Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 20

• Предыдущая
• 20/91
• Следующая

Надіслав я до хатавів з посланцем свого листа:

«Дужий дух царя індійців воля зміцнює свята,-

Ситить він в підданцях голод, тішить вірні він міста,

Хто ж не хоче покоритись - жде на тих безжальна мста.

Царю й брате! Не завдайте нам досади і образ:

Приїздіть сюди негайно, як вам каже цей наказ.

Ви не прийдете - прибудем ми, не криючись, до вас,-

Ліпше ж вам не скуштувати крові власної в той час!»

Я послав гінця. На серці до останку зникнув гніт,-

Веселився бучно в залі, а зі мною - весь нарід.

Все, чого хотів і прагнув, дав тоді минучий світ,

Нині ж - розуму позбавив так, що й звірам я огид.

Я втекти хотів з бенкету, але згодом запал втих,

І сидів я коло столу між однолітків своїх,

Але пристрасть так палила, що позбавився я втіх,

Кляв свою мінливу долю, знову сум мене обліг.

Згодом, від царя вернувшись, я ввійшов до спочивальні;

Сівши там, про неї думав, риси згадував кристальні

І, листа надії мавши, проганяв думки печальні.

Тут слуга ввійшов до мене, справи маючи нагальні.

Від Асмат прибув прислужник, щоб послання передати,-

Там писалось, що я мушу йти до неї у палати.

Радість млу мою осяла, всі розпались пута й грати,-

Я пішов, раба узявши, та чи міг з ним розмовляти?

В сад ввіходжу, де стобарвно грають квіти та озерця.

Сміючись, Асмат виходить, розчиняє саду дверця,

Мовить: «Вийняла хоробро я колючку з твого серця,-

Глянь піди, як розцвітає брость трояндова тепер ця!»

Розсуває діва тихо пишний килим між колон.

Весь в рубінах з Бадахшану, там стоїть чудовий трон,

Де вона сидить, вгорнувшись в ніжно витканий віссон.

Очі, наче чорні плеса, сяють з-під тонких запон.

Я стояв. Вона мовчала; сяяв зір з-під чорних брів.

До Асмат щось проказала,- я не чув розмови дів,

Та почув Асматин шепіт: «Йди! Немає в неї слів!»

Це сказала, і відразу я увесь запломенів.

Відійшов за двері зали,- йшла Асмат за мною теж.

Я сказав: «О доле, нащо ти надію подаєш,

Нащо зцілюєш, як знову бачу тільки зло твоє ж!

Серце мукою розстання вже сплюндроване без меж».

Лиш Асмат мене втішала ніжним словом, чулим зором,

Говорила: «Хай ця зустріч не стає тобі докором,

Двері радості розкрий же, не вгортайся знову горем!

Діва стримана і горда - їй до тебе змовить сором».

Я сказав: «Мене зцілити можеш ти, о сестро й нене!

Можеш частими звістками втішить полум'я шалене,

Бо послання безнастанні згоять серце тороплене.

Що від неї ще почуєш - не ховай того від мене».

Сів я верхи, і поїхав, і заплакав крадькома;

Увійшов до спочивальні - сил нема і сну нема.

Рис кристали та рубіни синя синизна пройма.

Став бридкий мені світанок, полюбилась ночі тьма.

Посланці із Хатаеті повернулись накінець -

Слово горде і Зухвале нам приніс од них гонець:

«Ми самі - не боягузи, не хистка в нас міць фортець.

Вашого царя не знаєм. Що його нам рішенець?»

• Предыдущая
• 20/91
• Следующая