Повiя - Мирний Панас - Страница 111
- Предыдущая
- 111/152
- Следующая
- Може, вам переслати постельку? - питає, усмiхаючись.
- Спасибi, бабусю. Не треба. Я вже сама. Оришка повернулася йти.
- I нiчого не треба?
- Нiчого, бабусю. Iдiть спать, i я зараз ляжу.
- Гаразд. Тiльки ось що. Нащо ви мене бабусею зовете? Яка я вам бабуся? Пупа я вам не рiзала. Що стара я здаюся, то ви лишень гляньте, - i, се кажучи, вона провела своєю чорною рукою по виду. Христю наче хто у груди пхнув, по головi вдарив, свiт перед очима потемнiв, i тiльки одна iскорка десь далеко-далеко жеврiла. У тому мороцi, їй здається, стоїть бiля неї невеличка дiвчинка, личенько як кулачок, а очi як зiрочки, i так вона смiється до неї ними приятно. Христя скрикнула, i знову замiсть дiвчини стояла перед нею та ж сама баба Оришка, похитуючись з реготу.
- А що, бачила, яка я баба? Не зовiть же мене бабусею, зовiть мене Ориною, як покiйник пан звав.
Христя незчулася, коли вона i з хати вийшла, так перелякалася. "О господи! Вона справжня вiдьма", - промовила, приходячи в себе. I мерщiй кинулася, позачиняла й позащiпала вiкна, зачинила дверi з сiней. Мала була й закрутити, та не знайшла ломаки. Непокiйна, з похолодiлою душею, вона хутко роздiлася, вихопила коц з-пiд подушок, дмухнула на свiтло i мерщiй стрибнула на лiжко, покрившись коцом з головою.
Тихо, темно… I пiд землею темнiше не буде. А Христя ще дужче заривається у подушки, ще бiльше загортається коцом. Не дивлячись на лiтню теплоту, її мов лихорадка б'є, змерзла вона, тремтить уся. Перед очима жовте кружляє колiсце, яснi iскорки скачуть. Вона дужче жмурить очi, а iскри, мов хто роздимає горно, так i лiтають на всi боки… Морозом сипнуло з-за спини, у душi, мов у льоху, похолонуло. Чується голос Оришки: "А що, будеш звати мене бабою? Яка я баба?.." Увиджуеться невеличка дiвчинка… Христя умира З ляку i, сама не примiчаючи коли i як, розкрилася.
У хатi, мов кiшка, бiгала по стiнi ясна пляма. От хоче добратися до долiвки i стрибне на стула, потремтить, потруситься на йому та й знову побереться назад. "Що воно? де воно взялося? Невже то мiсяць зiйшов? Так, так. То вiн, то його iграшки-забави. Iч, хитрий, з-за стiни хотiв мене злякати. Постiй же, я встану, доберуся до вiкна".
I їй здається, що вона вже бiля вiкна стоїть… Унизу по долинi чорнiє лiс, З-за гори хмарою суне сiрий туман i стелеться помiж деревом, мов дим той, обгорта вiн кожну деревину. Курiе земля, а мiсяць, виставивши половину свого кола, регоче. "Ну, ну, - каже вiн, - стелися i вкривайся. Настав твiй час покою. Дай i менi позирнути. От i мене ждуть не дiждуться". - "Хто там жде тебе, переполовиненого?" - чується голос унизу. "Он глянь на палац. Та й спи собi, не ворушися", - одказує мiсяць i зразу на пiв-аршина стрибнув угору. Вся долина укрилася, наче рядном, густим туманом. Туман досягав аж до вiкна. Зате поверх його так стало ясно та видно. Христя зиркнула на палац. Там на самому рiжку оселi, на страшеннiй висотi, стояло щось бiле i тягнулося руками до мiсяця. Христя придивилася: се ж баба Оришка. Вона, вона. Ув однiй сорочцi, розпатлана.
"Ну лишень скорiше iди. Чого сьогоднi так барився?" - питає Оришка. "Та лиха їх година знає, - каже мiсяць, стрибнувши цiлi пiв-аршина вгору. - Як начали тертись та м'ятись, поти випустили. I знають, що нiчка мала, треба колись-то оббiгати усю землю, нiт же, завели бенкет. Сидять, п'ють та гуляють".
"Хто ж там такий?"
Мiсяць якiсь такi сказав чуднi назви, що Христя аж здивувалася. Вона Зроду таких не чула, то й виговорити їх чоловiковi - скорiше язика зломиш, чим виговориш.
"О-о, то звiсний гуляка! - одказала баба на мiсяцевi доводи. - А i в нас новина".
"Приiхав-таки".
"А ти почiм знаєш?"
"Хiба не видно слiду? Я тiльки виткнувся, то зараз забачив колiї, а в дворi коло хати сiна натрушено, конi нагноїли".
"Приїхав то приїхав. Та вгадай з ким?"
"З жiнкою", - одказав мiсяць.
"Якби з жiнкою, то б i не диво. А то таку панянку десь пiдхопив, що не йому, старому б, залицятися".
"Молоду, гожу?" - скрикнув мiсяць.
"Саме в соку".
"I дiй його честi! Хоч би собi хоч одним оком скинути!" - скрикнув мiсяць i, наче дзига, на одному мiсцi разiв зо сто покрутився. У Христi аж у вiччю замиготiло.
"Ну-ну! Я тобi дам! - посварилася на його своїм скрюченим пальцем баба. - Ви всi, бачу, шибеники однаковi. Сьогоднi, дивлячись на неї, проспiвала на догад бурякiв, щоб дали капусти, пiсеньку, що не такому б старому горнутися до такої кралi. Так де тобi? Так розприндився, що ну. Зяякалася я його! Хiба вiн не знав, що тiльки примчу жiнку, то не буде мiсця не тiльки кралi, а й йому".
"О-о, ти завзята! Я тебе знаю по зiрницi. Перетяла ж мене надвоє".
"А що ж ти пак щоночi унадився? Вашого брата тiльки не здержуй, то заведе таке, що й свiту вiдцуратися треба".
"Що ж вони, умiстi й спати полягали?" - помовчавши, спитав мiсяць.
"Нi, нарiзно. Вiн, бач, не видає. Сам лiг у кiмнатi, а їй вiддав свiтлицю".
"То, може, можна i зирнути на неї?" - лукаво моргнувши одним оком, поспитав мiсяць.
"Зирни, про мене. Тiльки цур, не лабузнитись, а то i ту половину пики стовчу, як цибулину у салатовцi".
Мiсяць крутнувся на мiсцi i стрибнув угору. Удруге, втретє… Зразу опинився у самому вiкнi. У свiтлицi стало видно, хоч голки збирай. Це, чує Христя, тягнеться ясна стяга до її щоки. Гляне, погляне - то ж не стяга, то устоньки блiднi з чорними вусами. Цмок!
"Бачив! бачив!" - крикнув мiсяць, стрибнувши з вiкна, i стрiлою помчався до баби.
"А не витерпiв-таки! Хоч раз цмокнув", - загарчала та та цап його за роги! Стриб з оселi! - i пiшла вистрибом поверх туману. Мов на ковзалцi молода дiвчина крутиться-ковзається, так баба-вiдьма, держачи за рiг мiсяця, пiшла поверх туману. То як стрiла промчиться вподовж, то пiде навприсядки, то крутнеться, мов вихор, на одному мiсцi, то пурне у сiру безодню, то знову вирне, зарегочеться i пiде-пiде… Волосся її все довшає, бiльшає, чорнiшає… Лице червонiє, наливається кров'ю, сорочка рожевiє, само тiло почина свiтитися, мов папiр крiзь свiтло, очi, як iскорки, горять. Це зразу, пустивши мiсяця з рук, вся огнем запалала. Мiсяць, блiдний-блiдний, як куля, помчався через усе небо i став навпроти, мiниться та труситься… Христя скрикнула i прокинулась.
Сонце саме сходило. Рожева зоря зайнялася над землею, зверху її простяглася чорна хмара, i вiд того вона здавалася ще червонiша. Рожевий свiт укривав усю свiтлицю, по сволоках стрибали невеличкi зайчики, по кутках, куди свiт не заходив, трусилася темнота. У хатi було душно. "Сон се чи проява?" - подумала, потягаючись, Христя i, як ласочка, скочила з лiжка додолу i в одну мить опинилася бiля вiкна. Стукнула защiпка, i в розчинене вiкно полилася на неї рання прохолода. Христя була розхристана i аж струснулася, як раннiй вiтерок, мов жартiвливий хлопчик, покрався їй поза сорочкою. Край ясного сонця саме виткнувся з-за землi, i пучок золотого променя в одну мить опинився бiля неї. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркi устоньки i розсипався iскорками по її повному i, як снiг, бiлому лону. Христi почулося, мов її хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскiт пробiг по всьому тiлу. Христя глянула у вiкно: густий туман сiрими хмарами клуботався попiд горою. Он його цiлий оберемок одiрвався i шугояув угору… крутнувся, похитався i довгою-довгою вервечкою розтягся в рожевому повiтрi. Сонечко пiднялося ще вище: заграла роса на травi по горi, загорiлися верхiв'я лiсового дерева зеленим вiттям. Обiзвалися пташки: десь цьомкала кропив'янка, закувала вiщуня-зозуля, в кущi бiля самого вiкна защебетав соловейко, а там, а там в туманi, мов скрипочка заграла, на рiзнi лади та голоси заспiвали сотнi тисяч пташок. Все те з ранковою прохолодою мчалося прямо назустрiч до Христi, вiтало, пестило.
- Предыдущая
- 111/152
- Следующая
