Повiя - Мирний Панас - Страница 132

• Предыдущая
• 132/152
• Следующая

- Чого ти в Мар'янiвку їздила? - гукнув Колiсник, становлячись коло неї. Христю неначе хто батогом стьобнув. Вона пiдвелася i заплаканими очима призро-призро глянула на Колiсника.

- У Мар'янiвку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили.

Колiсник вилупив на неї очi.

- А вчора… позавчора чи то четвертого дня де була?

- У любовникiв. Тут їх у мене цiла метка, а ви, бач, з Оришкою i проглядiли.

- У нас нiколи не так, як у людей… Або сльози, або крик, - одказав тихо Колiсник i пiшов з хати.

Христi стало ще важче на душi, ще тяжче на серцi. Вона побачила, що її зопалий замiр, котрий вона таїла на своєму серцi, що гнiтив досi її душу, пропав даром. Колiсник уражений пiшов вiд неї, не сказавши нi слова навпаки. Може, вiн i в думцi нiчого не мав того, що заклюнулося в її дурнiй головi? Певно 6, вiн виявив те або поглядом, або словом, а то - нi. Дивуючись, якось тiльки глянув на неї i пiшов геть, щоб не збивати бучi. Чого ж їй так думалося? Стара вiдьма про щось натякнула, а їй i запевне здалося. I жаль, i досада, як п'явки, ссали її за серце. Образа Оришчина, прикре запитання Колiсникове ключем закипiли у її душi, пiднiмалися угору, били через край. Вона знову, припавши до подушки, кревно i голосно заголосила. Оришка, почувши З кухнi, пiдiйшла до неї, подивилася, як тiпалися її круглi плечi, як дрижало i тремтiло тiло, здвигнула плечима i мовчки пiшла собi геть.

- Все… слинить… якби пiймав за патли та одвiяв на всi боки, то не слинила б… - толкувалася Оришка сама з собою.

- Чи ти пак знаєш, хто ся панночка? - спитав Кирило, увiходячи у кухню.

- Уже чи ти знаєш. А я давно бачу, що шмат повiї, - гарикнула з серцем Оришка. - Видно, чим не вгодлв сьогоднi. Чуєш, як заводе? - додала вона, мотнувши головою на свiтлицю. Звiдти доносилося важке схлипування.

- Та то хай собi вони як знають, - одказав Кирило. - Погризлися - i помиряться. А тут хто вона, он в чiм смак. Ти знала старого Притику? Оришка мовчала.

- Що змерз у миколаївський ярмарок? Прiська, його жiнка, як умерла, то нiчим було i ховати… Здiр на свiй кошт ховав.

- Ну, то що? - спитала Оришка.

- Це ж їх дочка - Христя. Сьогоднi од здорiв приходить парубок, стiльники принiс. Питає Христi. Чи не збожеволiв ти, думаю, якої тобi Христi, у нас i в дворi такої не чугно. Коли тут i вона - сама виявилася. Тодi тiльки я признав, що вона справдi, її обличчя, її й голос. Он куди нашi стрибнули!

- Багато честi! О, багато честi! - крутячи головою, одказувала Оришка.

- Та честi-то небагато. А бажалося б знати, як вона дiйшла до сього?

- Нужно… куди пак, як нужно!

- I краще робиш, Оришко, що не дознаєшся, - несподiвано обiзвався до них з сiней третiй голос. Кирило i Оришка зиркнули - на сiнешнiх дверях стояв Колiсник.

- А тобi, Кирило, уже старому дурневi, i стид у бабськi речi умiшуватись! Краще б дивився за лiсничими, щоб не пускали чужого скоту на молодняк, - додав вiн i потяг у свiтлицю.

Оришка глянула на Кирила i усмiхнулася, а Кирило, поскромадивши голову, мовчки потяг з хати.

- От тут послухай, що за тебе Кирило з Оришкою трахтують! - сказав з досадою Колiсник Христi, увiйшовши в свiтлицю. - А все твiй язичок наробив.

Христя, припавши до подушки, мовчала. Кревний плач її пройшов, та нiма мовчазнiсть, що наступає пiсля гiркого плачу, найшла на неї, склепила уста, скувала серце i душу. Туди тепер нiщо не доходе i нiзащо не дiйде. Нi гiркi докори, нi криклива лайка-буча. Серце закрилось, не чує, душа бажає спочинку, одного спочинку, i байдуже їй, що робиться около. I Христi було байдуже. Вона лежала головою в подушку i, не повертаючись до Колiсника, мовчала. Той походив-походив по свiтлицi i знову сумний потяг з хати.

"Ну та й день сьогоднi видався! Уже й день!" - думав сам собi Колiсник, ходячи по садку на сонячнiй спецi. Вона, здається, i трохи не дiймала його, хоч пiт обливав i лице, i шию, i груди. Що йому ся спека, коли бiльше пiдпiка його ж середина? Ще недавня невдача з слобожанами за спаш не заволоклася забуттям, як сьогоднi ота рева пiдновила, пiдложивши до серця ще пекучiшого огню. Уже все за себе розплескала, позаводила зводнi якiсь. Це ж усе дiйде туди, куди треба доходити. Будуть тi, що донесуть до жiнки i вложать в її уха. I так менi життя немає через неї, а тут ще - на та цить!

Колiсника наче злi комарi кусали у потилицi, так вiн її раз по раз скромадив, ходячи похнюпившись по садку.

- Пане! А пане! - гукнув з гори Кирило.

- Чого?

- Тут до вас чоловiк приїхав!

- Який там чоловiк? Чого? - допитувався Колiсник, виходячи на гору.

- Здрастуйте, - привiтався до його приїжджий середнiх лiт чоловiк у синiй суконнiй каптанинi, у добрих юхтових чоботях, у картузi замiсть шапки, Лице його сите, гладко виголене, вуси рудi, трошки пiдстриженi, голова розчесана пiд продiл. Все це давало ознаку, що приїжджий не простий собi чоловiк, а заможний i поважний хазяїн.

- Здоровiї- одказав Колiсник, заглядаючи у яснi приїжджого очi.

- Я до вас по дiлу, - сказав той, виступаючи уперед i кидаючи Кирила позадi.

- По якому, кажiть, - депитуеться Колiсник.

- Та, бачите… - i приїжджий запнувся.

Колiсник помiтив, що приїжджий не хотiв казати свого дiла при Кириловi, котрий стояв назадi, i, повернувшись, повiв приїжджого у садок.

- Я чув, ви лiс продаєте, - почав приїжджий, спустившись геть з гори.

- Продаю, - одказав Колiсник. - Коли добрий купець знайдеться, чому не продати?

- Та так, так. Так от я, їдучи на луку, i завернув до вас попитати, як ви продаете: чи увесь, чи по частях?

- А ви ж хто такий будете? Звiдкiля?

- Та я Карпо здiр з Мар'янiвки. Ви, певно, мене не знаете, а от… - i Карпо знову зам'явся. - Христя знає.

- Яка Христя? - геть дивлячись убiк, щоб не стрiватися з веселим Карповим поглядом, спитав Колiсник.

- Та вони у вас живуть. Давнi мої знайомi, сусiдами колись жили. Жiнка моя бачилась з ними.

- То ви до Христi чи до мене? - не видержав Колiсник i приснув Карповi, кинувши на його свiй суворий погляд.

- Нi, до вас, - спокiйно одказав Карпо, граючи веселими очима. - Лiс же не Христин, а ваш…

- Я лiсу не продаю! - випалив знову Колiсник, червонiючи увесь, як буряк.

Карпо здвигнув плечима.

- А коли не продаєте, то вибачте, шо потурбував. Прощайте! - вимовив вiн, усмiхаючись, i пiшов на гору, помахуючи батiжком. Колiсник стояв i зло дивився на браву осадкувату вже постать Карпову. Вiн, здається, намiрявся кинутися на його i з усього маху дати доброго потиличника сьому приїжджому купцевi. А той, не озираючись, пiшов-пiшов i ген скрився за замчищем. Через скiльки часу дорогою пiд горою показався гнiдий ситий кiнь i зелений возок. На передку сидiв чоловiк у сорочцi i в жовтому брилi, а назадi сидiла знайома каптанина. Колiсник пiзнав у передньому парубка, що приносив сьогоднi ранком стiльники. То справдi був вiн, одвозив тепер хазяїна на луку.

• Предыдущая
• 132/152
• Следующая