Повiя - Мирний Панас - Страница 134

• Предыдущая
• 134/152
• Следующая

Кирило якось неймовiрно дивився то на Колiсника, то на Христю. "Що се, - думалось йому, - що се?"

- Скажи їм, - знову почав Колiсник, - поки я живий, хай усе по-старому. А не стане мене - може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене.

- А грошi ж як Вовковi та Кравченковi за оренду? - спитав Кирило.

- Грошi я верну, - замовила Христя i мала була бiгти у свiтлицю.

- Стiй. Тi грошi тобi зостануться. Виручиш з хазяйства, Кириле, - вернеш, а може, я зашлю з губернiї. Кирило аж трусився з радощiв.

- Оце по-божому, пане, а по-божому! - замовив вiн.

- Так чуєш? Як я поїду, скажеш їм. Скажи, хай помоляться i за Христю уже разом.

- Що ти? Що ти? А за мене за що? Хiба моя худоба?

- Цсс! -засичав вiн i махнув на Кирила рукою - iди, мов, собi. Той, уклонившись, вийшов. А Колiсник пiдвiвся, походив по хатi, пiдiйшов до Христi i, взявши за голову, притис її бiле чоло до своїх пухких уст.

- Це за розум! - сказав вiн, поцiлувавши, - а це за серце! - i, прихилившись, припав устами до її високого лона. Христя тiльки радiсно свiтила очима.

Через два днi вони поїхали. Нiколи Христя не почувала себе такою веселою та утiшною, як у тi два днi. Ожила, розцвiла, мов на свiт знову народилася. I вiн їй здається такий красний та привiтний, i люди такими добрими та ввiчливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпiв повiдати їй про Колiсникiв наказ), i вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свiй чорний платок.

- Носiть на здоров'я та згадуйте мене! - сказала Христя, не примiчаючи, як Оришка гребезнула той платок у неї з рук, мов однiмала, i хоч би сказала спасибi, хоч би головою хитнула.

Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помiчала i того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очi, на льоту i думку лове, дивиться - молиться на неї! Вона i йому на кисет шовкову хустку подарувала.

Кирило, мов розум стеряв з радощiв, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцiлував i, тремтячи, промовив:

- Не буду я з цiєї хустки кисет шити. А, як умру, заповiдаю з собою положити. Менi вона i на тiм свiтi буде про добро людське нагадувати, з нею менi i пiд землею легше буде лежати.

Пiсля обiд, надвечiр вони виiхали. Слобожани, як тiльки над'їхали конi у двiр, почали несмiле збиратися пiд горою бiля шляху. Певно, вони i в двiр би пiшли, коли б Кирило грiзно-прегрiзно не наказав, щоб нiхто не смiв i очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тодi тiльки Колiсник запримiтив сiру громаду, що, скидаючи шапки i вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Дiти не видержали i, гудючи на все поле, помчалися навздогiнцi коням.

- А Кирило таки не видержав, - промовив Колiсник i одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад i, усмiхаючись до дiтвори, що одно поперед другого, мов м'ячi, котилися пообiк дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекiт, нi на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрiй, мов по кам'яницi, гуркотiли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жменi кине, - дiти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. Христя одвернеться - гук стихне, тiльки гуркочуть колеса по накоченiй колiї.

- Та буде тобi з тими щенятами водитися, - суворо промовив Колiсник, накидаючи легку кобку свого сiрого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася.

До самої Мар'янiвки вони їхали мовчки. Чутно тiльки тупотiння кiнських нiг, гуркiт колiс та коли-не-коли возниця зiйкне на яку-небудь коняку, хвисне батiжком, щоб не одставала.

Сонце сiдало, як вони уїхали в Мар'янiвку. Жовтогарячий його свiт привiтно слався над оселями, садками, городами, темнi тiнi зступалися по глухих кутках, вечiрнiй морок слався по землi. У повiтрi тихо-тихо, курява стовпом стоїть i не розходиться. Там, у непрозорiй кiптязi, чується бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на все село, людський гомiн, жiночi крики зливаються з його гудючим покликом. Упослiднє перед спокоєм гомонiло все, незабаром воно стихне, тiльки сонце скрие своє ясне обличчя, тiнь ночi розстелеться над землею - i все замовкне до завтрiшньої зорi.

Колiсник, як їхали селом, похнюпився i не дивився нiкуди, зате Христя розглядала все, повертаючи голову то на той, то на другий бiк. Кожна хатина, кожна мiсцина була їй вiдома, з кожною чим-небудь та в'язалося її минуле. Там вона ще дитиною злякалася собаки, на тiм мiсцi справляли Купала, там вулиця збиралася, i тепер он скiльки дiвчат видно. Все те, нагадуючи їй давне, привiтно вiтало, мов давнiй знайомий або знайома стрiлися i нагадували минуле. Все було якось мило. Один тiльки шинок, де стояла їх хата, непривiтно уразив її. Вона, проїжджаючи, геть одвернулася, щоб i не дивитися.

Як переїхали Мар'янiвку i виїхали у поле, сонце уже сiло. Тiльки захiд горiв жовтогарячим огнем та навислi над ним хмари червонiли, мов збита кров, а кругом усе тонуло в мороцi. Над полями знiмалася темно-зелена вечiрня тiнь, небо аж чорне - таке синє, а мiж його густою синькою пробивалися невеличкi жовтi плямочки - то займалися зорi. Кругом тихо, аж сумно, з окопiв коли-не-коли сюркне цвiркун або здалека донесеться крик перепела. Однi конi, знай, тупотять, трусцею виступаючи, та гуркотять колеса по сухiй дорозi.

- Коли б ти знала, - обiзвавсь Колiсник таким жалiсливим голосом, що Христя аж струснулася, не пiзнавши, - коли б ти знала, як менi не хочеться їхати у те трекляте мiсто!

Христя мовчала.

- I кожен раз отаке зо мною. їдеш - мов на нiж iдеш, - промовив вiн, помовчавши.

- Чого?

- Ех, - зiтхнув Колiсник. - I чому бог не дав чоловiковi завести життя, як сам вiн знає? Як йому хочеться? Чого кожен раз, коли вiн почуває себе щасливим, так з-за спини або з глухого куточка серця якась непримiтна спомка озоветься i отрує його щастя? Нащо воно так?

Христя мовчала, не знаючи, що й казати i на що натякає їй Колiсник.

- Ну, нащо менi жiнга? - випалив вiн, не дождавшись вiд Христi одказу. - Нащо вона тепер менi, коли бiля мене є друга - i краща, i приятнiша? Молодим мене оженили, трохи не хлопцем, щоб не розволочився. Хiба я бачив свiту, знав людей, хiба я мiг повернути мiзком, як тепер? Тiльки що зiп'явся на ноги - показали менi дiвчину. Оце твоя наречена. Бери за руку та веди в церкву. Я, дурень, i послухався, щоб потiм проклинати i той час, коли вона народилась на свiт, коли менi нарекли її. Хто її вибирав, хто нарiкав? Батьки! "Поженимо молодят", - сказали i поженили на наше лихо. З першого ж року у нас пiшов нелад, та сварка, та лайка. Своя хата гiрше тюрми завжди здавалася! Чи в гостях бували, чи в тебе гостi - не скажи слова лишнього, не привiтай добрим словом чужу господиню або не жартуй з дiвчиною. Завжди як на ножi! "I сякий, i такий! I втопила я свою голову бiдну, i загубила вiк молодий за таким замiжжям". Поки ще молодий був, берiгся i її таки жалiв. А потiм - таки допекла до живих печiнок, доїла до самої кiстки… Плюнув на все: будь ти неладна! I от тепер люди винуватять мене, кажуть: "Не держиться закону божого, звичаю людського". А що, менi було теплiше, коли я крiпився, держався? Я був щасливiший? Посадити б їх на гарячий черiнь, певно, крикнули 6: пече! А тобi, бач, заськи. Ти - мовчи! I от тепер приїдемо в мiсто - треба iти до неї: поклонитися господинi. Хай вимиле твою голову. Як, скажуть, був у городi - не був у жiнки? А то їм i байдуже, що менi дивитися на неї верне. Ох, життя! Не виходь, Христе, замiж нiколи: раз зв'яжеш руки - довiку не розв'яжуться… Будь краще вiльною птицею. Краще, кажу, так.

• Предыдущая
• 134/152
• Следующая