різних дефіляд, бо в польових умовах «спецняки» вдягались у камуфльовані одежини, які самі вдосконалювали на свій розсуд.

Знаки розрізнення були простими, але для всіх, навіть для унтер-офіцерства, виготовлені зі срібла, може, не з чистого, але дуже блискучого. Шеренгові, або, як їх називали у червоній армії, — рядові, мали чистий погон, що зрозуміло. А вже вістун (капрал) мав пришпилену до погону гарну поперечну прямокутну срібну бляшку. Ройовий (сержант) мав дві, а бунчужний (фельдфебель) уже три срібні бляшки.

Старшини (офіцери) за своїми одностроями не дуже відрізнялися від вояків і унтер-офіцерів — це мало свідчити, що Україна дбає про всіх своїх захисників і не ділить їх, як СССР Червону армію, на офіцерів (суконний мундир, хромові чоботи, ситна пайка) і гарматне м'ясо (полотняна гімнастерка, обмотки, каша з перлової крупи). Перший старшинський чин — чотар передбачав срібний ромб на погонах; хорунжий носив уже два ромби, а поручник — три. Булавна старшина носила дуже ефектні чотирикутні зірки, сотник мав одну, осавул — дві, а полковник — три.

На флоті та в авіації відзнаки були ті самі, але звання йменувалися за європейською традицією: мічман, лейтенант, капітани трьох ранґів, адмірали. Генеральна старшина теж особливо одностроями не вирізнялась — від лампасів на штанах відмовились, лише срібне шиття на вилогах рукавів, петлицях та на мазепинках виділяло українських генералів серед решти офіцерів, і — звичайно — срібні вишиті тризуби на погонах: генерал-сотник мав один, генерал-хорунжий — два і генерал-полковник — три. Теоретично існувало звання генерал-гетьман (чотири срібні тризуби), але на 1941 рік ще нікому такого звання не було присвоєно. Деякі підлабузники з нардепів дуже прозоро натякали, аби Центральна Рада присвоїла таке звання президентові України Степану Бандері. Коли до нього це дійшло, він дуже розвеселився і сказав буквально таке:

— А ви знаєте — (він розмовляв із міністром оборони і водночас начальником Генштабу Романом Шухевичем та з головним редактором найвпливовішої газети «Гул України» Олегом Ольжичем-Кандибою), — в цьому щось є!

Побачивши, що його співбесідники здивовано насторожилися, президент Бандера продовжив:

— Якщо започаткувати практику присвоювати найвищі генеральські ранґи цивільним особам, то починати треба не з мене, а з найпопулярнішої на сьогодні людини в Україні — капітана футбольної команди «Динамо — Київ» Олега Блошенка.

Усі весело засміялися, бо справді, восени 1941 року київські футболісти після звитяжного матчу зі збірною німецьких люфтваффе стали найбільш відомими і популярними людьми в Україні.

5:2 — з таким рахунком наші футболісти розгромили 21 вересня на київському стадіоні «Динамо» німецьких пілотів. Цей матч мав велике політичне значення, бо німці хотіли вкотре довести свою декларовану зверхність, а українцям треба було вагомо заявити синьо-жовті барви на зеленім сукні стадіонів. Виграти в німців було неважко, бо за «Динамо» грали професійні футболісти, а за люфтваффе — літуни, які ганяли м'яча у вільний від бомбардувань російських міст час. Про це знали українські зверхники, але не знав Гітлер. Коли по радіо повідомили, що матч «Люфтваффе» — «Динамо» закінчився з рахунком 2:5, Гітлер заверещав, як фанат московського «Спартака» в аналогічній ситуації, і закричав: «Розстріляти всіх, розстріляти!».

— Кого? — спитав стурбований шеф люфтваффе Ґерман Ґерінґ. — Хохлів чи наших?

— Як наших? — закричав Гітлер. — Наші в чому винні? Наших — за що? Слов'ян, бидло, недолюдків цих неповноцінних, розстріляти! Всю футбольну команду!

Згодом Гітлер прийшов до тями і заспокоївся, особливо коли Ґерман йому пояснив, що навіть якби вони хотіли, то так просто українців уже не розстріляєш, — вони увійшли в силу, формують свою армію.

— Чи не на нашу голову? — пророче спитав Адольф Гітлер. Йому ніхто не відповів.

А Ґеббельс, елеґантно помахуючи рукою, встав з дубового, оббитого зеленою шкірою стільця і сказав:

— А ви знаєте, мій фюрере, що сталось би, якби ми розстріляли хоча б одного з цих футболістів — і навіть не за виграний матч, а за справжню якусь провину? Ми дали б Україні мучеників. Вони б негайно сотворили героїчний міф про те, як злі німці взяли звитяжних футболістів прямо з роздягальні, вивезли в якийсь Бабин Яр і без суду розстріляли всіх до одного. Потім українці встановили би цим героям монумент. Писали б романи про це, а їхній режисер Широченко зняв би патетичний кінофільм про подвиг футболістів під назвою на кшталт «Останній тайм», «Матч смерти», тощо. Ви цього хочете, мій фюрере?

Його фюрер цього не хотів.

А розмов про присвоєння президенту чи ще комусь генеральських звань більше в Україні ніхто не заводив. Чотири тризуби на погони отримав Роман Шухевич, але пізніше, і вже за зовсім іншу війну. За україно-німецьку!

• Предыдущая
• 34/51
• Следующая