Выбери любимый жанр

Повiя - Мирний Панас - Страница 20


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

20

Грицько мовчав, ходив, як нiч, смутний, як скеля, нiмий. Йому хотiлось дознатися, чи ходив Федiр до Прiськи, що казав i як його приймали там?

Прiська на другий день раненько пiшла похвалитися Карповi своєю пригодою.

- Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався… - жалiлася вона. - Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала… I що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.

- Знаєте, Що я вам пораю? - каже Карпо. - Плюньте ви на його похвалки i на все… Вам громада одсудила - громада i знає про те. А вiн чим вам страшний? Що має очi ненажерливi? Наплюйте на його, та й годi!

I Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Прiську. Та чутка дiйшла й до Грицька.

- Так, так!.. Вони пiддали! Вони! - гукав Грицько. - Хай же тiльки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибiр зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопцiв та обпоювати їх зiллям. Вiдьми!

Люди, не розбираючи нiчого, пiдхопили ту чутку i виплели, що буцiм Прiська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто i бачив, як вона кота патрбшила удвох з дочкою. Пiшла чутка-поговiрка по всьому селу. Усi винуватять Прiську: то вона метиться на Федоровi за дочку. Христя дуже голiнна до хлопцiв, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпiв… i от тепер за те, що Федiр одкидається, Прiська i метиться…

Один Карпо заступається за неї.

- На суд його, багатиря, брехуна! - рає Карпо. - Що вiн славить вас на все село? На суд його тягнiть!

Прiська послухалася i пiшла жалiтися на Грицька. Хоч на судi i виявилося, що Грицько плiв тi нiсенiтницi, тiльки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що вiн вечеряв з суддями у шинку.

- Ну, що тобi сталося вiд того, що, може, i сказав усерцях яке слово чоловiк? - питався суддя.

- Усерцях чого не скаже! - пiддакував другий.

- А слава? - доводила Прiська.

- I не про тебе, бабко, говорять. I про нас плещутьПоговорять та й перестануть.

Так Прiська i вернулася нi з чим. А Грицько гукав по селу:

- А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!

Люди не чули того, що було на судi. Вони знали одно - чим суд кiнчився, i по тому судили. "Уже б сидiла та мовчала, коли винувата, - казали їх гострi язики, - а то ще i на суд! Дрюкрвана стала: хто там що не скаже - зараз на суд!"

Прiська плакала, Грицько смiявся. Тiльки то був смiх чоловiка злого, ображеного. Смiючись, у його серце кипiло, що Прiська позивала його. Як вона смiла позивати?.. Вiн тiльки тим i жив, що шукав випадку, як би Прiсьцi вiддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.

Час iшов. Прiська жила собi на другому краї села i не вiдала, що Грицько замiряв, що пригадував. Людський поговiр потроху стихав: видно, i людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федiр видужував: у його була пропасниця.

Минули м'ясницi i масляна, настав пiст. На середохреснiй у мiстi ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав i Грицько; так, без Дiла поїхав, а пробув довше всiх. Вiн вернувся у вiвторок на похвальнiй - радий, веселий такий. Коли зостався вiн на самотi з Хiврею, то витяг з гамана якийсь папiрець i, показуючи, радо промовив: "Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!"

Хiвря допитувалася, що то, та Грицько тiльки махнув рукою i мерщiй побрався до волостi.

VIII

Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так свiтило, так грiло ясне сонечко! Бiгучi рiчечки спускалися з гiр, рили галий снiг, розтоплювали; у полi могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дiвчата вечорами збиралися весну закликати… Радiли люди. Уже вони турбувалися об тiм, коли орати, коли засiвати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снастi у возiв, у плугiв, що несправне - справляли. Прiська журилася, чим його свою землю засiвати i як його засiвати. Вона складала всi свої надiї на Карпа. Карпо згодився: "Не журiться, усе гаразд буде!" Та Прiська, видно, вже звиклася з журбою: бiльше журиться, чим радiє. До того i сни їй щоночi сняться, все страшнi такi сни. Найбiльше вона пам'ятає один.

То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говiє. Висповiдавшись, прийшла вона з церкви i, щоб не грiшити, лягла мерщiй спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бiк, а геть далi їй так їсти захотiлося. Вона аж здивувалася… Нiколи сього зроду не було, а се - як на грiх! Вона геть гнала вiд себе ту лукаву думку i незчулася, коли заснула.

I сниться їй: кудись вона iде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; i по сей бiк гора, i по той бiк - друга. Гори покритi темним лiсом, а долина - як рута зелена. Сонце свiте, золотить i гори, i лiси, i долину. Там, на праву руч, на горi, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, бiла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом i банями. "Що це за мiсце? Чи не Київ, бува?" - думається їй. I от вона простує до церкви. Висока гора, i схiд на неї крутий, змiєю кругом шпиля так i обвився. Та невже ж вона не збереться? Пiдiйде трохи, спочине та й знову пiдiйде. Тiльки що пiднялася височенько, бачить - мiж деревом щось за звiр лежить i прикро-прикро дивиться на неї… Очi його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так i прикипiла до мiсця, а звiр - анi змельне… "Господи! - думає Прiська. - Де ж менi дiтися? Куди сховатися?" Тiльки що вона хотiла ступити, а звiр так i кинувся на неї… "Се ж вовк!" - наче блискавка, мелькнула думка в її головi, i разом з думкою її кольнуло i в серце, i в голову, i у ноги… Вона жахнулася-кинулась.

Тiло її тремтiло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'ятi. Господи! Що се за сон? Що вiн вiщує? Вона знала, що коли собака сниться- то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.

Вона похвалилася Христi й Одарцi.

- То вам од усяких клопотiв та й сни такi сняться, - заспокоювала Одарка.

Та Прiська не заспокоїлась. Той сон так i стоїть перед нею як живий: вона його нiяк не забуде…

Минув тиждень. Була вербна недiля. День обiця бути погожий: на небi нi хмарочки, нi плямочки - чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє i грiє, у повiтрi тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить помiж талим снiгом.

- Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiдаємо, та пiду хоч раз погуляю. Я ще сiї весни i не гуляла, - каже зранку Христя.

20

Вы читаете книгу


Мирний Панас - Повiя Повiя
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело