Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 45
- Предыдущая
- 45/100
- Следующая
Випили ще по одному пуншові, а сон таки не брав. Пунш тільки більше розтривожив усіх. Усім хотілось балакати. Всі розказували, кричали, й ніхто нікого не слухав.
– А даваймо ще співати абощо! – крикнув отець Мельхиседек.– Ану, Марто, починай!
Марта завела тоненьким голоском, але в неї голос неначе спорснув і перетявсь. Марта покашляла, знов затягла та й не вивела. Нитка знов порвалась. Мельхиседек хотів її піддержати, але тільки загарчав. Студенти підхопили, матушки пристали до їх. Кожний тяг, куди попалось. Концерт вийшов якраз такий, який співає череда, йдучи з поля в село.
– Чорта з два заспіваємо, коли оці рожі в бутлі забили памороки,– сказав отець Мельхиседек.– Чи не покликати б з лірою Шмида: нехай би нам заспівав Лазаря.
– Коли й Шмид ласий до бутля: ще схо-зає бутля в торбу,– сказала Марта.
– Покличмо бабу Оришку,– оця так утне! там тобі така дженджеляста! – сказав Мельхиседек.
– А справді, покличмо! – крикнули всі. Один студент побіг в пекарню й розбудив бабу Оришку. Баба спросоння схопилась. Паничі взяли її попід руки й привели в світлицю.
Отець Мельхиседек поставив серед постелі стільчик.
Бутля посунули набік, і на місці бут-ля сиділа баба Оришка в чорній запасці, зав'язана білою хусточкою; сиві коси повилазили з-під очіпка. Сонна баба сиділа на стільчику, неначе відьма на Лисій горі.
– Ож на, бабо, випий цього дива, то, може, швидше прочумаєшся,– сказав отець Мельхиседек, подаючи бабі стакан з ромом.
Баба вхопила в рот рому й закашлялась по-овечому.
– Ой, цур йому! Як його нони п'ють? Якби я випила, то до світа і здуріла б,– сказала весела баба, дуже ласа до жартів.
– Ану, бабо, випийте,– ми побачимо, як ви здурієте до світа,– заговорили паничі.
– Еге! Здурійте вже ви самі передніше, а я, стара, вже за вами,– сказала баба, розвеселившись.
– Може б, ви, бабо, заспівали нам, бо в нас од цього пуншу вже памороки забило.
– Потривайте ж, вип'ю для сміливості, щоб голосу набратись,– сказала баба, цідячи ром через зуби.– Та й смачну ж ви горілочку п'єте! Ото коли б нам шинкар таку продавав,– сказала баба.
– Ага! розсмакувала! Ну-бо, починай хутчій, та бери тонше,– крикнули гості.
– Коли ж соромлюсь! Хоч не дивіться ж усі на мене,– сказала баба.
– Отже ж ти, Оришко, ще б і заміж пішла,– сказала Марта.
– Пішла, якби пак хто сватав, але ніякий проклятущий дід щось не квапиться мене сватати.
– Посилай старостів до Шмида,– от буде тобі й пара. Ну, починай-бо мерщій! – сказав отець Харитін.
Баба, з чаркою в руках, почала тонесеньким, але ще міцним і рівним голосом Гриця, заспівала ще кільки смутних пісень.
Гості замовклії й слухали. Отець Мельхиседек позіхнув на всю хату, а за ним отець благочинний.
– Годі, бабо, смутних! Співай нам веселих,– таких, щоб жижки задрижали! Таких, щоб були заправлені корінням та перцем, як варенуха,– сказав отець Мельхиседек.
Оришка засміялась і почала співати веселих, трошки заправлених перцем:
Оришка розвеселилась і, співаючи, почала кивати та підморгувати чорними довгими бровами. Батюшки й паничі реготались.
– Якби музики, ти б, Оришко, й потанцювала,– сказали паничі.
– А чом же! Як вип'ю цього ведмедя ще одну чарку, то, їй же богу, так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній позі.
Поки баба тішила гостей, отець Мельхиседек убрався й вийшов у двір. Він задумав встругнути ще одну штуку. Покликавши наймитів, він звелів їм мерщій піти на річку, нижче од млина, де по камінні шуміла незамерзла вода, й напечерувати раків.
– Як випечеруєте хоч зо три раки, дам кварту горілки, – сказав Мельхиседек.
Наймити швиденько побігли її налапали під камінцями п'ять раків.
Отець Мельхиседек вкинув їх у кухоль і під полою вніс у горниці та й поставив під стільцем за своїми чобітьми.
Наслухавшись пісень, гості одіслали бабу спати. Матушки повиходили в кімнату, а батюшки та паничі полягали покотом на постеленій одежі й повкривались кожухами. Отець благочинний ліг скраю по один бік, а два старі батюшки, для спокою, лягли з другого краю, осторонь од усіх. Вони добре знали, що паничі та отець Мельхиседек ще довго не дадуть гостям спати.
Погасили світло. В хаті стало поночі, хоч око виколи. Ніч була така тиха й темна, що навіть не було знать вікон, трохи прикритих гіллястими старими грушами. В темній кімнаті ще довгенько дзигорили матушки, пересуджуючи сусід, але й вони потомились, і декотрі почали дрімати. Рідше стали розноситись по темних покоях голоси. Благочинний і старі священики вже хропли на всю хату. Тільки отець Мельхиседек не вгавав, не переставав жартувати й не давав другим спати, але й він ізнемігся, замовк і приставивсь, нібито заснув; він, одначе, не спав.
Тільки що всі почали дрімати, Мельхиседек достав з кишені картоплю й кинув в двері кімнати. Картоплина стукнула об двері, неначе куля.
– Ой, щось стукнуло! – зашепотіли в кімнаті матушки.
– А може, то так здалося через сон,– говорила Марта.
– Їй-богу, стукнуло в двері, неначе хто вистрелив,– сказала одна матушка.
– Та то, мабуть, двері на мороз лущать,– сказала Марта.
Мельхиседек встав, навшпинячки пробравсь в кімнату до матушок, підкрався до вікна й задряпав нігтями в шибку, аж тахля задзвеніла.
– Ой, щось стукає та дряпає в вікно! – знов зашепотіли матушки.
– Та, може, то миша шкребе об стіну,– промовила Марта.
Всі матушки попідводили голови й глянули на вікно.
В ледве примітному вікні видно було чорну постать, вона розп'яла руки й притулилась до вікна, неначе заглядала в хату.
– Ой, лишечко! Щось заглядає в вікно! Це якась мара або потороча! – крикнули матушки.
Не встигли вони крикнути, за вікном вже стояла біла постать, розіп'явши проти вікна руки з білими широкими рукавами. Матушкам здалося, що то мрець, напнутий покривалом. Вони й справді полякались, повскакували з постелі й збились в одну купу коло лежанки. Благочинна скочила з ліжка й втекла аж до порога. Якесь опудало стояло за вікном, неначе мертве, непорушне, розставивши руки.
- Предыдущая
- 45/100
- Следующая
