Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 28

• Предыдущая
• 28/104
• Следующая

— Яке мені діло до його батька? — одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. Через день Саєнко знову в Пісках.

— І стида й сорома немає, й честі! Я йому спину 'показую, а вій щодня... Сказано: з хама не буде пана! — каже розгнівана генеральша.

Отже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам її покохав, і обоє разом просять у матері «благословенія».

— 3-ким? з ким??. — закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її. — 3 дігтярем?!! Та рука б мені од-сохла!

— Ну, як знаєте... Не хочете, — ми й так поберемося... Бог з вами: ви не моя мати, я не ваша дочка!

Як почула таке генеральша, як заллється сльозами...

— Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?

Щось з місяць ішла баталія. А далі — бачить генеральша, що дочки не переможеш, — ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, — взяла та й поблагословила.

Весілля не справляли: генеральша нездужала... Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку, — та не повіз посагу...

Зосталася генеральша сама собі на хазяйстві. Недавно була сім'я велика, було так весело, гарно; а тепер — нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка десь далеко в Московщині; середня тягається по всіх усюдах за полком, а менша, хоч і недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її «мазепи», без котрого вона ступня не ступить. Генеральша довіку не простила дігтяреві того, як він осмілився зневажити «честь» її старинного роду, — побратись з її дочкою!

Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова — сивим сріблом блищала...

Будинок великий — а нікого нема! Йдеш на однім кінці, — на другім ступні одгукуються... Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму й генеральські голови не заховаються. Сама не знає вельможна — що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом... Генеральша до людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. Де світ, там і тепло. А тепла у старім серці на макове зерно... Кому ж його оддати?

Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізь ходили по селу, та зносили в горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки і котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двір бездітну вдову Мокрину.

Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль... То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула, наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокрині й минулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокри-ни, за її щирі послуги — на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!

Та досталось тоді не одній Мокрині, й не за одні котятка. Було всім добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв 'ддала — нікому «оброків» тепер платити; за середньою — уплили ті «оброки», що наскладала давніше; тільки одна «мазепиха» не поживилася... А все ж таки, що генеральша придбала, то й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п'ятий робити?! Загадали п'ятий. Піщани послухали.: пішли на панщину й на п'ятий день... сподівалися незабаром ще й шостого... Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспіла накинути.

— Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить — все не по-людськи; що не скаже — то збреше!

Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлібі викохалась у справжню дівку — білолицю, чорняву, з повними веселими очима, співуху невсипущу.

Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили в Уляні щиру душу, добре серце, а найбільше — веселу натуру. Хто кого покохає — Уляна перша знає; зажурився хто — Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; а може, й журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну — весела; чули Уляну — співає; слухали —які Уляна вигадки вигадує, квітки пришиває... Сказано: не жур-дівка!

Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Недоспала превосходительна: «Чи то можна заснути за тією зіпакою?» А Уляни цілий ранок і в горницях не було: в кухні людей смішила, поки генеральша спить. — Не дошила Стеха урочної роботи — рукавчиків, — Уляна винна: вона своїми реготами та теревенями не дає дівчатам діла робити! Не швидко прибіг лакей на генеральшин клик. Не де ж він був, як не лупив зуби з Уляною! Сказано: немає життя генеральші через ту Уляну!!

Одного дня чув генеральша, — у дівочій тихо. «Мабуть, уже кудись майнула, побігайка!» — подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни в дівочій не було.

— Де Улька? — питає дівчат.

— Пішла, кажуть, у кухню води напитись.

— Позвать!

Приходить Уляна.

— Де ти була?.. — заглядаючи в вічі, питав генеральша й на кожному слові придавлює. «Поганий знак!» — подумали дівчата.

— В кухню ходила... води пити... — одказує Уляна.

— Хіба тут тобі води немає? — показує на графин з водою...

— Це вже давня... Я ходила свіжої напитись, — каже Уляна.

— Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась... Ти з Стьопкою... Стьопка! Стьопка! — гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На Великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись... Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою... Чи правду Гапка казала, чи видумувала, — ніхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротів не позав'язуєш!

• Предыдущая
• 28/104
• Следующая