Повiя - Мирний Панас - Страница 72

• Предыдущая
• 72/152
• Следующая

Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а вона лежить i нi до чого не прийметься, їй i не хочеться нi до чого прийматися; руки не здiймаються… Та й нащо? Христя молода, до неї усе усмiхається; їй здається все таким привiтним та гарним… Колись i їй було так; а тепер?.. що усмiхалося - те тепер кривиться, насмiхається; що радiсть несло - те тепер щипає за серце, нове лихо приносе… Що ж се таке: старiсть iде чи безнадiйне життя нагнiтило?.. Мар'ї стало гiрко-гiрко. Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою хату, вiн зупинився бiля Христi, задивляючись на її роботу.

- Ну, чого вам? - спитала Христя, ховаючи пiд руку сорочку.

- Хiба не можна? - спитався вiн.

- Авжеж, не можна! - одказала зашарiвшись Христя.

- Боїшся, щоб не зурочив?.. У мене не такi очi, - мовив вiн тихо i пiшов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до дверей, витягла З-пiд руки сорочку i знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить по Христиному обличчi, як її збентежив той паничiвський погляд, як звеселив, утiшив. А її вже нiщо не втiшає.

- Ох, життя трикляте! - промовила голосно Мар'я, аж Христя струснулася… I знову тихо; тiльки лопоче полотно у Христиних руках, деренчить голка, рiвняючи збори, шелестить нитка, прошиляючись помiж чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стiнi тiнь вiд неї несамовито бiгає, хитається…

Ось чутно - щось зашелестiло у сiнях, ступає… Iде хто? Христя i Мар'я разом повернулися до сiнешнiх дверей. Дверi розчинилися, i на порозi появився… пан - не пан, а в панськiй одежi; обличяч сухе, довгобразе; вуса рудi та довгi; щось за ящик чорнiє пiд рукою.

- Григорiй Петрович дома? - спитався прихожий товстим охриплим голосом.

- Дома! - одказала Христя.

- Куди до нього пройти?

- Туди! - указала Христя на дверi.

Незнайомець, проходячи, зупинився бiля Христi, витрiщивши на неї здивованi очi.

- A-a-a! - прогув вiн, роззявляючи рота. Христя собi зирнула i, зашарiвшись вiд його прикрого погляду, мерщiй схопилася втiкати… Мар'я зареготалася.

- Лука Федорович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! - роздався з-за Христиної спини паничiв голос.

- А я оце задивився на вашу дiвчину, - гуде незнайомець. - Де ви таку видрали в бiса хорошу?

Христя мерщiй сховалася за пiч i не дочула, що панич одказав. Незнайомець пройшов у паничеву хату, дверi зачинилися, i з-за них тiльки глухо доносився його товстий, охриплий голос.

- Це знаєш, хто такий? - спитала Мар'я Христi, як та почала умощуватись знову за роботу.

- А хто, столяр, може? - угадувала Христя.

- Столяр!? - зареготалася Мар'я. - А бодай тебе! Це - Довбня, панич Маринин!

"Оце то вiн!" - подумала Христя, схиляючись над шитвом.

- Що ж воно таке? Служить де, чи як? - спитала далi у Мар'ї.

- Не знаю, чи вiн служе де, чи нi. Зиаю, що пiвчою в соборi заправляє. Як став старостою купець Третинка, то вiдкiлясь його привiз. Вiн, либонь, на попа учився, та не схотiв святитись у попи. А п'є - то не доведи господи. Як закуре винокурню, то тижнiв зо два кружає. Усе, що має, проп'є, в однiй сорочцi по шинках бiгає, аж поки де пiд тином не звалиться. Вiзьмуть тодi у шпиталь; вилежиться, витверезиться, i вийти б - та нi в чому. Тодi вже й складаються - хто що там дасть, пошиють йому одежу, приберуть як слiд. Ото вiн i знову за дiло вiзьметься. Там такий майстер грати! I до пiвчої має кебету: як без нього спiвають - наче вовки у лiсi виють: той туди, а той туди; а як вiн заправляє - то наче янголи тi - согласно та гарно.

- I дасть же господь такий талан чоловiковi, та от так i не вмiє його шанувати, - одказала, зiтхнувши, Христя.

- Пiди ж ти… I вчений, i розумний, та - ба! Паничi ним гордують, - як його з п'яницею водитися! Панянки - соромляться, бояться; однi купцi за нього… Що ти з грiхом чоловiчим поробиш? Такий уже його грiх!

Поки Мар'я розказувала Христi про Довбню, тим часом у них з Проценком велася своя розмова.

- Ви кинули у мене своє лiбретто та й не приходите. Що, думаю, за Знак? Чи не забули? Вiднесу хоч сам, - казав Довбня, кладучи на столi скрипку.

- Спасибi! - подякував Проценко. - Менi так занiколилося.

- Еге, я ще i скрипку принiс разом з лiбреттом. Може, ми що й ушкваримо! - увернув Довбня круто.

- Як? То ви скористувалися лiбретто? - зрадiв Проценко.

- Кий чортiв батько! Дуже закрундзьоване, - одказав Довбня. - Весiлля трохи розпочав. Похвалюся, тiльки спершу скажiть: чай у вас є? Я чаю не пив.

- Христе! - кинувся Проценко до кухнi. - Чи вже самовар прийняли?

- Нi, ще у горницях.

- Не можна б попрохати у Пистини Iванiвни чаю?

- Зараз.

I Христя метко вертнулася, скочила з полу й побiгла в горницi.

- Як гляну на вашу дiвчину, то й чаю не пив би - все б на неї дивився! - бубонiв Довбня, пильно задивляючись на Христю, як та пiднесла йому чаю на невеличкiй пiдставi.

- Та берiть уже, а то кину! - червонiючи, як макiвка, мовила Христя. Довбня, не спускаючи з неї очей, нехотя простяг руку i ледве узявся за блюдце, як Христя, наче муха, вертнулася i мерщiй вискочила з хати.

- Оце так! оце смак! Це не городська… хльорка, не панянка, що у їх жилах замiсть кровi тече буряковий квас або сирiвець. Ця - запечена сонцем; у сiєї кров - огонь! - бубонiв Довбня, бовтаючи ложечкою чай.

I почав розказувати Проценковi рiзнi приповiстки з своїх п'яних походеньок. То були незвичайнi приповiстки, безпутнi речi безпутного п'яного бажання та жаги; вiд них аж на душi переверталося у свiжого чоловiка. Недобрими, видко, здалися вони i Проценковi, бо вiн мерщiй перебив Довбню:

- Казна-що ви мелете! Невже розумному чоловiковi на таке повинно пускатись?

- Розумному, кажете? - спитав спокiйно той. - А причому тут розум? Натура, та й годi! Їсте ж ви? п'єте… ну?

Вiн не доказав. Та нiчого було й доказувати: Проценковi стало аж страшно вiд такої голої та нiчим не прикритої правди. Вiн почав заминати розмову, переводити її на другi речi, поки не звернув на лiбретто, над котрим вiн, як познайомився з попадею, просидiв з тиждень. То була хоч i похапна робота i не досить зграбна, але вiн дивився на неї, як на дiло великої ваги. Його голову давно вже морочила думка бачити коли-небудь свою оперу, скомпоновану на голоси рiдних пiсень - таких чулих та глибоких. Досi їх тiльки ставили на кону - i всiм вони так подобалися; iнодi декiлька зводили й докупи, чергуючи поважну з веселою, i така постанова мала страшенний вплив на слухачiв; отже то не була ще опера, - то були тiльки першi кроки до неї, першi несмiливi пiдступи до того великого дiла, що дожидало свого ватажка, який перший узявся б за нього. Хто знає, чи не вiн, бува, буде той перший? Адже ж йому першому спала про те думка! Чому ж нею не скористуватися, як е хiть i жага до сього? Треба тiльки лiбретто виконати, а голоси до нього пiдставити з тих самих пiсень, що народ спiває… Це вже пустяковина! Попрохати кого-небудь, хто знає ноти, щоб завiв їх у голоси, та й годi! Шкода, що вiн сьому не вивчився, а то б i прохати не треба, - сам усе б виконав… Його ся думка так посiла, що йому вже ввижалася його опера, виставлена на кону. Усюди тiльки й гомону, тiльки й речi: Проценко оперу написав! Ставлять Проценкову оперу!.. Ой, дiй його честi! Треба мерщiй лiбретто писати та присвятити попадi, такiй хорошiй спiвусi. I вiн його за тиждень одмахав. У тому лiбретто вiн розповiдав, як за немилого видавали замiж дiвчину, як грали весiлля, як вона була безталанна за нелюбим чоловiком i як їй довелося утопитися з горя. Прочувши, що Довбня добре знає ноти та до того ще й на скрипцi грає, вiн пiшов познайомитися з ним i попрохати завести в ноти голоси до його лiбретта.

• Предыдущая
• 72/152
• Следующая