Повiя - Мирний Панас - Страница 74
- Предыдущая
- 74/152
- Следующая
- А де я у гаспида вiзьму грошей, щоб надрукувати? - спитався Довбня.
- Хочете, я вiзьмуся? У мене в Петербурзi є один знайомий музика. Я до нього одiшлю. Хай покаже Бернардовi чи кому там… I вашу п'єсу надрукують, безпремiнно надрукують… Багато знайдеться рук узятися за таке митецьке дiло… Зяграйте ще що. Козачка чи те мiсце, де молода прощається З родом… Голубчику!.. А знаєте що? У таких справах, знаете, хто найкращий оцiнщик? Народ! простий народ! Ви нiкому не вигравали?.. Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут - хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, - цвiрiнькав Проценко.
Довбня лукаво усмiхнувся у свого рудого вуса.
- Ви смiєтесь? - скрикнув Проценко. - Ви знаєте Пушкiна?.. Знаєте, кому вiн читав свої народнi пiснi? Своїй няньцi - Радiоновнi! I коли та чого не розбирала, вiн перероблював свої безсмертнi твори…
- То ж слово, а це голос, - перебив Довбня.
- Ну, то що? Вiзьмемо Шевченка, - почав доводити Проценко. - Прочитайте його народовi - i вiн буде плакати! А скажiть, кого з нас Шевченко не хапає за серце? Ви теж - музикальний Шевченко.
- Далеко куцому до зайця! - увернув Довбня, та Проценко не слухав.
- Як той, так i ви, - гукав вiн на всю хату, - за основу взяли народну пiсню, на нiй построїли свої твори. Його народ розумiє - повиннi i голос розумiти. О-о! Народ - великий естетик!.. - придавив вiн на сьому словi i, повернувшись до Довбнi, запитав: - Кликнути, чи що?
Довбня мовчки хитнув головою. Йому бiльше всього бажалося подивитися на Христю, що так йому запала у вiчi, нiж послухати, що вона на його гру скаже.
Насилу Проценко умовив Христю увiйти до нього в хату; та вона сама, певно, не пiшла 6, якби Мар'я не потягла за собою.
Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроватi.
- А нуте ви, великi естетики, - глузуючи, сказав вiн, - слухайте обома ухами.
I почав невiльницький плач, як плачуть козаки у турецькiй неволi, здiймаючи руки до бога i молячи в нього смертi. То була невеличка часточка з народної думи… Плач гiркий, молитва тепла i важке зiтхання окрили хату. Першi струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-пiд землi виривався-доносився… Проценко сидiв, похнюпившись, слухав. Вiн вчув, як щось, наче мурашки, бiгає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилi важких голосiв упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце…
Проценко, глибоко зiтхнувши, замотав головою; Христя i Мар'я зглянулися й зареготалися.
- Ну, що? - догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.
- Нi, це не гарна: важка дуже. От що ранiше грали - то краща, - промовила Мар'я. А Христя важко зiтхнула.
- Чого ти так важко зiтхаєш, моя перепiлочко? - спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.
- Христе! Мар'є! - почувся в кухнi вигук.
- Панi… - злякано прошептали обидвi та так i полинули в кухню.
- Позабираються до панича в хату! Чого? - гримала Пистина Iванiвна.
- Оце зададуть капотi нашим критикам! - зло усмiхаючись, мовив Довбня.
Проценко сидiв, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями мiряв хату.
- Що, якби сю гру почула Наталiя Миколаївна? От би була рада! - через який час мовив Проценко.
Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:
- Яка?
- От з ким слiд вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жiнка. Молода, спiвуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю? - засипав Проценко.
- З попадею? - розтягуючи, спитав Довбня. - А в них є що випити? Проценко зморщився i неохоче одказав:
- Повинно б знайтися, як у кожному сiмейному домi.
- А як нема, то якого чорта я до них i пiду? Не бачив попiвських злиднiв? - понуро бубонiв Довбня.
Проценко ще бiльше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скiльки вiн знає - в попiв завжди так бiдно… "Злиднi, справдi злиднi!" - подумав вiн, Потiм зiйшла йому на думку сама попадя - така жвава, така вродлива…
- Невже ви людей мiряєте по їх достатку? - спитав вiн, пiдвiвши голову.
- А то ж по чому? - одказав спокiйно Довбня. - Прийдеш до чоловiка в хату, просидиш до пiвночi та не дадуть нi чарки горiлки, нi шматка хлiба?
"Облопа! п'янюга!" - трохи не скрикнув Проценко, та тiльки засовався на стiльцi.
- Одначе, про мене, хоч i ходiмо, - згодився Довбня. - Потрусимо трохи попiвську калитку… Вiн менi ще по семiнарiї знайомий, а вона… вона, кажуть, у нього теє… веселенька попадька.
"Теє!.. весела!" - мов кременем черкнуло Проценка; щось непривiтне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, i кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзi, облопi!..
Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним - рiвний та спокiйний, i тiльки непримiтна ухмилка грала на його устах та понурi очi жеврiли стиха. Проценковi чогось стало страшно… Страшно, що такий талановитий чоловiк, як Довбня, та отак себе занехаяв.
- Так коли пiдемо? - допитувався Довбня. - Завтра, чи що? Iде - завтра?
- Як хочете, - понуро одказав Проценко.
Довбня, ще раз покуривши, пiшов додому: а Проценко сумний снував по хатi, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не пiти завтра з Довбнею до попiв. Вiн каявся, що пiдмовляв Довбню… Нап'ється та ще ляпне таке, що нi в тин нi в ворота! Вiд нього всього можна сподiватись… "Сказано: бурсак!" - промовив вiн уголос i невеселий знову заснував по хатi.
- Паничу! вечеряти! - ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.
Вiн зиркнув на неї. її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглi, мов виточенi, плечi - все зразу кинулося йому в вiчi.
- Вечеряти? - перепитав вiн, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого пiдборiддя, заглянув у вiчi.
- Еге, кличуть, - весело защебетала вона. Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сiпнуло, потягло до неї.
- Курiпко ти польовая, - промовив вiн любо та тихо i занiс руку, щоб обняти.
Мухою крутнулася вона i зразу опинилася в кухнi… тiльки половинка дверей гучно бренькнула за нею.
- Чого ти наче ошпарена вискочила? - спитала Мар'я. Христя тiльки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горницi, вона поза спиною його посварилася кулаком i тихо промовила: "Бач який!"
- Зачiпав? - спитала Мар'я i зареготалася. - Ох ти, простота селянська! - промовила далi i чогось глибоко зiтхнула; а Христя, червонiючи, як макiвка, похнюпилася… Серце у неї так билося!
- Предыдущая
- 74/152
- Следующая