Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 43

• Предыдущая
• 43/91
• Следующая

Віддаляючись від сонця, ще сильніше місяць сяє,

А коли підходить ближче,- гасне, в променях згорає,

Та без сонця і троянді цвіту-розцвіту немає;

Як не бачимо кохану - давнє горе оживає.

Розпочну тепер я повість про мандрівки юнака:

їде, й серце закипає, не всихає сліз ріка;

Озирається навколо, сонце поглядом шука,

Непритомніє, як сила з тіла дужого зника.

У півмлості й слова змовить він не міг і став як тінь:

Наче ключ Діжлійський, сльози лив од болю і тужінь;

Щоб розвіяти страждання, поглядав у далечінь,-

Він туди в нестямі їхав, де й куди помчиться кінь.

Мовив: «Люба! Будь проклятий, хто тебе у кожнім слові

Не хвалитиме,- про тебе не забути юнакові!

Очі знову прагнуть бачить риси дівчини чудові.

Так! Закоханий повинен покорятися любові!

Що робитиму без тебе? Де шукатиму я втіх?

Я б забив себе, та знаю: засмутить тебе цей гріх,

Засмутить кохану звістка, що мене нема в живих,-

Ліпше хай життя спливає у потоках сліз гірких!»

Він з плачем казав: «Страждання в мене десять лез встромили,

Мов загін індійців, вії в мене мечуть вбивчі стріли;

В неї очі - самоцвіти, в мене влучать ці берили!

Ці вуста, ці очі й коси в мене муки породили».

Він казав: «О сонце! Образ ночі сонячної ти,

Знак того, що всім живущим мудро править з висоти,

Знак того, якого воля владно рухає світи,-

Дай мені зустрітись з нею, досягнувши до мети!

Для філософів прадавніх ти являло образ бога!

Поможи мені - я бранець, в кайдани закутий строго,

Я, агат згубивши, прагну до рубіна дорогого!

То мене журила близькість, а тепер смутить - дорога».

Він болів, горів і танув, наче білий віск свічок,-

Запізнитися боявся і коня прискорив крок.

Ніч лягала - милувався плином зір поміж хмарок,

їх рівняв до неї, тихо озивався до зірок.

Мовив місяцю він: «Зглянься, на благання зваж моє!

Шлеш любов ти закоханцям, що їх недугом стає;

Шлеш терпець і витривалість, в тебе лік любовний є.

Хай побачу я обличчя, що прекрасне, як твоє!»

Мучив день його, а присмерк, захід сонця - потішав.

Над рікою зупинявся, над свічадом вод сідав,-

Біг в ріку ручай кривавий, проливався слізний став.

А тоді, знов сівши верхи, мчав без броду й переправ.

Стрункостанний, мов алое, проливав він сліз потік;

Десь в ущелині скелястій вбив козу і тут же спік,

З'їв її, та й далі їхав, серце - Марса, сонця - лик.

Він казав: «Троянду втратив, опечалився навік!»

Ті слова, що витязь мовив, як повторювать тепер?

Він ішов у смутку й плакав, бо вогонь його пожер,

Червоніли слізні очі, щік троянду він роздер.

Ось печери вже замріли. Поспішив він до печер.

Враз Асмат його впізнала - вийшла, стала коло входу,

Аж стерялася, точила сльози, наче дощ в негоду.

їх обійми появили спільну радість, спільну згоду.

Як була бажанням зустріч, то є щастям час приходу.

Витязь дівчині промовив: «Як твій пан тут пробувався?»

Сльози в море протікали - діва плакала, бліда вся:

«Ти поїхав - від печалі він у мандри десь подався

І відтоді більш до мене не приходив, не з'являвся».

Наче спис у серце влучив,- витязь став смутним, журливим.

Він сказав: «Не личить, сестро, бути лицарю зрадливим.

Ошукав він, зрадив клятву, я ж не був таким мінливим:

Як не міг додержать слова - нащо клявсь слівцем квапливим?

Я зазнав заради нього стільки горя в цій юдолі!

Чи забув він тут про мене? Чи нестерпні стали болі?

Як він смів зламати клятву самохіть, по власній волі?

А проте я не дивуюсь, бо не жду добра від долі!»

Діва змовила: «Ти правий, та послухай слів дівиці,

Не подумай, що я хочу боронити вчинки ниці,

Але треба мати серце, щоб додержать обітниці,

Він же втратив серце й прагне тільки смертної чисниці.

Серце, розум і свідомість - всі сполучені в єдине.

Як відходить серце - й решта вслід за ним у безвість рине;

Серце втративши, не може буть людиною людина.

Ти не бачив, ти не знаєш, як у полум'ї він гине!

Правий ти у наріканнях, другом кинутий своїм;

Як тобі, розважний муже, я про нього розповім?

Мій язик би натомився, серце стало б навісним,-

Так кажу, рожденна в горі, бо була укупі з ним.

Повість про його страждання хто повідав би тобі?

Не лиш люди,- біль цей вчув би навіть камінь, далебі,

Для ключів Діжлійських досить сліз, що ронить він в журбі.

Кожен мудрий щодо інших, не у власній боротьбі.

Як ішов він, я спитала: «Що повинна відповість

Я, сестра, коли прибуде Автанділ, наш любий гість?»

Відповів: «Нехай шукає, хоч яка йому користь?

Обіцянки не порушу, не лишатиму цих місць.

Не зламаю слова клятви, не піддамся тут мані,

Час умовлений прожду я, сльози лиючи рясні.

Як помру - нехай сховає, проказавши: «Жаль мені!»

А живим застане - диво, бо життя невірні дні!»

З того часу зникло сонце,- скрилося за небосхил;

Я ж, покинута, ридаю і слізьми зрошаю діл,

І страждаю, божевільна, і не маю більше сил.

Смерть про мене вже забула! Доля - зверхниця всіх діл!

Є в Китаї камінь. Напис там вкарбовано в габі:

«Той, хто друзів не шукає,- він є ворог сам собі».

Зжовкли витязя троянди і фіалки голубі,-

Йди, шукай його, розшукуй, як приречено тобі».

Він сказав: «Це справедлива відповідь докору злому,

Та зміркуй: як бранець бранцю, другу я служу мойому.

Наче олень, що шукає джерела, я втік із дому,-

Я шукаю, я мандрую, забуваючи про втому.

Ту, що в неї перли й лали поєдналися з кристалом,

Я покинув, хоч втішатись міг би з нею щастям сталим;

Опечалив богорівних - тайно втік, пойнятий шалом,

Засмутив їх чисте серце, став невдячним і недбалим.

Мій владар і вихователь всіх могуттям переміг;

Він - як небо, що дарує милість рясно, наче сніг!

З ним підступно я повівся, бо його покинуть зміг,-

Не здобуду ласки бога, отакий вчинивши гріх!

Сестро, все це ради нього стерпів я, добра ждучи;

Не збрехав, прийшов я вчасно, вдень мандруючи й вночі,-

Він же мною помітує, геть від мене ідучи.

Марно й тяжко натомившись, от стою в журбі й плачі.

На розмови дальші, сестро, я дозвілля вже не маю,-

• Предыдущая
• 43/91
• Следующая