Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 5

• Предыдущая
• 5/91
• Следующая

Раптом бачать: невідомий витязь сів край річки й плаче,

Коло нього на повідді чорний кінь стоїть терпляче;

Умереживши всю зброю, перло світиться гаряче.

На троянди щік упали сльози, паморозь неначе.

Витязь, голову убравши в тигрову смугасту шкуру,

Вкривши шкурою такою ж кремезну свою статуру,

Канчука-залізов'яза у руці затиснув хмуро.

Бачать, хочуть роздивитись - шлють гінцем до нього джуру.

Джура-раб іде до левня, що продовжував ридати,-

Грізний з вигляду, він плакав, похилив чоло на шати;

Кришталевий дощ зрошає вій густих рясні агати.

Раб прийшов, та він і слова не схотів рабу сказати.

Раб не в силі слова змовить. Ляк його проймає й душить.

Він, жахнувшись, поглядає, та цареві вірно служить,

Тож підходить ближче й каже: «Цар воліє…» Не зворушить

Ані клич, ні слово левня - він ридає, ревно тужить.

І не чує, і не бачить він з-за слізної полуди,

І на те він не зважає, що гукають зайшлі люди,

Дивно схлипує, зітхає, мов огонь запав у груди;

Кров змішалася із слізьми, і криваві ринуть пруди.

Розум левня, мислі й мрії прагнуть іншого десь краю!

Знов цареве повеління раб проказує з одчаю,

Та його не чує витязь, тільки плаче та ридає,-

Кетяг цих троянд прекрасних квітки уст не розкриває.

Так одвіту й не діждавши, повернувся раб до стану.

«Він мене не хоче слухать,- раб промовив Ростевану.-

Я гадаю: ваша ласка не потрібна тому пану,

Що сліпить, неначе сонце,- я, мабуть, незрячий стану».

Цар, здивований і гнівний, люті в серці не стаїв

І гукнув до вірних ловчих, до дванадцяти рабів:

«Бойову беріте зброю в руки, звиклі до боїв,-

Приведіть сюди того ви, що у березі там сів».

Ловчі рушили. Бряжчала зброя їх завзятих лав,-

Лиш тоді очуняв витязь, що ховався між купав;

Він навколо озирнувся, військо зором пронизав,

Тільки змовив: «Горе, горе!», більш нічого не сказав.

Втер рукою журні очі,- і сльоза з очей зника.

На собі меча поправив, підтягнув сагайдака

І, повіддя взявши в руки, верхи сів на румака.

ТІ То йому погрози рабські, клич раба-войовника?

Щоб схопити левня, військо обступило навкруги.

Лихо, що він з ними скоїв! їх жаліли б вороги -

Розбивав лоби лобами, бив і нищив до ноги,

Канчуком навпіл панахав, повен гнівної снаги.

Цар, розгнівавшись, вояцтву каже гнатись навздогін,

Витязь їде, на гонитву не погляне навіть він;

Хто ж його доскочив, жити не лишився ні один.

Ростевану горе - слати вояків своїх на скін.

І тоді за ним помчали Автанділ і Ростеван,-

Він же гордо їхав далі, коливався юний стан,

Гнався кінь, Мерані чорний, і встелявся сяйвом лан.

Витязь бачив, що женеться цар за ним, щоб взяти в бран.

Наближався цар до нього у гоньбі несамовитій,-

Він тоді, коня хльоснувши, зник з очей тієї ж миті,

Наче в прірву провалився чи в небесній щез блакиті,

Годі й сліду розшукати на дорозі, пилом вкритій!

Довго стежили, шукали, але згинув навіть слід,-

Тільки див отак зникає, духів безтілесних рід.

Хто поранений був - мився, по мерцях ридав нарід;

Цар сказав: «Нам бог зміняє час утіх порою бід.

Завершив він лютим горем мій веселий, щасний вік,

Обернув на тугу радість, на журбу мене прирік

І до смерті серце зранив - де, який шукати лік?

Хай святиться божа воля і віднині, і навік!»

Більш не кликав полювати, а зітхання тужні множив,

Скакуна на шлях додому повернув і підострожив.

Ловчі луки поховали, клич їх звірів не тривожив;

Хтось казав: «Владар наш правий!», хтось же тихо святобожив.

Цар ввійшов, смутний, похмурий, до найдальшого покою

І пустив лиш Автанділа, наче сина, за собою.

Люди вийшли із хоромів занімілою юрбою.

Змовкла арфа, і кімвали не бринять дзвінкою грою.

Тінатін, коли дізналась про події таємничі,

Підійшла, край входу стала - сонцем сяли світлі вічі,-

В скарбника спитала: «Спить він чи й не засне після стрічі?»

Той відмовив: «Тужить сильно, аж змінився на обличчі.

Автанділ там з ним, до себе не пустив нікого з нас,

Він чудного левня бачив, світ очей йому загас».

Тінатін же відповіла: «Входити туди не час.

Як мене спитає, скажеш, що приходила якраз».

Цар гукнув, коли від серця трохи туга одлягла:

«Де моя перлина й радість, втіха й сяєво чола?»

Відповів скарбник: «Недавно тут була, бліда, як мла,

Та про ваш одчай почула і, смутна, назад пішла».

Цар звелів: «Ідіть покличте, бо я в тузі згину доти!

їй скажіть: чом не приходиш? Чом не втишуєш скорботи?

О життя єдине батька, звесели ж печаль його ти!

Він розкаже про причину, що породжує турботи!»

Волі батьківській скорившись, Тінатін до батька йде,-

Наче місяць повновидий, сяє чоло молоде.

Цар її цілує ніжно і ласкаву річ веде:

«Нащо ждала, щоб покликав? Пропадала досі де?»

Діва мовить: «Ваша туга і з небес змете світила.

Як дізнається людина, що журба вас охопила,-

Чи насмілиться й поглянуть, хоч була б яка пресміла?

Я гадала: ніж тужити, ліпше зважить все до діла».

Він сказав: «Моя дитино, затужив я дуже сам,

Але ти - моя розрада, втіха змореним очам,

Вигляд твій загоїть смуток, він лікує, мов бальзам.

Я повім причину туги - ти причину цю затям.

Стрів я лицаря чудного, вояка ще юних літ,-

Зір його, як промінь, слався на похмурий краєвид;

Я не знаю, чом той витязь плакав так, ридав навзрид,

Та розгнівавсь, бо вітати нас він не схотів як слід.

Як мене побачив, скочив на коня й погнався чвалом.

Я звелів його схопити - він поклав все військо валом;

Не звітав мене по-людськи; як диявол, щез провалом.

Чи з людиною я стрівся, може,- з марищем несталим?

Бог дари свої солодкі обернув на сумовиті,

Я забув про дні веселі, світлий час, щасливі миті;

Все мені - тягар пекучий, все мені - жалі неситі,

І ніщо мене не втішить, скільки житиму на світі».

Відказала діва: «Сміло я тобі промовлю, тато,-

Нащо ремствуєш на бога і на долю так затято?

Скаржишся в журбі на того, що нам щастя дав багато,

Той не вчинить зла, хто діє завше добре, мудро й свято.

Ось така моя порада: ти - владика всіх владик

• Предыдущая
• 5/91
• Следующая