Повiя - Мирний Панас - Страница 68

• Предыдущая
• 68/152
• Следующая

Проценко дихнув всею своєю слабою грудниною. Йому легко й служиться, й живеться: є в кого не тiльки про службу спитати, є з ким i об сторонньому побалакати. До того i старший не держав себе геть одсторонь, як старий: часто вiн присоглашав менших до себе погуторити. Зiйдуться, погомонять, - дивись - або що на кон поставлять на користь бiдоти, або музичний вечiр утнуть на жiночу освiту… Пiшло життя коромислом. Гриць шкодував, що занехаяв охоту на скрипцi грати, а на кону стати боявся, та не мав i талану до того. Вiн напустив на себе сум; дивлячись на нього, подумаєш: гiрке йому i те ваше святкування. Начальство раз довiдалося, чого вiн сумує. Другi за нього повiдали, що вiн мученик. Вiн, як справжнiй мученик, мовчав, не хотiв дiлитися нi з ким своїм лихом. То вiн мученик? - спитало начальство так, буцiм сказало: то навiщо його й держати? Усi думали: кiнець Проценковi! Вiн сам млiв душею бiльше, нiж пiд ту лиху завiрюху, що зачепила й його. Прокльони на необачних уже складалися на його устах, як тут його кликнуло начальство. Нi живий нi мертвий пiшов вiн до нього.

- Вы хотите ехать на уезд?

Гриць одказав не словами, а зблiдлим обличчям та стухлими очима, що - коли воля його превосходительства.

- Хорошо, - коротко i суворо одказало начальство. - В NN открывается место. Поезжайте!

На радощах облiтав Гриць увесь город, усiх своїх знайомих. Одним вiн хвалився, як його прийняло начальство, яке мiсце давало, як вiн одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за нашi бiди, за нашi лиха великi. Недаром ми пiдставляли шиї пiд сокири. Не вмре наша мати, не пропала даремно праця.

На третiй день Проценко виїхав з губернiї з думкою нiколи не вертатися в се прокляте мiсто, що так йому далося взнаки, що опорочило його добре ймення, що замiрялося на його життя молоде. Веселий вiн їхав на нове мiсце та балакучий. З возницями цiлу дорогу не вгавав, викав i чимало дивував їх тим виканням. Вони не знали, що про нього думати. "Се не наше щось, З далекого, видно, краю". I мали думку прокотити заїжджого барина на славу, та староста охолоджував: не дуже лиш гнатимеш коней: невелика цяця їде - знаємо ми сих безштанькiв!

У городi NN появився Проценко зовсiм iншим чоловiком. Веселий та говiркий, вiн смiло заводив розмову з кожним стрiчним i поперiчним, насмiхувався над повiтовим байдикуванням, над порядками городського життя, над громадянським безладдям. Вiн, здається, все знав, все пережив, передумав i став вище вiд того, що бачив, не гнушаючись, правда, i не гордуючи ним. Чи стрiвався вiн з простим чоловiком на вулицi - замовляв до його його мовою, викав, йшов рядом, не боячись огудки; чи з своїм братом службовим, - дивився тiльки па те, чи то молодий хлопець ще, чи поживший батько, - заводив смiло пiдхожу рiч: молодому розповiдав брехеньки, точив ляси, старого - привертав до себе розсудливою мовою про життя i, мов ненавмисно, ввертав у розмову чужесторонне слiвце, щоб того здивувати. I вiн справдi дивував усiх. "От смiлий, от талановитий", - думали молодi паничi i завжди З великою охотою заводили з ним розмову. "Голова, - протягом хвалили старi батьки, - послухай його - не наслухаєшся. I все то не по верхах скаче, а розумним словом глибоко гвоздить. Далеко такий пiде - не здоженеш, не випередиш". Помiж панянками не було нiкого за його. Хороше обличчя, люб'язна розмова, перевита жартами, хист до танцiв - все се було за нього, все слугувало йому на користь. Правда, перед ними вiн тiльки раз появився у своїй бойовiй зброї, i кожна подумала: "Се той, що його жадала душа моя". Потiм вiн звернув набiк; не личить стояти прямо: сонце нiколи не спада на землю, а скiльки до нього моляться людей на свiтi!.. Вiн не то щоб їх обминав, а помiж ними напускав на себе сум, скаржився на нудне життя, гостро розбирав їх iгри та забавки, насмiхався над їх замiрами. Його боялися й жалiли; боялися його гострої мови, жалiли красної вроди, що так рано довiдалася якогось лиха. Хто заклопотав його молоду голову? Хто уразив його гаряче серце?.. Нема кiнця-краю таємним догадкам i ще таємнiшим надiям! Кожнiй думалося: а що, як то я? I кожна навперейми перед подругою наряджалася якнайкраще, виступала якнайлегше; ведучи з ним розмову, замирала якнайдужче; а були й такi, що й бiсики перед дзеркалом учились пускати… Та не туди стрiляли його очi, не туди оберталось серце: не на непочатий морiжок польових квiток, а на пiдпушену грядочку огородних лiлiй. Молодi панiйки розважали його сум - велику тугу, вiд їх погляду загорялися його похмурi очi, тiпалося i билося гаряче серце.

Як тiльки приїхав вiн, то зразу оселився у Рубця. Антон Петрович раднiший мати свого брата на квартирi: разом вони на службу йдуть, трохи не разом i з служби вертаються; хата зайва е - чому ж його не пустити доброго чоловiка, коли вiн дає ще до того й добрi грошi. Пистина Iванiвна ще бiльше раднiша була такому квартирантовi. Антон Петрович i старий, i пiдтоптуваний, i все клопочеться, коли не по господарству, то про карти; а Григорiй Петрович i чорнобривий на лихо удався, i веселий, балакучий; про що з ним не заведи розмову - так легко, так любо з ним говорити. I обхiдчастий та принадливий: не пройшло й трьох днiв, а мов вiн у них зрiс i викохався; i слуги до його зразу привикли; i Iвась, синок, так полюбив. Не раз Пистина Iванiвна, дивлячись на нього, як вiн загравав з Iвасем пiсля обiду, глибоко зiтхала. Вона гадала в той час про свої молодi лiта, коли вона була ще баришнею, ждала своєї черги… "I от же не пiдвернувся тодi такий! А тепер - он яке опудало лежить i сопе! - думала вона, дивлячись на чоловiка, що спочивав пiсля обiду. - Он який крикун вистрибує! - переводила очi на сина, та чує - й пiд серцем щось ворушиться. - Уже ж що там не буде, а кумом вiн буде!" - рiшила вона.

Через пiвроку родилася Маринка. Як очуняла Пистина Iванiвна, почалися клопоти про хрестини: коли, як, що й до чого?

- За кумом нiчого бiгати, коли кум у хатi, - жартiвливо промовила Пистина Iванiвна, указуючи на Григорiя Петровича.

- Од хрестин грiх одказуватися, - одмовив той.

Кумою Антон Петрович давно вже намiтив товсту купчиху, що так любила чайку попити, добре попоїсти, уволю поспати; незгiрше вона любила i на зубок стороннього узяти; звiсно, як у гостях та помiж своєю компанiєю - не сидiти ж зцiпивши зуби!

• Предыдущая
• 68/152
• Следующая