Повiя - Мирний Панас - Страница 95

• Предыдущая
• 95/152
• Следующая

Усi дворяни згоджувались на це з своїм маршалом. "Що не кажи, а голова у його на в'язах неабияка. Кепсько мудрий удався, мудрий, та ще й завзятий - за що не вiзьметься, то вже доведе його до краю. Одно йому бракує - дуже безпутний у життi: з жiнкою не живе, вона десь по заграницях вiється, а вiн тут. Нема тiї вродливої панiї або й простої дiвки, щоб вiн не упадав бiля неї. Ну, та се вже наш давнiй грiх. Хто у цьому не винний? А щодо громадських справ, то вiн за їх перший оборонець. Йому б не маршалом бути, а губернатором або й самим мiнiстром. Голова, розумом натоптувана голова!"

Отак розмовляли помiж собою наїжджi пани, гуляючи невеличкими гуртами по мiсту.

Осiннiй день брався уже до вечора. Сонце, червоно граючи, сiдало; захiд палав, наче пожежею. У тому вечiрньому червоному свiту красувався город: високi та бiлi будинки злегка червонiли бiлими стiнами, мов вони були викрашенi червоною краскою; залiзна їх покрiвля палала зеленим вогнем; шибки у вiкнах грали, вiдкидаючи вiд себе через улицi снопи червоного огню; церкви, сяючи своїми банями та золотими хрестами, здається, ще вище здiймали їх угору, заглядали у темно-синю блакить неба, що безмiрно широким колом розпросторилось над землею. Зате тiнь довшала, темнiшала; високе дерево наче збiгалося докупи, щоб не розгубитися за нiч; довга тiнь вiд його падала через усю улицю, i пiд нею було якось моторошно. Прохожi мерщiй минали тi темнi мiсцини, пробирались на свiт, де стояв якийсь глухий гомiн… Аж ось зразу Десь бухнуло, щось охнуло! Усi кинулися… Незабаром понад городом понеслися голоснi хвилi полкової музики.

- Музика! Музика! У садок! Мерщiй у садок! - загукали, заметушилися люди по улицях.

- Ми ще чаю не пили. Пiдемо додому чаю пити, - щебетали весело панянки до молодих паничiв, що, мов журавлi, обступили грядку квiток.

- I варт забиватися задля чаю додому? Хiба його у садку немає? Нап'ємося у садку, - пiдмовляли паничi.

- А справдi? - згодилася одна.

- А що ж? Чи в садок, то i в садок! - пiддержали другi. - Музики послухаємо, на арф'янок подивимося.

I чималий гурт паничiв з панянками мерщiй потягли улицею до садка, де так голосно на увесь город затинала музика.

Коло садка тиск, давка. У церквi, на великих процесiях так тiсно не буває, як коло садової будочки, куди зносили городяни семигривеники, щоб увiйти в садок. Жид з жидiвкою не поспiшаться видавати бiлети, такий зразу пук рук потяглося туди.

- Два бiлети!.. Три!.. П'ять!.. - гукали то з того, то з другого боку. Грошi бряжчали; жид з жидiвкою металися, як мухи в окропi.

Аж ось чимала купа, забравши бiлети, посунула проходом мiж двома височенними домами у садок. Над тим проходом на довгому дротi колихався цiлий оберемок цвiтних лiхтарiв, немов веселка довгою дугою повисла над проходом. А там - далi за нею - огню-огню! свiту-свiту! Трохи не кожна гiлка убогого садового дерева горiла своїм вогнем; над кожною стежкою висiла цвiтна дуга.

- А гарно як! О, гарно як! Бiсiв Штемберг! Вiн таки має смак! - дивувалися вхожi.

Справдi, там було гарно: стежечки, що звивалися змiєю помiж кругами цвiтникiв, були свiжо усипанi сiяним пiском; рожаїстi грушi, дрiбнолистi акацiї та широколистi молодi осокори та кленки висвiчували цвiтними шкаликами, Здалека здавалося, немов то така овощ на їх гiллячку гойдається; все залишне гiлля, що виставлялося над стежками, було пiдрiзане, пiдстрижене, щоб не лiзло незнарошне у вiчi, не забороняло гуляти; вiд цвiтних шкаликiв падали на бiлий пiсок i синi, i зеленi, i жовтi, i червоно-гарячi кружала свiту, i здавалося, що то стежки оздобленi цвiтними камiнцями, по яких злегка шамотiли шовковi хвости панянських спiдниць та вискрипували лаковi чобiтки паничiв. То все було на бокових ходах. А на головному? Цiла метка невеличких халабуд, густо обвитих диким виноградом, чорнiлася своїми входами, немов чорнi печери пороззявляли свої роти, дивуючись на рiзноцвiтне сяево. По тих халабудах тiльки де-не-де горiли свiчечки i метушились якiсь непримiтнi тiнi, немов мертвяки повилазили з того свiту i з-за зеленої засади любувалися на гульбище, що широкою рiчкою розливалося коло самого вокзалу. Там все диво i все чудо, яке пригадали зробити з огню i свiту людськi голови. Он величезнi склянi баньки, немов три сонця, висять над трьома вокзальними дверима i вiдкидають вiд себе жовто-молочний свiт; коло їх цiла довга низка цвiтних лiхтарикiв грає, мов та веселка, усiма цвiтами; там коло високих стовпiв, що пiддержували широкi пiддашки вокзалу, гойдається довга вервечка малих непримiтних каганчикiв, немов зiрочки спустилися з темного неба i унизали собою отi високi стовпи. Пiд пiддашками безлiч стульцiв, ослонiв, штучно виплетених з лози диванчикiв, у вокзалi - столiв, то довгих-предовгих, то круглих невеличких, то чотиригранних задля карт, на довгих столах цiлi оберемки огню-свiту у широких посвiтниках, круглих лампах, високих i низьких пiдставах; цiлi купи усяких наїдкiв та напиткiв; вистави штучних виробок з скла, по яких переливається увесь той свiт рiзними кольорами, сипле цвiтними Iскорками. А там, з боку вокзалу, висока каплиця з круглою оселею, густо З бокiв оповита виноградовим хмелем. Там, у тiй каплицi, примостилася полкова музика, i її зичний поклик та голоснi заводи розходилися по всьому садку.

Мала пташка, та що за краснi пiрця на собi має: невеличкий садок, та скiльки туди народу назбиралося? I все те нарядилося пишно, уквiтчалося розкiшно, все шовки та сукнi, дорогi єдваби, срiбло та золото сяє! Ось чимала купа панянок проходе, - перепеличка не зрiвняється з їх дрiбненькими виступцями! На їх плаття пишнi, збiрочками унизанi, складочками обвiшанi, немов рябесеньким пiр'ям заквiтчанi; зверху сукнi - влитi, а не пошитi, кожна впадина не крутим згiр'ям спускається униз, а положистою хвилею збiгає туди, щоб, пiднявшись угору, якнайдоладнiше облямувати круглi виступи на руках, на плечах, на грудях; ноги взутi у невеличечкi ботинки з високими та гострими закаблуками -горе тому, хто попаде пiд таку корку! Ручки туго позатягуванi у блискучi перчатки, так що i пальцiв зiгнути не можна. Личка червонi - не знать тiльки, чи то вiд краски, чи вiд гарячої кровi, що ключем кипить у палкому серцi, завжди охочому -хоч половину миру обняти, тiльки аби не жiночу. Очi горять та сяють, як тi зорi на небi або дорогi камiнцi у золотих сережках. Мова - наче пiсня та - протяжна, спiвуча; так i тягне, так i вабе до себе. Недаром коло їх велика купа панiв та паничiв зiбралася - i кругом оточила, i в середину затесалася. У довгих i коротких бородах, у широких балахонах з брилями аж на потилицi, в'ються вони кругом панянок, як той хмiль коло тичини, заглядаючи у їх блискучi очi, вiльно вимахують руками, ведуть веселу жартiвливу розмову, стрiляють то сюди, то туди своїми гострими одмовами, викликають то справжнiй, то притворний регiт… Ось дорiднi жидiвки з своїми дочками, наче добрi ягницi з ягнятами, - повагом сунуть, кидаючись у вiчi своїми цвiтними уборами - то, як жар, червоними, то, як луг, зеленими, то, як небо, блакитно-синiми або, як сонце, жовтогарячими. Призро вони позирають на всiх i на все, немов кажуть: що це? у нас в Адесi далеко краще… За ними їх дочки, дивлячись на "мамасу", собi дмуться. Не зменше надулись i їх братики, iдучи геть одсторонь, позакладавши руки за спину. Одначе деякi багатшi i проворнiшi з їх iнодi пристають i до "своїх барисень". Зате "папасi", зiбравшись юрмою якраз серед дороги, або пiдняли лемент, серед котрого тiльки й чутно "кербель" та "дрей копкен", або поважно стоять одсторонь i думають якусь велику думу. Чи то дума безталанного, у котрого недавно тисячi помiж пальцями упливли, чи гадка щасливого, що вже половиною мiста володiє, та намiряється якнайшвидше i другу заграбастати? Хто знає? Хто вгадає?.. Стоять вони, неначе скаменiли, нi страшеннi гуки та забої полкової музики, нi хвилi людського гомону та реготу, нi бiганина прислужникiв, що поверх голов мчали усякi напитки та наїдки, - нiщо їх i трохи не чiпає, нiщо не розбурка вiд тiї глибокої задуми - як кам'янi!.. Зате купцi та купецькi синки шумували… То не вода повеснi, рвучи греблi та розносячи загати, гуде та клекоче, то їх вигуки здiймаються вгору серед неугавного людського гомону… "Наливай! Приймай! Иван Петрович! а нука-сь Ерофтевичем!.. Ах, волк тя заешь!.. Давай: как пить, так пить!.. Уж пойдем, брат, к Анютке… Жги, шельма! огнем гори!" -тiльки й чується З глухої халабуди, що стояла якраз проти вокзалу. Коло входу її метка прислужникiв, кругом народу - проткнути пальцем не можна. "Наши владимирцы загуляли!" - чується чийсь охриплий голос. "А-а! Петру Кузьмичу! наше вам!.. Полынной хошь, брат, али аглицкой?" Петро Кузьмич, поточуючись, пiдводиться i береться за аглицьку… "Ура-а!" Брязкiт посуди, бiй чарок!..

• Предыдущая
• 95/152
• Следующая